ДУША УКРАЇНИ ВИШИТА НИТКАМИ

Цього року 18 травня припадає особливо шановане в нашому народі свято – День вишиванки. Історія цього свята розпочалася в 2006 році. Його засновницею стала студентка Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича – Леся Воронюк. Саме ця дівчина вперше запропонувала своїм одногрупникам обрати один день і одягнути разом вишиванки. Спочатку цю ініціативу підтримали кілька студентів. Та пройшли роки і свято набуло більшої популярності, розрослося до всеукраїнського рівня, а згодом розійшлося по всьому світу.

Сьогодні можна з впевненістю сказати, що вишиванка об’єднує українців в усіх куточках Землі. Це щось більше, ніж вбрання – це душа України, вишита нитками. Символ нашої багатовікової історії та маркер української ідентичності. Через народні традиції вишивки зберігається зв’язок поколінь та пам’ять роду. І ми покликані зберегти, розвивати та передати наступним поколінням вишивку як безцінну спадщину духовної культури України.

Моя особиста історія любові до вишивки розпочалася дуже дав­но. З дитинства я зростала у світі неповторної краси Карпат, де в кожній оселі вишивали. Вдома вишиття було всюди. І зростаючи у цьому прекрасному світі узорів та символів, у моїй душі назавжди запалала любов до народного мистецтва.

У моїй родині усі жінки виши­вали. А бабуся Анна по татовій лі­­нії була надзвичайно талановитою і зна­ною вишивальницею. Сама вигадувала та малювала узори, плела силянки. Скільки пре­крас­них вишивок створила вона за своє життя! Я зберігаю декілька вишитих нею речей як пам’ять про жінок мого роду. Можливо, саме бабусині творчі таланти та любов до вишивки з роками проросли в мені, бо скільки себе пам’ятаю, любила вишивати. Вперше взяла голочку до рук у молодшому шкільному віці. А вже в шостому класі разом з мамою вишивала серветки низинкою. Пам’ятаю затишні зимові вечори, коли ми годинами вишивали. Так у нашій оселі з’явилося багато краси: до­ріжки, рушники, серветки, за­на­віски, килими. Скільки тепла та любові було вкладено у кожен хрестик на полотні. І це не просто вишиття – це справжні родинні скарби-обереги.

І сьогодні у моєму творчому житті вишивка посідає особливе місце. Коли мені не малюється пензлем, тоді моя душа «малює голочкою». У вишиванні черпаю натхнення, справжню душевну ра­дість та рівновагу. І хоч я не є про­фесійною вишивальницею, але моя любов до вишивки завжди жива та дієва. За роки творчості самостійно оволоділа багатьма вишивальними техніками: ни­зинка, гладь, рахункова гладь, солов’їні вічка, качалочка, ме­режка, різноманітні види швів, вишивка бісером, атласними стрічками, плетення ґерданів… Здавна  виношувала мрію опа­нувати надскладний вид мереж­ки на сітці. І нарешті цього року вда­лося реалізувати свою мрію. І ось зовсім скоро на світ народиться  омріяна вишиванка новою тех­нікою – мережкою з настилом прутиком через чисницю. А потім, як Бог дасть сил та натхнення, обов’язково спробую борщівську вишиванку.

І це тільки маленька часточка мистецтва вишивання, що мені вдалося відкрити. А насправді світ української вишивки безмежний у своїй красі та багатстві. Мабуть, життя не вистачить, щоб пізнати усю його багатогранність.

За роки назбирався чималий вишитий скарб, створений для рідних. Але найбільша гордість – вишиванки моїх дітей. У них навіки вплетено мою любов, ніжність та материнську молитву. Вишиван­ка служить їм прикрасою та обе­регом. І я знаю, що з дитинства вони винесуть найцінніші знання – любов до народної культури та традицій і ніколи не втратять па­м’яті свого роду, адже вона міцно замережена ниточками маминої любові.

Любімо рідні традиції, пізна­ваймо рідну культуру. Нехай краса вишиванки говорить усьому світу про непереможну українську на­цію.

Лілія ЛУНИЧ, мисткиня, педагог.