“МОГО КОСТИКА БІЛЬШЕ НЕМАЄ…”
Напевно, не знайдуться слова, якими можна висловити підтримку і вдячність кожній матері, яка чекає сина з війни чи з полону, і тим більше важко підібрати слова втіхи для мами, яка втратила сина. Ми зустрічалися кілька разів з пані Марією після похорону її старшого сина Костянтина. Чорна хустина і заплакані, порожні очі – це те, що супроводжуватиме згорьовану жінку ще довго. Я слухала про її Костика, внуків, невістку, велику і дружну родину, яку об’єднав біль втрати, й переживала це горе разом з нею. Кажуть, радість множиться, а горе ділиться на усіх, хто його щиро розділяє. Давайте розділимо горе матері на усіх, щоб пам’ять про сина викликала не сльози, а гордість за його мужність і жертовність. Низький уклін усім матерям в особі пані Марії, хто нині в чорній хустині складає руки в молитві за упокій душі сина.
Звістку про загибель сина Костянтина мама Марія отримала, перебуваючи за кордоном, в Італії. Сльози, біль, відчай охопив жінку. Дорога в Україну здавалася вічністю. У скронях пульсувала одна думка – мого Костика більше немає…
МАМА
Мене звати Марія Богданівна Яцик. Я одна з дітей родини Яцик, де найвідомішим представником роду став Петро Яцик (1921-2001 р.р.). Він двоюрідний брат моєму батьку Богдану Яцику (1930-2001 р.р.). Петро Дмитрович був відомим меценатом, філантропом. Відомий своїм вагомим внеском у фінансування українознавства за кордоном та в Україні.
Представники роду Яцик ніколи не сиділи, склавши руки, і завжди вирізнялися патріотизмом. Петро Яцик під час Другої світової війни співпрацював з воїнами УПА.
Моя мама, бабуся сина Костянтина, також в юному віці співпрацювала з партизанами, як і вся молодь села Нижнє Синьовидне. Був завжди присутній бійцівський дух і бажання кращого життя для свого краю у наших пращурів. Варто згадати про «Дзвонарів».
Мої батьки – Богдан Григорович Яцик і Анна Іванівна Яцик в дитинстві нам розповідали про визвольний рух повстанської армії, про людей, яких ми не бачили, але чули про їхню боротьбу за рідний край. Мій дід Григорій Васильович Яцик (1898-1974 р.р.) неодноразово розповідав про свою участь в австро-угорській війні 1914-1918 р.р. Воювати довелося в горах Альпах. Під час одного з боїв він з побратимом із Закарпаття ховалися за скелею від куль. Дідусь запропонував сховатися за іншим каменем та той залишився у схованці. Тоді мій дід все ж відповз в іншу схованку і через якусь мить снаряд влучив у те місце, де знаходився закарпатець. І він загинув, а дід Григорій отримав поранення в ногу, яке потім все життя йому дошкуляло.
За професією я медпрацівник. Працювала фельдшером-лаборантом у Стрийській міській санстанції. Від природи наділена гарним голосом. Була учасницею хору медичних працівників м. Стрия. Нині заробітчанка в Італії, як тисячі українок.
СИН КОСТЯ
4 лютого 1985 року народився довгоочікуваний первісток Костянтин Юрійович Степанов у сім’ї військового офіцера, який тоді служив у Монгольській Народній Республіці м. Чойр.
Змалку Костик ріс жвавим, допитливим, добрим хлопчиком. Дитинство проходило у сімейній гармонії і любові. Коли народився його молодший брат Андрій, він дуже зрадів і його двомісячного тягнув з ліжка бавитися «няціком» (м’ячиком). Мама розповідає, що ледве встигла схопити немовля. І додає, що вже тоді було видно його задатки затятого футболіста.
Костик був настільки щирим і уважним, що годував тримісячного Андрійка печенням, хоч ледь не задушив братика. Мама каже: «За ним треба було мати не два, а чотири ока».
Мама Марія згадує, що його допитливість вражала, яким чином можна було у міській квартирі знайти великий цвях «сотку», зірвати міцну пластмасову заглушку в розетці і запхати туди цвях? А відповідав: «Я не знаю». Маму тоді обійняв страх, що ж буде ро-бити, коли підросте.
У садочку виявив талант до малювання. Вже у старшій групі якось намалював фашистську свастику, літак і серп з молотом. Мамі довелося червоніти перед вихователькою й виправдовуватися за таке зображення. Так що дисципліна була у Костика не на найвищому рівні.
Шкільні роки розпочалися в 1991 році в молодших класах Стрийської гімназії ім. А. Шептицького. На той час це був найкращий навчальний заклад, який відновив свою давню славу, а саме її випускники були відомі люди на початку й в середині ХХ століття. Згадаймо, Степан Бандера – Провідник ОУН-УПА, адвокат і політик Володимир Охримович, композитори – Олександр і Філарет Колесси, Нестор Нижанківський і багато інших провідних діячів національно-визвольного руху 30-50 р.р. минулого століття проти польських, німецьких та більшовицьких окупантів. Ось в такому середовищі в Костянтина формувалася національна свідомість, моральні цінності, патріотичний дух.
Восени 1995 року Костик перейшов у старшу гімназію ім. А. Шептицького. Дисципліна і наполегливе навчання, опанування іноземних мов і природничих наук почали формувати його характер. Мама згадує, що із задоволенням ходила на батьківські зібрання, тому що ніколи не доводилося червоніти за своїх синів. Гарно вчився і активно займався спортом. У 1999 році в Стрийській ДЮСШ почав займатися футболом. Неодноразово виступав у команді за честь своєї гімназії на змаганнях серед шкіл Стрия.
Ніколи не байдикував, не марнував час. Після уроків забігав додому поїсти, перевдягнутися та поспішав у спортивну школу на заняття улюбленим футболом. Брав участь в обласних турнірах з футболу серед дитячо-юнацьких спортивних шкіл, інтернатів.
Поспішав дорослішати, тому після 9-го класу гімназії вступив у художнє училище, де навчався на спеціальності «художні вироби з дерева». Навчання давалося легко. Викладачі хвалили Костянтина. Його роботи з дерева були не просто красиві, якісні, а й досконалі. Мати пишалася ним, бо бачила, що має «золоті» руки і наснагу до творчої праці.
Окрім цього, прагнув заробляти гроші, щоб батькам було легше. Та навчання і спорт були у пріоритеті. На літніх канікулах не байдикував, а шукав підробіток, щоб бути самостійним. А в неділю після церкви поспішав на стадіон, грав у футбол за різні команди Стрийщини і Сколівщини, ФК «Радар», ФЕ «Нежухів», за команди сіл Нижня Стинава і Угерсько.
Під впливом молодшого брата Андрія пішов разом з ним у ВПУ № 35 здобувати ще одну перспективну професію. Згодом цей дипло
м дав йому поштовх до навчання в Івано-Франківському інституті нафти і газу. Після закінчення його призвали у армію. Строкову службу проходив у 95-ій ОАЕМБр м. Житомира.
Мав професію снайпера-розвідника. На службі теж мав найкращі відгуки від командирів. Опанував навчальну стрільбу, стрибки з парашутом (включаючи нічні), тактичні заняття, рукопашний бій і навчання між різного роду військами, де він відмінно себе проявляв. За це мама отримувала неодноразово подячні листи від командування військової частини.
Та були й такі моменти під час служби, як недоброзичливе ставлення до хлопців із західних регіонів України. За те, що він із Львівщини, отримав прізвисько «кава Галка». На що Костя скептично дивився й в розмові з рідними зазначав: «недалекі москалі».
Була історія, яку Костянтин розповів мамі. Офіцер (кровний росіянин) заставив його розбирати та збирати автомат під низьким столиком, а сам в цей момент стрибав по ногах. Хоча чоботиська були, як то кажуть, 45-го розтоптаного, юнак йому сказав: «Ви мені такі приємні процедури робите». Така радянщина в армії тільки підсилювала ненависть до тих, хто ставив себе вище від українців. Хоч службу Костянтин проходив зразково, та через його принциповість й загострене почуття справедливості йому часто «пхали палки в колеса» і в результаті у характеристиці одним реченням перекреслили перспективу подальшої служби у збройних і силових структурах (армія, поліція).
Звільнившись зі строкової служби, він працював по спеціальності. Згодом поїхав в Чехію на роботу, щоб самостійно оплачувати своє навчання в університеті. Разом з братом Андрієм грали у футбольному клубі с. Пукеничі. Тоді ж познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Юлею Левицькою.
Наприкінці 2013 року рвався їхати в Київ на Майдан. Та травма коліна, яку зазнав на футбольному полі, вклала його на операційний стіл. Ледве рідні переконали Костю, що з бандажем і на милицях хіба буде заважати, бо вже тоді події Революції Гідності набирали обертів.
На початку 2014 року, коли росія віроломно почала захоплювати схід України, Костянтин пішов у Стрийський військкомат. Не взяли через травму коліна. Та його це не стримало. Він пішов добровольцем до Сколівського військкомату. Воєнком йому теж зауважив, що має травмоване коліно, але додав: «Якщо подолаєш полосу перешкод, я відправлю тебе на Схід». Костя мав таке шалене бажання захищати Україну, що попри біль, все здолав. Так опинився у 24-ій бригаді, яка воювала у Луганській області.
Мати згадує, що 2014 рік був для неї суцільним пеклом. Дзвонити не можна було. Син зв’язувався не часто. Своє рішення рідним пояснював так, що йому було совісно, коли він людина, яка відслужила в армії, буде відсиджуватися вдома, а молоді, недосвідчені хлопці гинутимуть. Сказану ним фразу: «Хто, як не я. Ти ж отримувала подячні листи з армії не просто так. Я відмінно стріляю, знаю тактику бою, як себе вести в екстремальних умовах. Нас цього вчили у ВДВ», – мама запам’ятала на все життя.
Коли мати плакала і запитувала: «А якщо тебе вб’ють?», син віджартовувався: «Будеш отримувати пенсію за мене». Й на інші аргументи намагався також жартувати.
Коли Костянтин був в АТО, вся родина, друзі, брати, знайомі допомагали з амуніцією, продуктами, усім необхідним і коштами. Брат Андрій купив натовські берці, форму. Мама згадує випадок, як син подзвонив і попросив дозволу нові берці віддати побратиму, в якого не було, бо поношені незручно давати, а в них був один розмір. Звичайно, ми не були проти. «Я в душі пишалася вчинком сина. Мене вразив його дух братерства і єдності на війні», – зазначає мама Марія.
Після служби в АТО Костянтин з Юлею одружилися. У них народився первісток, Максимчик. Родина жила в злагоді та любові. Обидві родини батьків допомогли новоствореній сім’ї придбати власний будинок. Костя своїми руками оздобив всю оселю. А руки він мав «золоті».
Через кілька років у нього з’явилися на світ двійнята Данилко і Анна. Всі безмежно раділи за таке поповнення в сім’ї. Двері будинку не зачинялися. Постійно відвідували куми, добрі друзі, родичі. Мама каже, що їй це нагадувало батьківську хату, коли було завжди багато челяді, лунав дитячий сміх, поряд були найрідніші.
Через кілька днів нового, 2022 року Костя поділився думками з молодшим братом Андрієм, що скоріш за все буде війна з росією. І він вже всю свою зимову амуніцію підготував та сховав на третьому поверсі. Андрій не вірив цим словам і запитав, звідки той знає. Брат відповів, що всіх АТОвців ще раніше попередили, що щось буде, й треба готуватися…
24 лютого 2022 року о 5.00 годині ранку росія розпочала повномасштабну війну. Наступного дня Костянтин Степанов був мобілізований, як доброволець, хоч, як батько трьох дітей, міг залишитися у тилу.
Мама знову плакала і просила не йти: «Ти ж і так вже стільки зробив для України, що хтось за ціле життя того не зробить. Подумай, у тебе троє маленьких діточок». Син апелював, що воюють й такі побратими, що п’ятеро діток мають. Для матері повторився жах 2014 року.
26 лютого він відправився у військову частину м. Дрогобича, а через кілька днів вже був на фронті. Загинув 10 вересня 2022 року на Харківщині під час виконання бойового завдання. 18 вересня Стрий провів в останню дорогу свого Героя. Поховали захисника на Алеї Слави на міському цвинтарі. Посмертно Костянтина Степанова нагороджено Орденом за мужність ІІІ ступеня.
Наталія КАРПЕНКОВА.
На фото: п. Марія з синами Костянтином та Андрієм; з наймолодшими внуками. Фото з сімейного архіву.