Цього року 18 травня припадає особливо шановане в нашому народі свято – День вишиванки. Історія цього свята розпочалася в 2006 році. Його засновницею стала студентка Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича – Леся Воронюк. Саме ця дівчина вперше запропонувала своїм одногрупникам обрати один день і одягнути разом вишиванки. Спочатку цю ініціативу підтримали кілька студентів. Та пройшли роки і свято набуло більшої популярності, розрослося до всеукраїнського рівня, а згодом розійшлося по всьому світу.
Сьогодні можна з впевненістю сказати, що вишиванка об’єднує українців в усіх куточках Землі. Це щось більше, ніж вбрання – це душа України, вишита нитками. Символ нашої багатовікової історії та маркер української ідентичності. Через народні традиції вишивки зберігається зв’язок поколінь та пам’ять роду. І ми покликані зберегти, розвивати та передати наступним поколінням вишивку як безцінну спадщину духовної культури України.
Моя особиста історія любові до вишивки розпочалася дуже давно. З дитинства я зростала у світі неповторної краси Карпат, де в кожній оселі вишивали. Вдома вишиття було всюди. І зростаючи у цьому прекрасному світі узорів та символів, у моїй душі назавжди запалала любов до народного мистецтва.
У моїй родині усі жінки вишивали. А бабуся Анна по татовій лінії була надзвичайно талановитою і знаною вишивальницею. Сама вигадувала та малювала узори, плела силянки. Скільки прекрасних вишивок створила вона за своє життя! Я зберігаю декілька вишитих нею речей як пам’ять про жінок мого роду. Можливо, саме бабусині творчі таланти та любов до вишивки з роками проросли в мені, бо скільки себе пам’ятаю, любила вишивати. Вперше взяла голочку до рук у молодшому шкільному віці. А вже в шостому класі разом з мамою вишивала серветки низинкою. Пам’ятаю затишні зимові вечори, коли ми годинами вишивали. Так у нашій оселі з’явилося багато краси: доріжки, рушники, серветки, занавіски, килими. Скільки тепла та любові було вкладено у кожен хрестик на полотні. І це не просто вишиття – це справжні родинні скарби-обереги.
І сьогодні у моєму творчому житті вишивка посідає особливе місце. Коли мені не малюється пензлем, тоді моя душа «малює голочкою». У вишиванні черпаю натхнення, справжню душевну радість та рівновагу. І хоч я не є професійною вишивальницею, але моя любов до вишивки завжди жива та дієва. За роки творчості самостійно оволоділа багатьма вишивальними техніками: низинка, гладь, рахункова гладь, солов’їні вічка, качалочка, мережка, різноманітні види швів, вишивка бісером, атласними стрічками, плетення ґерданів… Здавна виношувала мрію опанувати надскладний вид мережки на сітці. І нарешті цього року вдалося реалізувати свою мрію. І ось зовсім скоро на світ народиться омріяна вишиванка новою технікою – мережкою з настилом прутиком через чисницю. А потім, як Бог дасть сил та натхнення, обов’язково спробую борщівську вишиванку.
І це тільки маленька часточка мистецтва вишивання, що мені вдалося відкрити. А насправді світ української вишивки безмежний у своїй красі та багатстві. Мабуть, життя не вистачить, щоб пізнати усю його багатогранність.
За роки назбирався чималий вишитий скарб, створений для рідних. Але найбільша гордість – вишиванки моїх дітей. У них навіки вплетено мою любов, ніжність та материнську молитву. Вишиванка служить їм прикрасою та оберегом. І я знаю, що з дитинства вони винесуть найцінніші знання – любов до народної культури та традицій і ніколи не втратять пам’яті свого роду, адже вона міцно замережена ниточками маминої любові.
Любімо рідні традиції, пізнаваймо рідну культуру. Нехай краса вишиванки говорить усьому світу про непереможну українську націю.
Лілія ЛУНИЧ, мисткиня, педагог.