БЕРЕГИНЯ НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ

6 червня ц. р. минуло 25 років, як у засвіти, у вічність відійшла відома етнограф, заслужений майстер народної творчості  Ірина  Ольшанська.  Як писав стриянин І. Левицький: «У житті кожна людина досягає своєї вершини. Одні люди з вершини спокійно, в передчутті близького спокою, сходять в долину, гублячись в сірому мороці часу. Інші, напруживши всі свої сили, злітають з тієї вершини в височінь, спалахуючи на небосхилі зірочкою, що не гасне віками».

Народилася Ірина Ольшанська 20 червня 1913 року в с. Березина біля Роздолу в сім’ї греко-католицького священника і вчительки  Михайла та Софії Якубів. Вона була найстаршою дитиною. Крім неї, в сім’ї було ще троє дітей – сестра і два брати. Ірина Михайлівна рано залишилася сиротою, бо батько загинув із січовими стрільцями в 1922 році.

Сім’я загиблого священика була під опікою митрополита Андрея Шептицького і завдяки йому діти дістали освіту. Ірина закінчила гімназію, набула додаткову освіту, відтак,  вела дитячий садок у селі, курси доброї господині та посвятила себе суспільно громадській роботі. Вона часто повторювала: «Мене виховували гімназія, Пласт, спорт».

У 1932 році Ірина Ольшанська здає матуру, але до університету її не прийняли, бо була українкою. Вона співала у церковному хорі і хорі «Просвіти». Тоді і собі вишила першу сорочку – темно-червоними нитками. А ще, брала активну участь у Пласті, жіночому українському спортивному клубі ( ЖУСК). Дуже любила мандрувати гірськими стежками Карпат. Під час однієї з таких прогулянок Ірина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Володимиром Ольшанським. Від 1945 року вона мешкала в Стрию.

В 50-х роках Ірина Ольшанська працювала вчителькою рукоділля у жіночій середній школі №1. Учні з нетерпінням чекали її уроків, бо від неї довідувались багато цікавого. Ось як пише Віра Нагірна в газеті «Гомін Волі» в замітці «Слово про вчительку»: «Ким для мене була Ірина Михайлівна Ольшанська? Насамперед – першою вчителькою, яка ознайомила з прекрасним – мистецтвом народної вишивки. Пригадую уроки рукоділля у 9-10 класах. Не було тоді уроків ручної праці, як тепер, а були уроки рукоділля – на цих уроках ми вишивали, в’язали гачком, дротами. З нетерпінням чекали ми, учениці 1- ої жіночої середньої школи в Стрию, уроків рукоділля: Ірина Михайлівна – наша вчителька – розповідала нам щось нове, цікаве, вчила вишивати хрестиком, низинкою – чи не найважчою технікою, мережати. Не все запам’яталося з тих цікавих уроків, але до сьогодні залишилася любов до народної вишивки, до самого вишивання, до прекрасної творчої праці, бо п. Ірина вчила не просто вишивати, а писати «полотняні листи», «письмена- узори», творити «полотняний фольклор», вчила нас «рушники… ще і для того вишивати, аби вічнозелене дерево прикрасить – Білий світ».

В серцях її учениць залишилась любов до прекрасного – вишивки, ткацтва, живопису, народної пісні, до рідного краю. Ірина Михайлівна не була надто суворою вчителькою, але була дуже вимогливою, справедливою. А ще – вона одягалася зі смаком, модно, але скромно. Увесь її одяг був в одній кольоровій гамі. Якась невеличка деталь – брошка чи гердан – ніколи не були зайвими в одязі. А краса її була в душі, в розумі, в любові до людей, у бажанні передати свої знання, порадити, підказати…».

У 1964 році поет, заслужений працівник культури України Віктор Романюк організував у Стрию літературно – мистецьке об’єднання «Хвилі Стрия». З того часу при об’єднанні почала працювати секція вишивальниць, яку очолила Ірина Михайлівна Ольшанська. Першими вишивальницями у цій секції були: Омеляна Колодницька, Михайлина та Іванна Петришак, Марія Маркевич, Юлія та Ольга Заяць, Роза Бачинська, Володимира Сілецька, Олена Лучаківська-Гец, Володимира Заплатинська, Ірина Боднар, Любов Камінська, Віра Нагірна та інші. Майже до кожного ювілейного свята у місті влаштовувались виставки образотворчого мистецтва, у яких активну участь брали вишивальниці. В ті часи, про те, що не могли сказати слова – говорила вишивка.

Адже вишиванки ще з давніх-давен супроводжували український народ і були для них символом нескореності й того, що вони є українцями. Вишивання в камері рятувало не одну жінку від божевілля. Вона вірила, що настане час – буде вільна Україна і вона зможе одягнути цю сорочку у вільній Україні.

В минулому вишиванки були підставою для цькування, вона рятувала в ті голодні роки, її обмінювали на хліб, її закопували в землю, аби зберегти для майбутніх поколінь. Скільки цікавого розповідала Ірина Михайлівна вишивальницям на зібраннях. А в час між зібраннями вона їздила по селах, зустрічалася з старожилами, вимінювала, випрошувала шматки старих сорочок, рушників, серветок, з лупою в руках розглядала кожний штрих, хрестик, переносила його на папір а далі на полотно. Ірина Михайлівна вважала, що не повинно пропасти те, що передавалось з рук до рук, з покоління до покоління нашими предками, те, що є нашою гордістю і культурою. Вона зібрала сотні взірців вишивки з різних регіонів країни, а також з Польщі, Чехословаччини, Болгарії, НДР, та все ж найбільше української. Багато узорів мисткинею було зібрано з Гуцульщини.

Цікаву і захоплюючу лекцію можна було почути від Ірини Михайлівни Ольшанської про вишиванки бойків, лемків, подолян та інших етнічних груп населення Західних областей України. Вона не тільки збирала, вона творила сама, не копіюючи ніколи. Майстриня вишивані рушники порівнювала з піснями на полотні, а себе називала, просто вишивальницею. Ірина Ольшанська вміла читати узори, як книголюб книжки. Бачила по-своєму кожну квіточку, кожний листочок, кожний ромбик. Часто Ірина Михайлівна брала участь у семінарах для вишивальниць в музеї українського мистецтва і етнографії у Львові. Вишивальниці під її вмілим керівництвом багато років брали участь в обласних та республіканських виставках. Багато з них були нагороджені дипломами, грамотами, а І. Боднар , О Діжак, О. Савчин, О. Курилас – визнані народними майстрами декоративно-прикладного мистецтва.

Для пропагування традицій національного костюму Ірина Михайлівна використала вдалу форму роботи молоддю – влаштувала огляди української ноші. Такі виставки – шоу були проведені двічі: 24 травня 1992 року та 6 жовтня 1996 року. Метою заходу було ознайомити стриян зі скарбами, що збереглись у бабусиних скринях і порівняти їх з сучасним вбранням. У цей день демонструвався одяг з с. Кавсько, що зберігається у фондах Стрийського музею. Через чотири роки відбулася шоу – виставка «Краса і мода». І знову виставка була зініційована Іриною Ольшанською, де було показано вишивку давню і сучасну, прикрашену стилізованим орнаментом.

Велике і чисте захоплення Ірина Михайлівна несла через усе своє життя, не згубивши, не розпорошивши. Щирим порадником Ірини Михайлівни був її чоловік Володимир Валер’янович. Він часто з дружиною бував на різних мистецьких виставках. Допоміг Ірині Михайлівні створити багату слайдотеку. Обоє любили поезію, а також любили розповідати про місто в якому вони жили.

А для нас взірцем можуть бути висока вихованість, надзвичайна інтелігентність Ірини Михайлівни, її спосіб життя, манера розмовляти з людьми, вміння вислухати і ненав’язливо дати пораду.

Вона вміла спілкуватися з людьми старшого покоління, так і з молодими. Її мрією було залучити до гурту вишивальниць якомога більше людей, молоді, привчити їх до терпеливості, працьовитості, розбудити любов до краси, творчості і фантазії. Завжди мала багато планів, вміла повести за собою. Вона залишилася в серцях своїх рідних розумною, справедливою, люблячою мамою, бабусею, прабабусею. Ірина Ольшанська навчила своїх дітей любити Україну, рідне місто, рідний дім. Діти і внуки її вміють вишивати, внук Володимир – художник , науковець, член Спілки художників України, внучка Даринка грає на бандурі, співає.

Світла і вічна пам’ять тобі, Берегине народної творчості! А моя розповідь про Ірину Ольшанську буде вплетено у вінок пам’яті з троянд і винограду.

                                                     Ірина ХАНИК, молодший науковий працівник
Стрийського краєзнавчого музею «Верховина».

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*