«ВІЙНА ТА МУЗЕЙНА СПРАВА: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ»

Під такою назвою з нагоди 150-річчя з часу заснування Наукового товариства імені Шевченка, 150-річчя від дня народження Івана Боберського та Миколи Міхновського, 115-річчя вступу в НТШ отця Андрія Бандери  в Меморіальному музеї-садибі родини Бандерів – філії Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» пройшов науково-методичний семінар, у якому взяли участь доктор історичних наук,  доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, дійсний член та голова комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка Андрій Сова з доповіддю «Іван Боберський та архівно-музейна справа», Віра Романчак – завідувачка музейного відділу Львівського обласного Будинку вчителя

з доповіддю «Музей Львівського обласного будинку учителя», та Володимир Ханас – магістр історії, завідувач Меморіального музею-садиби родини Бандерів у Стрию з доповіддю «Фонди меморіального музею-садиби родини Бандерів: джерело до історії роду Бандерів та національно-визвольної боротьби українського народу у ХХ столітті». В рамках заходу відбулася презентація видання «Степан Гайдучок (1890-1976 р.р.): діяльність знаного українського педагога» (Львів, 2022 р.) – про одного з кращих учнів Івана Боберського, учителя цілої плеяди наших видатних українських діячів.

– Сьогодні ми маємо чергову  зуст­річ з колегами зі Львова, які радо відгукнулися на нашу про­позицію та стали співорганіза­то­рами проведен­ня даного заходу. Семінар, а точніше  – zoom-кон­ференція, присвячена подіям, пов’язаним зі 150-річчям засну­вання НТШ – наукової  інституції, яка відіграла значну роль у жит­ті поневоленого українського наро­ду на початку ХХ століття, забез­печивши освітній, науковий та інтелектуальний розвиток  україн­ців, а  також чотирьом нашим по­тужним визначним поста­тям –  Миколі Міхновському, Степану Гайдучку, Івану Боберському та о. Андрію Бандері, з яких де­тальніше зупинимося на двох останніх, –  на­голосив у вступному слові ведучий заходу Володимир Ханас, пред­ста­вивши виступаючих та надавши  сло­во Андрію Сові.

– Живемо у дуже складний час – час російсько-української війни, але ж Іван Боберський фактично теж жив і працював в такий час – час війни: перша світова війна, потім польсько-українська війна, боротьба за ЗУНР, тобто не менш складні історичні віхи. Але не­зважаючи на ці складні часи, Іван Боберський і його послідовники дбали і про культурну спадщину, і про музейну, і про архівну справу, хоча це на даний час найменш до­сліджена сторінка його біо­графії…

Сам Іван Боберський – за­сновник і редактор цілого ряду українських видань у Львові – «Сокільські Вісти», «Вісти з За­порожа», «Пластовий Табор», «Калєндар «Вістий з За­порожа» на 1914 рік» та ін. У першій по­ловині XX ст. – автор численних публікацій – в українській та зарубіжній періодиці, журналах, альманахах, календарях, енци­клопедіях, зокрема «Америка», «Діло», «Життя і знання», «Ка­на­дійський Фармер», «Народне Слово», «Поступ», «Свобода», «Спорт», «Змаг», «Український Голос», «Український еміґрант», «Український Сокіл» тощо.

Якщо говорити про ім’я Бо­берського і музейну справу, то Іван Боберський був дуже скрупу­льозною людиною, мав хорошу звичку нотувати усе буквально до дрібниць. А ще любив на заходи, які проводив, давати учасникам  конкретні завдання. Кожен мав написати інформаційну статтю, і потім ці матеріали обговорю­валися та публікувалися в пресі.

Слід відзначити і такий цікавий факт, що у Боберського зустрі­чається дуже багато псевдонімів і криптонімів, тому багато статей, які належать його перу, можна було визначити, лише проана­лізувавши стиль і самі псевдо. Донедавна було відомо лише шість його криптонімів. Мені ж вдалося знайти майже 30 крип­тонімів, деякі з них досить таки оригінальні. Один з його псевдо «Бібр на Балкані» вдалося іден­тифікувати саме за стилем ма­теріалів.

Або ще цікаво – підписувався Боберський «Льорд Брідідік» під публікаціями, в яких критикував українців за те, що вони не за­ймаються різними видами спорту, порівнюючи з ситуацією в Англії – начебто це писав англійський лорд зі своєї точки зору… Хто б міг  подумати, що це псевдо укра­їнця! А ще використовував  крип­тоніми та псевда «Бб», «ББ», «Б. Б.», «Бібр», «Бібр в Канаді», «Бібр в Манітобі», «Бібр на Балкані», «Брідідік», «І. Б-кий», «Оеи», «Оей», «Оси», «Рек», «Рск».

Ряд псевдо вдалося розши­фрувати завдяки листам самого Боберського. До речі, завдяки встановленню псевдонімів і криптонімів укладено повнішу бібліографію його праць, уточне­но чимало цікавих фактів і подій, знайдено та описано нові, ще не­знані, сюжети його біографії.

Показовим у цьому плані є видання «Сьпіваник Українських Сїчових Стрільцїв» (Відень, 1918 р.). Видавці й упорядники, пере­видаючи у 2014 р. пісенник УСС, не звернули уваги на такі, як їм здалося, «дрібниці». По-перше, на другій сторінці книги є афоризм «Не плачем, а мечем!», підпи­саний криптонімом «Оеи» (у перевиданні цієї сторінки взагалі немає!). «Кінцеве слово» видання «Сьпіваник Українських Сїчових Стрільцїв» знову ж підписане цим самим криптонімом «Оеи» – це криптонім Івана Боберського. Віднайдено ще й запис у «Днев­нику» Івана Боберського, де він пише про свій внесок у видання цієї книги: «Ніхто не має охоти написати оцінки про співаник У.С.С. Не хочу сам писати, бо ж я його укладав… Роботу прий­няла якась друкарня в Зальцбур­зі. Відтам одержував я зложені сторони до поправи. Поправляв я три рази і позбувся всіх дру­карських ошибок. Хто перегляне співаник, мусить признати, що нема там бездушного недбальст­ва і загу­мінкової нездарности, які ціхують не раз українські видання. Добір й уклад забрали мені много часу. Ноти до пісень написав ста­ранно і гарно Володимир Не­ділька. Праці малярів і світливців вставив я в збірник, щоб скріпити силу пісень. Чоловік вчиться най­більше очима. Що видить перед собою, це переконує його й за­хоплює більше, чим слова про сам предмет. Ліпше видіти Львів, чим слухати опису про Львів. Пісні й образці в співанику мають роз­будити воєнного духа. Колись вою­вали ми за себе, станьмо знова до бою за себе, не за других і не для других… Закінчує співаник моє кінцеве слово з підписом ОЕИ, це є самозвуки з мого назвища «Бо­берський». Опісля слідує спис всіх пісень. Мого назвища нема тут ніде, так що покупець читає лишень, що співаник вийшов за­ходом «Артистичної горстки У.С.С.» і накладом «ЦентральноїУправи У.С.С.».

З зацитованого фрагмента зрозуміло, хто є ідейним натхнен­ником і упорядником цього ви­дання та як прискіпливо доби­рався ілюстративний матеріал…

А ще Іван Боберський – автор перших українських теоретико-методичних праць, присвячених різним аспектам фізичного ви­ховання, спорту та іншій тематиці: «Забави і гри рухові» (збірники різних років), «Свобідні вправи», «Свобідні вправи для пожарних «Соколів», «Прилюдні вправи. Ч. 3. Вправи списою», «Прилюдні вправи. Ч. 4. Вправи топірцем», «Впоряд», «Забави і гри рухові. Ч. ІV. Ситківка», «Правила до гаків­ки», «Лавчина і щеблівка», «При­людні вправи. Ч. 2. Вправи віль­норуч», «Прилюдні вправи. Ч. 6. Вправи хоруговцями», «Нові шляхи до тілесного виховання», «При­людні вправи. Ч. 7. Вправи пали­цями», «Прорух», «Їзда на леще­тах», «Перший міх сміху» та ін.

Серед творчої спадщини Бо­берського особливу увагу при­вертають його моральні настано­ви та афоризми. Вони широко використовувалися у публікаціях, на відзнаках, прапорах, листівках, зверненнях та відозвах до укра­їнського громадянства: «Байдужі гинуть!», «Вихованє тїла – се шлях до виховання духа», «Все вперед! Всї враз!», «Все йти до мети, коли хочеш зайти», «Дїлами, не сло­вами!», «За мало читаємо і за ма­ло пишемо, для того за мало знаємо», «Змаг гартує волю», «Кожде поколїнє відповідає за прикмети тїла і духа слїдуючого поколїня», «Лише зорґанізована фізична сила запевнює народо­ви свободу і независимість», «На­родна честь, Сьміле око, Сильні груди, Мало слів, А дїл богато!», «Не лебедїти, але стреміти!», «Не плачем, а мечем!», «Розвивай свої сили, бо як ти слабий, то сьвіт скрутить тобі карк», «Руханка учить приказувати і учить слуха­ти.

Руханка виховує вже в моло­дїжи орґанїзацийний змисл, призви­чаює до подїлу працї, до відві­чальности за обняту задачу, до совісности і точности, до опан­ваня роботи правильною на­пругою, до віри в свої сили», «Тре­ба мати знання і треба вміти знанням орудувати. Знання це топір, сприт це топорище» та ін.

Завдяки тому, що Іван Бобер­ський вів щоденні записи, ми отримали важливе джерело для відтворення подій становлення ЗУНР та перших місяців боротьби за державність. «Дневник» Івана Боберського охоплює час від 15 вересня 1918-го до 22 травня 1919-го року. Перебуваючи в еміграції, спершув Канаді, а з 1932 р. – в словенському місті Тржич, Іван Боберський упорядкував що­ден­ник й один примірник надіслав до «Українського музею» в Празі, другий – до Національної біб­ліо­теки у Відні, третій – Осередку української культури і освіти у Він­ніпезі. У 2003 р. третій примірник «Дневника» Івана Боберського упорядкував та опублікував Юрій Мицик. Невеликі фрагменти з «Дневника» також публікувалися у різних українських виданнях. Значний інтерес для досліджен­ня становлять рукописні нотат­ники Івана Боберського, дато­вані 1912–1919 рр. Вони зберігаються в Архіві-Музеї імені Дмитра Анто­новича Української Вільної Ака­демії Наук у США.

Цікавою була також розповідь гостя про діяльність Івана Бобер­ського в НТШ, зокрема, що у між­воєнний період Іван Боберський подарував музею НТШ деякі свої речі для майбутньої експозиції з історії українського тіловиховання і спорту. Перебуваючи в Югославії в Тржичі, Боберський у 1941–1943 рр. листувався з бібліотекою НТШ стосовно передачі свого архіву та книгозбірні до Львова, також бібліотека НТШ отримала від ньо­го в дар добірку книжок з тіло­виховної тематики. Боберський розглядав різні варіанти переда­чі своєї колекції тим чи іншим установам. Серед них були НТШ, університет у Відні, Український музей у Празі, університет у Ґраці.

Упродовж 1941–1943 рр.  Іван   Боберський переслав частину свого архіву та книгозбірні до НТШ у Львові. Кожну посилку до НТШ Іван Боберський супроводжував детальним описом її змісту, вка­зував імена та прізвища авторів, дати, кількість документів, тощо.

– Подекуди у листах до НТШ знаходимо детальні описи окре­мих книжок та їх значення для української справи, – підкреслив Андрій Сова. – Дослідження такої багатогранної особистості Івана Боберського продовжується. Велика дяка Львівській обласній раді та депутатам за те, що при­слухалися до нас і рішенням сесії Львівської облради 2023 рік про­голосили роком Миколи Міхнов­ського, Івана Боберського та Нау­кового товариства імені Шев­ченка.

Про Музей історії освіти Львів­щини розповіла ще одна учасни­ця наради завідувачка музейним відділом Львівського обласного Будинку вчителя Віра Романчак, зокрема відзначивши що даний музей – це спроба візуально ві­добразити виникнення і розвиток української освіти на території Львівщини від найдавніших часів до першого десятиріччя Неза­лежності України, додавши, що експозиція музею розташована за історичною хронологією, яка відтворює розвиток українського шкільництва з часів появи пи­семності і утворення державності на території Руси-України, Галиць­кого князівства, зокрема, на тери­торії Львівщини.

– Як казав Олександр Дов­женко, народ, який не знає своєї історії, є народ сліпців, і про це слід пам’ятати. А ще один видатний українець Кость Левицький наго­лошував: «Хто має школу, той має народ». Наша мета – озна­йом­лення освітян, батьків і широкої громадськості області з базови­ми компонентами концепції но­вої української школи та пріори­тетними напрямками її реалізації, вивчення, узагальнення і попу­ляризація творчих досягнень у реалізації реформи загальної середньої освіти, сприяння посту­повій перебудові педагогічної та методичної підготовки освітянсь­ких кадрів для реалізації концеп­ції реформування загальної середньої освіти, роз’яснення важ­ливості психологічної підготовки вчителя, надання допомоги осві­тянам, щоб перейти від школи знань до школи компетентностей. Усе це – в рамках розпо­чатого Міністерством освіти і науки Ук­раїни реформування загальної середньої освіти, – наголосила доповідачка, згадавши також, що про українське шкільництво завжди дбали наші меценати, зокрема – Андрей Шептицький, сестри-василіянки… Українські за­хоронки, якими вони опіку­валися, були тими осередками освіти, які  несли просвітництво в  народ.

Третій доповідач Володи­мир Ханас зупинився на розповіді про фонди меморіального музею родини Бандерів, зокрема – про ті  нові  експонати,  які вдалося роздобути для музею протягом останнього року:

– Це просто унікальні докумен­ти – весь Тростянецький архів отця Андрія Бандери, де він був на сво­їй парафії перед арештом. Тут – свідоцтва про народження та гімназійні свідоцтва дітей отця Андрія, зокрема – свідоцтво про народження Степана Бандери, за підписом батька отця Андрія із печаткою Тростянецької церкви, такі самі свідоцтва синів Олек­сандра, Василя, їх  гімназійні сві­доцтва – українською і польською мовами, доньки Оксани,свідоцт­ва парафіян церкви. На жаль, за тією інформацією, якою ми  володіємо зараз, цей архів, а саме оригінали, продано за кордон, і де вони, у кого – для нас поки що залишається таємни­цею. А друга частина цих документів, на щастя, потрапила до Долин­ського музею, і в результаті на­шої співпраці з цим музеєм ми від­цифрували й цю колекцію, та те­пер маємо усі ці копії – більше 80 документів. Тобто, єдиний музей в Україні, який має тепер всю колекцію Тростянецького архіву – це наш Меморіальний музей-садиба родини Бандерів.

Зокрема, в цих документах ми зустрічаємо згадки про вступ отця Андрія Бандери в НТШ, але, на жаль, дана проблема висвітлена ще не до кінця, бо фактично не бу­ла остаточно досліджена. Григо­рій Дем’ян, Ірина Фаріон та інші дослідники національно-визволь­ної боротьби українського наро­ду даного періоду беруть відлік членства Андрія Бандери в НТШ з 1910-го, ба, навіть з 13-го року. Але  на підставі документів, які збері­гаються в Центральному дер­жавному історичному архіві у Львові, ми можемо переконли­во стверджувати, що це осінь 1907 року, коли отець Андрій Бандера подав документи до цієї інституції, бо  відповідно в збірнику, інтегро­ваному за 1907 рік, він згадується, а в джерелах подається інфор­мація про 1908 рік, коли він почав офіційно сплачувати членські внески, оскільки членські внески сплачувалися в першій половині наступного року, точніше протя­гом перших трьох місяців наступ­ного року…

Далі пан Володимир поділився планами на майбутнє, зокрема – ідеєю провести окремі студії про Степана Бандеру – пластуна, про Степана Бандеру – музиканта, про Степана Бандеру – спортсмена, адже усе це ілюструє, які шляхи проходив юний Степан і як саме формувався його життєвий і національно-патріотичний світо­гляд. Окремої уваги вартує дослі­дження роду Лодзінських – по материнській лінії, адже це теж давній патріотичний рід, пред­ставники якого відіграли велику роль в розбудові державництва на Калущині і в Галичині.

– Наше завдання – розкрити широкому загалу Справжнього Бандеру як багатогранну, унікаль­ну Особистість, всесторонньо об­дарованого Великого Українця, Лідера Нації. Наша мрія – видати окремими виданнями усі ці до­кументи і дослідження, щоб вони стали доступними щирокому за­галу, бо на таких Особистостях виховується нація, – підкреслив пан Володимир.

– Працюючи над поповненням наших фондів, – продовжив він, – ми вийшли також на Торонтський архів Степана Бандери і завдя­чуючи доброму приятелеві нашо­го музею, президенту видавницт­ва «Літопис УПА»  львів’янину п. Ігорю Гомзяку, отримали копії цьо­го архіву в дуже хорошій якості. Це більше 50-ти світлин, листування Ярослави Бандери і самого Степана Бандери з Миколою Климишиним, а також листи-спогади Ярослави Бандери, що дають нам розуміння діаспорного життя Степана Бандери, його боротьби і діяльності, зокрема – його зустрічі з дипломатами різ­них країн для популяризації української історії і з метою по­стійно тримати на слуху питання відродження української держа­ви. Тому, що Бандера розумів: на­стане час,  холодна війна закін­читься і прийде сприятливий момент, коли українці знову змо­жуть поставити питання про від­родження української держав­ності, так як це й сталося, на почат­ку  Другої світової війни…

Згадав пан Володимир і ще про один архів, який потрапив до музею – архів Анни Рудник:

– Після її смерті Сергій Матій­ко з Дрогобича, редактор і упо­рядник книжки про родину Бан­дерів, яку пані Анна підготувала до друку, зв’язався з нами і весь цей архів передав нам. Це ті доку­менти, які зібрали сестри Степа­на Бандери Володимира та Окса­на  – тут теж просто унікальні речі.

Згадав доповідач і про те, що  зараз музей накопичує окремий фонд про отця Андрія Бандеру, представивши присутнім частину з цих, без перебільшення, унікаль­них знахідок, на основі яких мож­на продовжувати досліджувати біографію о. Андрія, усуваючи з неї білі плями.

Розповідь пана Володимира доповнив унікальний докумен­тальний фільм похорону Степана Бандери та аудіозапис виступів Степана Бандери.

На завершення зустрічі львів­ські гості подарували музею ряд друкованих видань, причетних до презентації, зокрема – книгу Анд­рія Сови «Степан Гайдучок (1890-1976); діяльність знаного укра­їнського педагога» (Львів, 2022 р.),  путівник «Музей Історії освіти Львівщини», календарі «Генерали УПА» (2022р.) та «Шлях до Пере­моги» (2023р.).

Доєднатися онлайн до кон­ференції через zoom. мали змогу освітяни та краєзнавці сусідніх районів.

                                                   Галина ПУГА-ДАНИЛЬЦІВ. Фото автора.