«Ми проходимо зараз дуже непростий період. Просто треба вірити, бо віра рятує». – Це ті праведні слова, які закарбовують і програмують свідомість та серце кожного українця сьогодні. Вони пролунали з уст унікальної журналістки та письменниці Галини Плачинди. Чому унікальної? Тому, що кожне її слово чесне і справедливе, без гриму, без ретуші, з відсутністю тіні страху і з повним усвідомленням події і людини, яка потрапила в її «об’єктив».
Будучи автором книги «#Зрада VS #Перемога», яка побачила світ в 2019 році, вона зуміла перевернути світогляд і мислення неймовірної кількості українців. Левко Лук’яненко, Любомир Гузар, Юрій Шухевич, Остап Дроздов, Іван Дзюба, Андрій Середа, Богдан Бенюк, Святійший Патріарх Філарет… Цей список можна продовжувати нескінченно довго, адже найсокровенніші слова найвидатніших людей нашої нації зібрані саме в цій книзі, де виписані мудрістю і душею найцінніші інтерв’ю.
«Чи змінить війна Україну? – саме таку назву отримала зустріч з Галиною Плачиндою в місті Моршині в день народження нашої держави 24 серпня. Завдяки організаторам КЗ «Централізована публічна бібліотека Моршинської територіальної громади» в особі керівника Наталії Янків всі присутні поринули в світ роздумів, дискусій, і навіть подекуди музичних лейтмотивів.
«Коли в 2013 році померла моя мама, оце усвідомлення якогось осиротіння через деякий час привело мене до усвідомлення того, що моє життя вже не буде таким як до того. – розпочала свою відверту розмову пані Галина. – Воно змінилося абсолютно і кардинально. Зараз, проводячи ці паралелі, тому що для мене це є тектонічні здвиги – війна і смерть мами, це те, що торкається найглибших глибин єства людини. Тепер я усвідомлюю, що наше з вами життя ніколи вже не буде таким, яким воно було до 24 лютого. Це точка неповернення. Звичайно у вас тут це майже не відчувається і це дуже добре, ви щасливі люди насправді. Я приїхала сюди і відпочила від війни, бо ми пережили жахливий березень у Києві. Я нікуди не виїжджала, тому що Київ – моє місто. Проте я розумію людей з дітьми, але здавалося, що мені безпечніше і спокійніше в Києві. Бої тривали на околицях міста і ми поняття не мали, що відбувається в Бучі, Гостомелі та Ірпені. Мої діти з Ірпеня виїхали на світанку 24-го, а я дякую Богу, що вони встигли…бо мені страшно навіть подумати. Життя в цей момент стало на паузу.
Я працюю в ДСНС (Державна служба України з надзвичайних ситуацій) і до нас всі фотографії сходяться без «ретуші», правдиві і живі. Ми перші, хто отримує інформацію про всі звірства. Спочатку ми не могли повірити, що це відбувається насправді в двадцять першому столітті і не могли дати відповідь – чому і як це можливо.
У нашій державі зараз відбуваються колосальні тектонічні зміни, яких ми ще навіть не помічаємо, але я переконана, що так як ми жили до 24-го лютого ми уже не зможемо і не маємо права в певних аспектах нашого життя. Ми не маємо права більше толерувати до тих моментів, які ми «спускали» всі ці тридцять років. Ми зараз маємо дуже швидко зробити те, чого ми не зробили протягом цих років. Я не розумію, наприклад, чому до сьогодні московська церква не заборонена. Руками українців з росією воює НАТО, Америка, Європа. Також я розумію масштаби допомоги, яку надає світ Україні, і що було б, якби цієї допомоги не було. Але! Гинуть саме наші хлопці, наші найкращі хлопці! І це є відповіддю чому ми повинні перестати жити за звичкою. Ми повинні припинити толерувати корупції і всім тим поганим речам, які досі є у нас і з вами. Бо якщо ми не змінимося, якщо ми будемо по інерції жити далі, а війна і все, що з нею пов’язане, буде іти паралельно з нами, то ми ні до чого хорошого не прийдемо. Ми повинні усвідомити, що зміна починається з кожного з нас, починаючи насамперед з себе».
У присутніх виникали досить гострі та актуальні запитання, чому біженці в своїй більшості зі східних областей навіть не намагаються розмовляти українською, натомість відкидаючи її принципово. І це, звичайно, на сьогодні є сумним фактом. Але я, натомість, маю інше запитання – а як люди, які живуть на бандерівській землі все життя, не здатні заговорити державною мовою? Моя відповідь: тому, що їх ніхто деспотично не примусив. Ось відповідь на це запитання пані Галини: «Очевидно, держава не допрацьовувала всі ці роки в цьому напрямку. Адже це потрібно було більш принциповіше підійти до цієї політики. Змогли ж в Естонії це зробити, де населення два мільйона, а в Києві цілих п’ять. Це саме стоється Латвії і Литви. Вони змогли принципово і кардинально вирішити це питання. Не знаєш мови – ти не можеш працювати на жодних соціальних щаблях. І це є правильно.
Ви собі просто не уявляєте, яка зараз консолідація і піднесення суспільства. До нас надходять інформації дітей, які робили абсолютно героїчні подвиги. Тому ми вирішили започаткувати акцію «Діти герої». Ми запросили президента, першу леді і цих дітей. Найменшому хлопцю було 7 років, він з Чернігівщини. В його селі, на його вулиці залишилось тільки два вцілілі будинки. Він залишився сиротою. Він вирізав собі дерев’яного автомата і зробив блокпост. Він стояв і захищав свої оці два будинки. Ще один хлопчик з Харкова (12 років), коли вівся обстріл, закрив собою меншого. Куля потрапила йому в серце, але він вижив, і це справді було Боже провидіння. Ось такі дивовижні речі зараз відбуваються навіть з дітьми. Наші люди здатні на неймовірні речі».
Іще декілька особливих цитат від Галини Плачинди, які пролунали в цей день: «Якщо ви сьогодні вважаєте, що ви нічого не можете зробити, насправді ви можете зробити дуже багато.
Зараз, насамперед, важливим є співчуття, взаємодія, прагнення зрозуміти ближню людину – це більш корисно, аніж конфлікти.
Наше суспільство зараз проходить оцей катарсис, очищення через кров десятків тисяч людей. Ця кров не дозволяє нам жити так як ми жили досі.
Якби я жила в місті Моршині, я б найпершу програму почала зі стерилізації міських тварин. Для мене тварини в місці – це маркер цивілізаційності будь-якого населеного пункту. Також сортування сміття. Це абсолютно побутова річ, яка нібито не дотична до війни, але це також формує нашу з вами цивілізаційність. А без цього переходу на рівень цивілізації ми не подолаємо цієї війни добра зі злом.
Архистратиг Михаїл і тихий Київ – апокаліптична краса. Я відчувала, що у нас тут зіткнулися вищі сили. Тому що Путін і всі росіяни, ось тут я не толерую жодному росіянину, це є абсолютне зло. А ми є добро, уособлення гуманізму, співчуття. В цьому наша сила.
Зараз у нас є шанс, який випадає раз на тисячоліття. Він полягає в тому, щоб стати такою собі лабораторією нового життя в 21-му столітті, адже ми маємо шанс почати своє життя з чистого листа. Коли я починаю мріяти і уявляти, якою буде наша країна після перемоги, мені малюються прекрасні картини, які є реальними тільки тоді, коли ми зрозуміємо, що коли ми жили ось ці 30 років в так званій незалежній Україні, жити не можна. Треба змінюватися, однозначно. Мені здається, ми заслуговуємо на краще життя».
І на завершення ще одне одкровення і одночасно комплімент для міста: «Моршин – прекрасне місто. Я приїхала сюди, відверто говорю, ніби пташка нещасна з перебитими крилами. Але тут я ожила, адже це насправді перлина Карпат. Єдине, що в моїх мріях – побачити цю перлину не гірше аніж скажімо швейцарське містечко. Тут є все для цього. Просто вірте в себе і працюйте».
Для мене неймовірною честю була ця розмова і це товариство, де відкривалось нове дихання і нове прагнення ще більшої віри в Україну і її перемогу на всіх фронтах. Я співала поряд з цією видатною жінкою, для її серця і всіх присутніх справжніх інтелектуалів, які наповнили змістом нашу зустріч. Саме такі події зараз потрібні для того, щоб крила кожного українця здіймались і невпинно творили сонце в час сутінків.
Марія ПАК. Фото Наталії ЯНКІВ.
Leave a Reply