БАНДЕРІВЦІ, ЯКІ ПРОЙШЛИ ГОРНИЛО АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ

15 лютого минуло 34 роки з дня виводу радянських військ з Афганістану. Традиційно в цей день стрияни щороку збираються на спільну молитву біля монумента «Синам Стрийщини, які не повернулися з Афганської війни». У Стрию збереглася повага до воїнів, що проявили мужність, стійкість, відвагу й героїзм при виконанні інтернаціонального обов’язку. Чужа війна обпалила не тільки їхні обличчя, а й наші серця і душі. Якби ми  сьогодні не трактували події тієї війни, важливо одне – вони були й залишаються у пам’яті солдатами, що виконували свій громадянський обов’язок.

Через горнило тієї війни про­йшли близько 160 тисяч україн­ців (це кожен четвертий радянсь­кий військовик в Афганістані), з них 269 – вихідці зі Стрийщини, зокрема 5 офіцерів, 18 прапор­щиків, 32 сержанти та 24 солда­ти. 10 наших краян не поверну­лися з безглуздої чужої війни… Згадаймо поіменно:  Володимир Гадяк, Микола Рапій, Ігор Пара­щинець, Микола Халацький, Лю­бомир Мельник, Іван Явір, Ігор Роман, Михайло Гринишин, Ва­силь Фіцик, Тарас Костів. Цього­річ побратими схилили голови перед загиблими земляками та помолилися у капличці Стрітен­ня, яку споруджено поруч з па­м’ят­ником.

Ще за два роки до дня, коли останній радянський солдат перетнув Хайратонський міст через Аму-Дар’ю 15 лютого 1989 року, а саме 26 вересня 1987 року в м. Стрию створили перший в Україні клуб ветеранів бойових дій в Афганістані. Його ініціаторами були ті, хто повернувся живим з Афганістану: Валерій Курапов, Сергій Бурячківський, Роман Кіндратишин, Володимир Гнат­ківський, Володимир Мікаєлян.

На сьогодні  Стрийську спілку інвалідів війни і ветеранів Аф­ганістану очолює Роман Кіндра­тишин. Ще один стриянин, депу­тат Стрийської міської ради Ігор Равлінко – голова Львівської обласної спілки. Вони були на тій війні ще зовсім юнаками, вони пам’ятають чиновників, які зго­дом казали: «ми вас туди не по­силали», вони у свій час від­стоя­ли право мати монумент, де можна вшанувати загиблих земляків, і сьогодні продовжують бути в строю, хто на волонтерському, а хто, попри вік та болячки, зі збро­єю в руках воює пліч-о-пліч з власними синами, знищуючи одвічного ворога  українців – москаля.

Вперше поріг Спілки афган­ців у Стрию я переступила чверть століття тому. Тоді, як теле­жур­наліст, робила сюжет про музей Афганської війни. Гідом був мій тренер з дзюдо, ініціатор ство­рення організації Валерій Кура­­пов. Що змінилося з тих пір? Та дуже багато… Не стало Валерія Миколайовича й багатьох інших, влада і суспільство забувають про афганців, у музеї поруч з експонатами у коробках гумані­тарна допомога на фронт – наш, український, який захищають нащадки тих, хто змушений був виконувати колись чужі накази. У їхніх жилах нуртує кров і лють. І б’ються вони нині з подвійним завзяттям, щоб покінчити раз і назавжди жити під диригуванням кремля.

Розмова з Ігорем Равлінко та Романом Кіндратишин виходить далеко за межі  афганської теми. Це патріоти, яких тоді в армії називали «бандерівцями», та вони пишалися цим, а не  зріка­лися, щоб врятувати свою репу­тацію. Роман зазначає, що ні в якому разі не можна порівнюва­ти ці війни. Сьогодні ми воюємо за свою незалежність, відстою­ємо своє право жити вільними людьми на власній землі. Де­якими їхніми рефлексіями по­ділюся з читачами.

Ігор РАВЛІНКО: «Починаючи з грудня 2013 року, наші хлопці з організації разом з Владикою Богданом Манишиним брали активну участь в Революції Гід­ності. Ми протистояли на Май­дані  злочинній владі. Була окре­ма афганська сотня, зрештою, з кожного регіону в різних наметах можна було зустріти тих, хто про­йшов Афганську війну. Згодом багато добровольцями воювали в АТО. Зі Стрия наших побрати­мів Михайла Білінського та Ореста Климуха пішли воювати сини. Я, як лікар-травматолог, починаючи з 2014 року, їздив у Львівський шпиталь що сім-де­сять днів. Допомагав з важко пораненими. Особливо приєм­­ною була увага бійцям з Донецька чи Луганська, бо їх ніхто не прові­ду­вав. Були й наші – афганці. Пригадую Саню Косолапова з м. Щастя. Як і більшість афганців, він воював у батальйоні «Айдар». Разом з сином пішов захищати рідну землю. Це один з патріотів-східняків, який був готовий вою­ва­ти на смерть. Через важке по­ранення не повернувся у стрій, а син воює. Багато з наших є до­норами, здаємо кров не тільки у військовому шпиталі, а й у лікарні на Пекарській. Починаючи з 2014 року, наші Спілки, що Стрийська, що Львівська, постійно допома­гаємо з необхідними речами на передову: від елементарних пред­метів гігієни, одягу до наметів, планшетів, рацій. Були такі тижні, що ми 4-5 бусів зі Львова від­правляли на схід. Мали біля Києва перевалочну базу, де пакували­ся передачі й відправлялися далі. Десь 60 відсотків афганців воювали у «Айдарі» й саме туди ми скеровували допомогу.

З початком повномасштабної війни у 2022 році ми одразу включилися у волонтерську робо­ту. Почалася нова хвиля допомо­ги. Зараз система напрацьована і легше дістати найпотрібніші речі, відпрацьована логістика, взаємодопомога з іншими во­лонтерськими штабами. На дру­гий день війни рада оборони міста Стрия на зборах вирішила, що необхідно набрати людей для охорони об’єктів критичної ін­фраструктури, лікарень, мостів тощо. Оскільки я дотичний до медицини, то запропонував, що всі медичні заклади охороня­тимуть афганці. Протягом п’яти місяців, щодванадцять годин по двоє наших хлопців, з власною зброєю, перебували на охороні лікарень. Самоорганізація була на найвищому рівні. З ким, з ким, а з афганцями ніколи ніяких проблем не було. За першим дзвін­ком хлопці збиралися.

Коли ситуація стала зрозуміла й потреба такої охорони вже відпала, ми «переключилися» на волонтерський фронт іншого спрямування. Допомагаємо не тільки на передову, а й внутріш­ньо переміщеним. У найкритич­ніші моменти побратими вміють мобілізуватися й включитися в потрібну роботу.

Роман КІНДРАТИШИН: «За­раз близько 10 наших ве­теранів  війни в Афганістані знову воюють, за що їм велика подяка. Стрий­ська спілка не стоїть ос­торонь й допомагає на волонтер­ському фронті. Ми постійно на зв’язку з ними, знаємо їхні потре­би й оперативно реагуємо на запити. Починаючи з 2014 року, по­бра­тими-східняки допомагали нам повертати тіла загиблих україн­ців, витягувати з полону українських патріотів. Був випа­док, коли тіло колишнього аф­ганця, бійця із Запоріжжя віддали без проблем, а тіло афганця-львів’янина по­рубали. Кати, одним словом. За­раз наше основне завдання: ша­нувати пам’ять про загиблих і до­помагати живим. Щороку ми від­відували батьків тих десяти хлоп­ців, що повер­нулися у цин­кових домовинах у рідний край, і їхні могили. Про­довжує­мо від­давати їм данину пам’яті мо­литвою.

Українці в радянському союзі були другою нацією за чисель­ністю. Хлопці із західної України, які брали участь в Афганській війні – це була своєрідна п’ята колона для радянського союзу, тобто це були люди, які зали­шалися українцями по духу й сві­тосприйняттю. Будемо відбудо­вувати свою державу й стояти­мемо до останнього за її неза­лежність. Ми і там були невигід­ними радянській владі, це було своєрідне винищення українців, намагання зламати нашу волю і козацький норов. Змушені були воювати, щоб вижити і дожити до того часу, щоб відстояти свою ідентичність. Ми все одно вихо­вувалися іншими, на інших тра­диціях і ніколи не були радянсь­кими. Це була не тільки війна зі зброєю в руках, це була ідео­логічна війна. І зараз ми бачимо те саме. Та ми вистоїмо і все буде Україна. Дякуємо усім, хто разом з нами вшанував пам’ять воїнів-афганців».

 Наталія КАРПЕНКОВА. Фото автора.