
15 лютого минуло 34 роки з дня виводу радянських військ з Афганістану. Традиційно в цей день стрияни щороку збираються на спільну молитву біля монумента «Синам Стрийщини, які не повернулися з Афганської війни». У Стрию збереглася повага до воїнів, що проявили мужність, стійкість, відвагу й героїзм при виконанні інтернаціонального обов’язку. Чужа війна обпалила не тільки їхні обличчя, а й наші серця і душі. Якби ми сьогодні не трактували події тієї війни, важливо одне – вони були й залишаються у пам’яті солдатами, що виконували свій громадянський обов’язок.
Через горнило тієї війни пройшли близько 160 тисяч українців (це кожен четвертий радянський військовик в Афганістані), з них 269 – вихідці зі Стрийщини, зокрема 5 офіцерів, 18 прапорщиків, 32 сержанти та 24 солдати. 10 наших краян не повернулися з безглуздої чужої війни… Згадаймо поіменно: Володимир Гадяк, Микола Рапій, Ігор Паращинець, Микола Халацький, Любомир Мельник, Іван Явір, Ігор Роман, Михайло Гринишин, Василь Фіцик, Тарас Костів. Цьогоріч побратими схилили голови перед загиблими земляками та помолилися у капличці Стрітення, яку споруджено поруч з пам’ятником.
Ще за два роки до дня, коли останній радянський солдат перетнув Хайратонський міст через Аму-Дар’ю 15 лютого 1989 року, а саме 26 вересня 1987 року в м. Стрию створили перший в Україні клуб ветеранів бойових дій в Афганістані. Його ініціаторами були ті, хто повернувся живим з Афганістану: Валерій Курапов, Сергій Бурячківський, Роман Кіндратишин, Володимир Гнатківський, Володимир Мікаєлян.
На сьогодні Стрийську спілку інвалідів війни і ветеранів Афганістану очолює Роман Кіндратишин. Ще один стриянин, депутат Стрийської міської ради Ігор Равлінко – голова Львівської обласної спілки. Вони були на тій війні ще зовсім юнаками, вони пам’ятають чиновників, які згодом казали: «ми вас туди не посилали», вони у свій час відстояли право мати монумент, де можна вшанувати загиблих земляків, і сьогодні продовжують бути в строю, хто на волонтерському, а хто, попри вік та болячки, зі зброєю в руках воює пліч-о-пліч з власними синами, знищуючи одвічного ворога українців – москаля.
Вперше поріг Спілки афганців у Стрию я переступила чверть століття тому. Тоді, як тележурналіст, робила сюжет про музей Афганської війни. Гідом був мій тренер з дзюдо, ініціатор створення організації Валерій Курапов. Що змінилося з тих пір? Та дуже багато… Не стало Валерія Миколайовича й багатьох інших, влада і суспільство забувають про афганців, у музеї поруч з експонатами у коробках гуманітарна допомога на фронт – наш, український, який захищають нащадки тих, хто змушений був виконувати колись чужі накази. У їхніх жилах нуртує кров і лють. І б’ються вони нині з подвійним завзяттям, щоб покінчити раз і назавжди жити під диригуванням кремля.
Розмова з Ігорем Равлінко та Романом Кіндратишин виходить далеко за межі афганської теми. Це патріоти, яких тоді в армії називали «бандерівцями», та вони пишалися цим, а не зрікалися, щоб врятувати свою репутацію. Роман зазначає, що ні в якому разі не можна порівнювати ці війни. Сьогодні ми воюємо за свою незалежність, відстоюємо своє право жити вільними людьми на власній землі. Деякими їхніми рефлексіями поділюся з читачами.
Ігор РАВЛІНКО: «Починаючи з грудня 2013 року, наші хлопці з організації разом з Владикою Богданом Манишиним брали активну участь в Революції Гідності. Ми протистояли на Майдані злочинній владі. Була окрема афганська сотня, зрештою, з кожного регіону в різних наметах можна було зустріти тих, хто пройшов Афганську війну. Згодом багато добровольцями воювали в АТО. Зі Стрия наших побратимів Михайла Білінського та Ореста Климуха пішли воювати сини. Я, як лікар-травматолог, починаючи з 2014 року, їздив у Львівський шпиталь що сім-десять днів. Допомагав з важко пораненими. Особливо приємною була увага бійцям з Донецька чи Луганська, бо їх ніхто не провідував. Були й наші – афганці. Пригадую Саню Косолапова з м. Щастя. Як і більшість афганців, він воював у батальйоні «Айдар». Разом з сином пішов захищати рідну землю. Це один з патріотів-східняків, який був готовий воювати на смерть. Через важке поранення не повернувся у стрій, а син воює. Багато з наших є донорами, здаємо кров не тільки у військовому шпиталі, а й у лікарні на Пекарській. Починаючи з 2014 року, наші Спілки, що Стрийська, що Львівська, постійно допомагаємо з необхідними речами на передову: від елементарних предметів гігієни, одягу до наметів, планшетів, рацій. Були такі тижні, що ми 4-5 бусів зі Львова відправляли на схід. Мали біля Києва перевалочну базу, де пакувалися передачі й відправлялися далі. Десь 60 відсотків афганців воювали у «Айдарі» й саме туди ми скеровували допомогу.
З початком повномасштабної війни у 2022 році ми одразу включилися у волонтерську роботу. Почалася нова хвиля допомоги. Зараз система напрацьована і легше дістати найпотрібніші речі, відпрацьована логістика, взаємодопомога з іншими волонтерськими штабами. На другий день війни рада оборони міста Стрия на зборах вирішила, що необхідно набрати людей для охорони об’єктів критичної інфраструктури, лікарень, мостів тощо. Оскільки я дотичний до медицини, то запропонував, що всі медичні заклади охоронятимуть афганці. Протягом п’яти місяців, щодванадцять годин по двоє наших хлопців, з власною зброєю, перебували на охороні лікарень. Самоорганізація була на найвищому рівні. З ким, з ким, а з афганцями ніколи ніяких проблем не було. За першим дзвінком хлопці збиралися.
Коли ситуація стала зрозуміла й потреба такої охорони вже відпала, ми «переключилися» на волонтерський фронт іншого спрямування. Допомагаємо не тільки на передову, а й внутрішньо переміщеним. У найкритичніші моменти побратими вміють мобілізуватися й включитися в потрібну роботу.
Роман КІНДРАТИШИН: «Зараз близько 10 наших ветеранів війни в Афганістані знову воюють, за що їм велика подяка. Стрийська спілка не стоїть осторонь й допомагає на волонтерському фронті. Ми постійно на зв’язку з ними, знаємо їхні потреби й оперативно реагуємо на запити. Починаючи з 2014 року, побратими-східняки допомагали нам повертати тіла загиблих українців, витягувати з полону українських патріотів. Був випадок, коли тіло колишнього афганця, бійця із Запоріжжя віддали без проблем, а тіло афганця-львів’янина порубали. Кати, одним словом. Зараз наше основне завдання: шанувати пам’ять про загиблих і допомагати живим. Щороку ми відвідували батьків тих десяти хлопців, що повернулися у цинкових домовинах у рідний край, і їхні могили. Продовжуємо віддавати їм данину пам’яті молитвою.
Українці в радянському союзі були другою нацією за чисельністю. Хлопці із західної України, які брали участь в Афганській війні – це була своєрідна п’ята колона для радянського союзу, тобто це були люди, які залишалися українцями по духу й світосприйняттю. Будемо відбудовувати свою державу й стоятимемо до останнього за її незалежність. Ми і там були невигідними радянській владі, це було своєрідне винищення українців, намагання зламати нашу волю і козацький норов. Змушені були воювати, щоб вижити і дожити до того часу, щоб відстояти свою ідентичність. Ми все одно виховувалися іншими, на інших традиціях і ніколи не були радянськими. Це була не тільки війна зі зброєю в руках, це була ідеологічна війна. І зараз ми бачимо те саме. Та ми вистоїмо і все буде Україна. Дякуємо усім, хто разом з нами вшанував пам’ять воїнів-афганців».
Наталія КАРПЕНКОВА. Фото автора.
Leave a Reply