Під такою назвою з нагоди 150-річчя з часу заснування Наукового товариства імені Шевченка, 150-річчя від дня народження Івана Боберського та Миколи Міхновського, 115-річчя вступу в НТШ отця Андрія Бандери в Меморіальному музеї-садибі родини Бандерів – філії Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» пройшов науково-методичний семінар, у якому взяли участь доктор історичних наук, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, дійсний член та голова комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка Андрій Сова з доповіддю «Іван Боберський та архівно-музейна справа», Віра Романчак – завідувачка музейного відділу Львівського обласного Будинку вчителя
з доповіддю «Музей Львівського обласного будинку учителя», та Володимир Ханас – магістр історії, завідувач Меморіального музею-садиби родини Бандерів у Стрию з доповіддю «Фонди меморіального музею-садиби родини Бандерів: джерело до історії роду Бандерів та національно-визвольної боротьби українського народу у ХХ столітті». В рамках заходу відбулася презентація видання «Степан Гайдучок (1890-1976 р.р.): діяльність знаного українського педагога» (Львів, 2022 р.) – про одного з кращих учнів Івана Боберського, учителя цілої плеяди наших видатних українських діячів.
– Сьогодні ми маємо чергову зустріч з колегами зі Львова, які радо відгукнулися на нашу пропозицію та стали співорганізаторами проведення даного заходу. Семінар, а точніше – zoom-конференція, присвячена подіям, пов’язаним зі 150-річчям заснування НТШ – наукової інституції, яка відіграла значну роль у житті поневоленого українського народу на початку ХХ століття, забезпечивши освітній, науковий та інтелектуальний розвиток українців, а також чотирьом нашим потужним визначним постатям – Миколі Міхновському, Степану Гайдучку, Івану Боберському та о. Андрію Бандері, з яких детальніше зупинимося на двох останніх, – наголосив у вступному слові ведучий заходу Володимир Ханас, представивши виступаючих та надавши слово Андрію Сові.
– Живемо у дуже складний час – час російсько-української війни, але ж Іван Боберський фактично теж жив і працював в такий час – час війни: перша світова війна, потім польсько-українська війна, боротьба за ЗУНР, тобто не менш складні історичні віхи. Але незважаючи на ці складні часи, Іван Боберський і його послідовники дбали і про культурну спадщину, і про музейну, і про архівну справу, хоча це на даний час найменш досліджена сторінка його біографії…
Сам Іван Боберський – засновник і редактор цілого ряду українських видань у Львові – «Сокільські Вісти», «Вісти з Запорожа», «Пластовий Табор», «Калєндар «Вістий з Запорожа» на 1914 рік» та ін. У першій половині XX ст. – автор численних публікацій – в українській та зарубіжній періодиці, журналах, альманахах, календарях, енциклопедіях, зокрема «Америка», «Діло», «Життя і знання», «Канадійський Фармер», «Народне Слово», «Поступ», «Свобода», «Спорт», «Змаг», «Український Голос», «Український еміґрант», «Український Сокіл» тощо.
Якщо говорити про ім’я Боберського і музейну справу, то Іван Боберський був дуже скрупульозною людиною, мав хорошу звичку нотувати усе буквально до дрібниць. А ще любив на заходи, які проводив, давати учасникам конкретні завдання. Кожен мав написати інформаційну статтю, і потім ці матеріали обговорювалися та публікувалися в пресі.
Слід відзначити і такий цікавий факт, що у Боберського зустрічається дуже багато псевдонімів і криптонімів, тому багато статей, які належать його перу, можна було визначити, лише проаналізувавши стиль і самі псевдо. Донедавна було відомо лише шість його криптонімів. Мені ж вдалося знайти майже 30 криптонімів, деякі з них досить таки оригінальні. Один з його псевдо «Бібр на Балкані» вдалося ідентифікувати саме за стилем матеріалів.
Або ще цікаво – підписувався Боберський «Льорд Брідідік» під публікаціями, в яких критикував українців за те, що вони не займаються різними видами спорту, порівнюючи з ситуацією в Англії – начебто це писав англійський лорд зі своєї точки зору… Хто б міг подумати, що це псевдо українця! А ще використовував криптоніми та псевда «Бб», «ББ», «Б. Б.», «Бібр», «Бібр в Канаді», «Бібр в Манітобі», «Бібр на Балкані», «Брідідік», «І. Б-кий», «Оеи», «Оей», «Оси», «Рек», «Рск».
Ряд псевдо вдалося розшифрувати завдяки листам самого Боберського. До речі, завдяки встановленню псевдонімів і криптонімів укладено повнішу бібліографію його праць, уточнено чимало цікавих фактів і подій, знайдено та описано нові, ще незнані, сюжети його біографії.
Показовим у цьому плані є видання «Сьпіваник Українських Сїчових Стрільцїв» (Відень, 1918 р.). Видавці й упорядники, перевидаючи у 2014 р. пісенник УСС, не звернули уваги на такі, як їм здалося, «дрібниці». По-перше, на другій сторінці книги є афоризм «Не плачем, а мечем!», підписаний криптонімом «Оеи» (у перевиданні цієї сторінки взагалі немає!). «Кінцеве слово» видання «Сьпіваник Українських Сїчових Стрільцїв» знову ж підписане цим самим криптонімом «Оеи» – це криптонім Івана Боберського. Віднайдено ще й запис у «Дневнику» Івана Боберського, де він пише про свій внесок у видання цієї книги: «Ніхто не має охоти написати оцінки про співаник У.С.С. Не хочу сам писати, бо ж я його укладав… Роботу прийняла якась друкарня в Зальцбурзі. Відтам одержував я зложені сторони до поправи. Поправляв я три рази і позбувся всіх друкарських ошибок. Хто перегляне співаник, мусить признати, що нема там бездушного недбальства і загумінкової нездарности, які ціхують не раз українські видання. Добір й уклад забрали мені много часу. Ноти до пісень написав старанно і гарно Володимир Неділька. Праці малярів і світливців вставив я в збірник, щоб скріпити силу пісень. Чоловік вчиться найбільше очима. Що видить перед собою, це переконує його й захоплює більше, чим слова про сам предмет. Ліпше видіти Львів, чим слухати опису про Львів. Пісні й образці в співанику мають розбудити воєнного духа. Колись воювали ми за себе, станьмо знова до бою за себе, не за других і не для других… Закінчує співаник моє кінцеве слово з підписом ОЕИ, це є самозвуки з мого назвища «Боберський». Опісля слідує спис всіх пісень. Мого назвища нема тут ніде, так що покупець читає лишень, що співаник вийшов заходом «Артистичної горстки У.С.С.» і накладом «ЦентральноїУправи У.С.С.».
З зацитованого фрагмента зрозуміло, хто є ідейним натхненником і упорядником цього видання та як прискіпливо добирався ілюстративний матеріал…
А ще Іван Боберський – автор перших українських теоретико-методичних праць, присвячених різним аспектам фізичного виховання, спорту та іншій тематиці: «Забави і гри рухові» (збірники різних років), «Свобідні вправи», «Свобідні вправи для пожарних «Соколів», «Прилюдні вправи. Ч. 3. Вправи списою», «Прилюдні вправи. Ч. 4. Вправи топірцем», «Впоряд», «Забави і гри рухові. Ч. ІV. Ситківка», «Правила до гаківки», «Лавчина і щеблівка», «Прилюдні вправи. Ч. 2. Вправи вільноруч», «Прилюдні вправи. Ч. 6. Вправи хоруговцями», «Нові шляхи до тілесного виховання», «Прилюдні вправи. Ч. 7. Вправи палицями», «Прорух», «Їзда на лещетах», «Перший міх сміху» та ін.
Серед творчої спадщини Боберського особливу увагу привертають його моральні настанови та афоризми. Вони широко використовувалися у публікаціях, на відзнаках, прапорах, листівках, зверненнях та відозвах до українського громадянства: «Байдужі гинуть!», «Вихованє тїла – се шлях до виховання духа», «Все вперед! Всї враз!», «Все йти до мети, коли хочеш зайти», «Дїлами, не словами!», «За мало читаємо і за мало пишемо, для того за мало знаємо», «Змаг гартує волю», «Кожде поколїнє відповідає за прикмети тїла і духа слїдуючого поколїня», «Лише зорґанізована фізична сила запевнює народови свободу і независимість», «Народна честь, Сьміле око, Сильні груди, Мало слів, А дїл богато!», «Не лебедїти, але стреміти!», «Не плачем, а мечем!», «Розвивай свої сили, бо як ти слабий, то сьвіт скрутить тобі карк», «Руханка учить приказувати і учить слухати.
Руханка виховує вже в молодїжи орґанїзацийний змисл, призвичаює до подїлу працї, до відвічальности за обняту задачу, до совісности і точности, до опанваня роботи правильною напругою, до віри в свої сили», «Треба мати знання і треба вміти знанням орудувати. Знання це топір, сприт це топорище» та ін.
Завдяки тому, що Іван Боберський вів щоденні записи, ми отримали важливе джерело для відтворення подій становлення ЗУНР та перших місяців боротьби за державність. «Дневник» Івана Боберського охоплює час від 15 вересня 1918-го до 22 травня 1919-го року. Перебуваючи в еміграції, спершув Канаді, а з 1932 р. – в словенському місті Тржич, Іван Боберський упорядкував щоденник й один примірник надіслав до «Українського музею» в Празі, другий – до Національної бібліотеки у Відні, третій – Осередку української культури і освіти у Вінніпезі. У 2003 р. третій примірник «Дневника» Івана Боберського упорядкував та опублікував Юрій Мицик. Невеликі фрагменти з «Дневника» також публікувалися у різних українських виданнях. Значний інтерес для дослідження становлять рукописні нотатники Івана Боберського, датовані 1912–1919 рр. Вони зберігаються в Архіві-Музеї імені Дмитра Антоновича Української Вільної Академії Наук у США.
Цікавою була також розповідь гостя про діяльність Івана Боберського в НТШ, зокрема, що у міжвоєнний період Іван Боберський подарував музею НТШ деякі свої речі для майбутньої експозиції з історії українського тіловиховання і спорту. Перебуваючи в Югославії в Тржичі, Боберський у 1941–1943 рр. листувався з бібліотекою НТШ стосовно передачі свого архіву та книгозбірні до Львова, також бібліотека НТШ отримала від нього в дар добірку книжок з тіловиховної тематики. Боберський розглядав різні варіанти передачі своєї колекції тим чи іншим установам. Серед них були НТШ, університет у Відні, Український музей у Празі, університет у Ґраці.
Упродовж 1941–1943 рр. Іван Боберський переслав частину свого архіву та книгозбірні до НТШ у Львові. Кожну посилку до НТШ Іван Боберський супроводжував детальним описом її змісту, вказував імена та прізвища авторів, дати, кількість документів, тощо.
– Подекуди у листах до НТШ знаходимо детальні описи окремих книжок та їх значення для української справи, – підкреслив Андрій Сова. – Дослідження такої багатогранної особистості Івана Боберського продовжується. Велика дяка Львівській обласній раді та депутатам за те, що прислухалися до нас і рішенням сесії Львівської облради 2023 рік проголосили роком Миколи Міхновського, Івана Боберського та Наукового товариства імені Шевченка.
Про Музей історії освіти Львівщини розповіла ще одна учасниця наради завідувачка музейним відділом Львівського обласного Будинку вчителя Віра Романчак, зокрема відзначивши що даний музей – це спроба візуально відобразити виникнення і розвиток української освіти на території Львівщини від найдавніших часів до першого десятиріччя Незалежності України, додавши, що експозиція музею розташована за історичною хронологією, яка відтворює розвиток українського шкільництва з часів появи писемності і утворення державності на території Руси-України, Галицького князівства, зокрема, на території Львівщини.
– Як казав Олександр Довженко, народ, який не знає своєї історії, є народ сліпців, і про це слід пам’ятати. А ще один видатний українець Кость Левицький наголошував: «Хто має школу, той має народ». Наша мета – ознайомлення освітян, батьків і широкої громадськості області з базовими компонентами концепції нової української школи та пріоритетними напрямками її реалізації, вивчення, узагальнення і популяризація творчих досягнень у реалізації реформи загальної середньої освіти, сприяння поступовій перебудові педагогічної та методичної підготовки освітянських кадрів для реалізації концепції реформування загальної середньої освіти, роз’яснення важливості психологічної підготовки вчителя, надання допомоги освітянам, щоб перейти від школи знань до школи компетентностей. Усе це – в рамках розпочатого Міністерством освіти і науки України реформування загальної середньої освіти, – наголосила доповідачка, згадавши також, що про українське шкільництво завжди дбали наші меценати, зокрема – Андрей Шептицький, сестри-василіянки… Українські захоронки, якими вони опікувалися, були тими осередками освіти, які несли просвітництво в народ.
Третій доповідач Володимир Ханас зупинився на розповіді про фонди меморіального музею родини Бандерів, зокрема – про ті нові експонати, які вдалося роздобути для музею протягом останнього року:
– Це просто унікальні документи – весь Тростянецький архів отця Андрія Бандери, де він був на своїй парафії перед арештом. Тут – свідоцтва про народження та гімназійні свідоцтва дітей отця Андрія, зокрема – свідоцтво про народження Степана Бандери, за підписом батька отця Андрія із печаткою Тростянецької церкви, такі самі свідоцтва синів Олександра, Василя, їх гімназійні свідоцтва – українською і польською мовами, доньки Оксани,свідоцтва парафіян церкви. На жаль, за тією інформацією, якою ми володіємо зараз, цей архів, а саме оригінали, продано за кордон, і де вони, у кого – для нас поки що залишається таємницею. А друга частина цих документів, на щастя, потрапила до Долинського музею, і в результаті нашої співпраці з цим музеєм ми відцифрували й цю колекцію, та тепер маємо усі ці копії – більше 80 документів. Тобто, єдиний музей в Україні, який має тепер всю колекцію Тростянецького архіву – це наш Меморіальний музей-садиба родини Бандерів.
Зокрема, в цих документах ми зустрічаємо згадки про вступ отця Андрія Бандери в НТШ, але, на жаль, дана проблема висвітлена ще не до кінця, бо фактично не була остаточно досліджена. Григорій Дем’ян, Ірина Фаріон та інші дослідники національно-визвольної боротьби українського народу даного періоду беруть відлік членства Андрія Бандери в НТШ з 1910-го, ба, навіть з 13-го року. Але на підставі документів, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві у Львові, ми можемо переконливо стверджувати, що це осінь 1907 року, коли отець Андрій Бандера подав документи до цієї інституції, бо відповідно в збірнику, інтегрованому за 1907 рік, він згадується, а в джерелах подається інформація про 1908 рік, коли він почав офіційно сплачувати членські внески, оскільки членські внески сплачувалися в першій половині наступного року, точніше протягом перших трьох місяців наступного року…
Далі пан Володимир поділився планами на майбутнє, зокрема – ідеєю провести окремі студії про Степана Бандеру – пластуна, про Степана Бандеру – музиканта, про Степана Бандеру – спортсмена, адже усе це ілюструє, які шляхи проходив юний Степан і як саме формувався його життєвий і національно-патріотичний світогляд. Окремої уваги вартує дослідження роду Лодзінських – по материнській лінії, адже це теж давній патріотичний рід, представники якого відіграли велику роль в розбудові державництва на Калущині і в Галичині.
– Наше завдання – розкрити широкому загалу Справжнього Бандеру як багатогранну, унікальну Особистість, всесторонньо обдарованого Великого Українця, Лідера Нації. Наша мрія – видати окремими виданнями усі ці документи і дослідження, щоб вони стали доступними щирокому загалу, бо на таких Особистостях виховується нація, – підкреслив пан Володимир.
– Працюючи над поповненням наших фондів, – продовжив він, – ми вийшли також на Торонтський архів Степана Бандери і завдячуючи доброму приятелеві нашого музею, президенту видавництва «Літопис УПА» львів’янину п. Ігорю Гомзяку, отримали копії цього архіву в дуже хорошій якості. Це більше 50-ти світлин, листування Ярослави Бандери і самого Степана Бандери з Миколою Климишиним, а також листи-спогади Ярослави Бандери, що дають нам розуміння діаспорного життя Степана Бандери, його боротьби і діяльності, зокрема – його зустрічі з дипломатами різних країн для популяризації української історії і з метою постійно тримати на слуху питання відродження української держави. Тому, що Бандера розумів: настане час, холодна війна закінчиться і прийде сприятливий момент, коли українці знову зможуть поставити питання про відродження української державності, так як це й сталося, на початку Другої світової війни…
Згадав пан Володимир і ще про один архів, який потрапив до музею – архів Анни Рудник:
– Після її смерті Сергій Матійко з Дрогобича, редактор і упорядник книжки про родину Бандерів, яку пані Анна підготувала до друку, зв’язався з нами і весь цей архів передав нам. Це ті документи, які зібрали сестри Степана Бандери Володимира та Оксана – тут теж просто унікальні речі.
Згадав доповідач і про те, що зараз музей накопичує окремий фонд про отця Андрія Бандеру, представивши присутнім частину з цих, без перебільшення, унікальних знахідок, на основі яких можна продовжувати досліджувати біографію о. Андрія, усуваючи з неї білі плями.
Розповідь пана Володимира доповнив унікальний документальний фільм похорону Степана Бандери та аудіозапис виступів Степана Бандери.
На завершення зустрічі львівські гості подарували музею ряд друкованих видань, причетних до презентації, зокрема – книгу Андрія Сови «Степан Гайдучок (1890-1976); діяльність знаного українського педагога» (Львів, 2022 р.), путівник «Музей Історії освіти Львівщини», календарі «Генерали УПА» (2022р.) та «Шлях до Перемоги» (2023р.).
Доєднатися онлайн до конференції через zoom. мали змогу освітяни та краєзнавці сусідніх районів.
Галина ПУГА-ДАНИЛЬЦІВ. Фото автора.