Сьогодні наших читачів хочу познайомити зі стриянином Сергієм ЧЕРЕВАТИМ. Свій шлях у військову журналістику після закінчення у 1991 році Стрийської ЗОШ №2 починав у Львівському вищому військово-політичному училищі. Після навчання три роки служив в Стрийській військовій частині ППО, відтак продовжив навчання в Національній Академії оборони України на редакторському факультеті журналістики. Служив кореспондентом у газеті «Вартові неба», було й військове телебачення, де пройшов шлях від кореспондента до головного редактора. Протягом десяти років був начальником інформаційного агентства, а це газета, журнал, сайт і телестудія – Державної прикордонної служби України, згодом начальник головного аналітичного центру. У 2011 році захистив кандидатську дисертацію й отримав звання кандидат політичних наук. Має досвід викладача у Військовому інституті Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та Національній академії служби безпеки України – читав курс «Стратегічні комунікації». Нині полковник Сергій Череватий (на фото) начальник Центру моніторингу інформаційного простору і протидії штабу Командування Сухопутних військ ЗСУ.
На моє запитання: «чому саме військова журналістика?», наш земляк розповів, що в школі любив історію та літературу, писати твори. У старших класах цікавився політикою у її різних сферах, зокрема, геополітикою, військовою, оборонною політикою. Купував усі джерела інформації на той час, які були доступні з оглядами про військовий устрій, зброю. То ж коли настав час робити вибір професії, до цього прийшов свідомо. Дізнався, що у Львові, окрім звичайного факультету журналістики в університеті є ще один навчальний заклад, де ,власне, вчать військової журналістики. До речі, ЛВПУ було єдиним не тільки у радянському союзі, а й на увесь соціалістичний табір. Серед курсантів зустрічалися угорці, монголи, в’єтнамці, представники інших соціалістичних країн. Для юнака тоді це було поєднання сфер, які найбільше подобалися: комунікація, журналістика і військова справа.
- Пане полковнику, яке значення інформації у воєнний час?
- Почув недавно вислів російської політологині з доволі ліберальними поглядами Катерини Шульман, що інформація – це новітня ядерна зброя. Тобто, інформація, пропаганда, комунікація є важливою складовою. І ворог наш досконало опанував цим мистецтвом. На превеликий жаль, до 2014 року і навіть значний час після початку конфлікту, вони перегравали нас за рахунок більшого ресурсу і більшої підготовки на інформаційному фронті. Ось по пропаганді вони № 1 у світі. Та свій пік росіяни вже пройшли, бо пропаганда не може замінити інші сфери. Бачимо в дії «вторую армію в мире», але вони самі у це вірять. Зазначу, що у 2022 році ми їх вже зустріли у повному інформаційному озброєнні. І я, і мої колеги давали з перших хвилин війни гідний інформаційний бій. Не бавилися вже у якісь ліберальні речі, ми закликали до супротиву, ми ворога називали ворогом, ми закликали його знищувати, не вірити його пропаганді, знищували ворожі комунікації.
. - На якій фазі сьогодні інформаційна війна між нами і ворогом?
- Я б сказав, зараз певний паритет, якщо дивитися глобально. Є різні виміри. Наприклад, наш внутрішній український – тут переважаємо. Раніше ми програвали навіть наше населення, певні його сегменти. Зараз держава зрозуміла свої помилки і знаходиться на постійному зв’язку. Візьміть заступницю Міністра оборони України Анну Маляр. Вона щодня в ефірі дає роз’яснення з багатьох питань, що називається – займається активною комунікацією. В офісі Президента ряд речників постійно комунікують з населенням. Наші військові речники, які визначені за родами військ, оперативно дають інформацію. Ми багато готуємо контенту. Наприклад, пісня «Байрактар» була за добу написана за моєю командою підлеглим підполковником Тарасом Боровком. Одна з його останніх – пісня «Йде піхота» до Дня піхоти. Тобто людині визначені умови, знаючи його можливості, ми чітко формулюємо завдання, які мають бути наративи, меседжі, які мають дійти до нашої цільової аудиторії. І це його інформаційний фронт. У нас виходить щоденна програма «Форпост UA», при обороні Києва вона називалася «Форпост Київ». Коли відбили нашу столицю, ми щодня давали оперативну інформацію у форматі короткого дайджесту на 5 хвилин. Нашими партнерам виступили – 24 канал, сайт «Оглядач» й УКРІНФОРМ – головне державне українське агентство. Щотижнево також ми випускаємо англомовні новини. Вибираємо найголовніше з наших дайджестів.
. - Що безпосередньо входить до ваших обов’язків ?
- До моїх обов’язків входить щоденний моніторинг інформаційного простору та виявлення загроз, відповідно – протидіяти цим загрозам, проводити проактивну комунікацію (по старому, це створювати свою пропаганду). Для цього формуємо свій контент: відеоролики, текстові варіанти, телевізійний продукт. Зараз з відомим українським режисером фільмів «Гніздо горлиці», «Чорний ворон» Тарасом Ткаченком співпрацюємо. Виявилося так, що він під час боїв навколо Києва перебував у столиці. Ми зв’язалися, поспілкувалися і він долучився до зйомок у бойових умовах. Коли ворог стояв біля Києва, ми намагалися набрати максимум відеоматеріалу, знімали про всіх людей, рядових, наших командирів, які рятували столицю. Київ був серцем опору. Зараз триває робота над цією стрічкою. До півроку, думаю, вийде на широкий загал фільм про оборону Києва.
. - Є відсоток інформації, яку не оприлюднюють, чи замовчують. З чим це пов’язано ?
- Існує принцип – не нашкодь. Це все тільки в цілях безпеки людей і держави. От ти, наприклад, хочеш щось добре, на твій погляд показати, а в результаті «злив» дислокацію. Наші вороги люблять брати пряму мову спікерів і використати після монтажу так, як їм вигідно, в пропагандистських російських ресурсах з точністю до навпаки. Тому треба дуже обережно з фактажем працювати. Моя робота, це ще й «не вилазити» з інформаційних російських ресурсів. Так, за їхніми повідомленнями, вони всіх перемогли і скоро вже будуть у передмісті Берліна. Виникає певна дилема. Ми не можемо повністю мовчати, але й дуже багато чого не можемо показати з огляду на воєнний час. Театр бойових дій на нашій території, тому маємо максимально інформацію використовувати так, щоб не нанести шкоду людям. Українці чудові, патріотичні, можуть консолідуватися, але є одна негативна риса, яку ми називаємо «розганяння зради». До мене навіть телефонують знайомі, що, мовляв, у якомусь там підрозділі не дали бронежилети чи вимагають за них гроші. Кажу, дайте мені прізвища чи телефони безпосередньо цих людей, щоб поспілкуватися. Якщо треба, я дійду й до головнокомандувача і ми з’ясуємо. Досі мені не дали точних даних. Оце і є «розганяння зради». Не потрібно цього хайпу. Це точно не на користь Україні. Звичайно, проблеми є, і їх треба вирішувати. Але, якщо ми висвітлюватимемо так, що дозволить нашому ворогу інформацію помножити на сто і подати, що у нас взагалі не боєздатна армія, погодьтеся, це не додає оптимізму. Дуже важливо проводити заняття з інформаційної гігієни. У Фінляндії навіть школярів цього вчать. І в моєму рідному Стрию потрібно це проводити, і на рівні держави загалом. Інформаційна культура потрібна для того, щоб не споживати все підряд. Серед своїх родичів помічав, що реагують на найбільш провокативну інформацію і доводять її до абсурду. Я розумію, зараз всі в стресі, особливо жінки, і тому накручують себе та оточуючих з будь-якого приводу. Тут важлива сила прикладу. Від голови територіальної громади до керівника військового підрозділу. Коли демонструється впевненість, і, зокрема, у нашій інформаційній сфері, виваженість і стресостійкість, не піддавання на першу інформацію, а має бути перевірка різних джерел. У комунікації є така річ, як залякування. І росіяни нею активно користуються. Дякувати Богу, ми вже навчилися цьому протидіяти. Але багато громадян на це ведуться. Від застосування ядерної зброї сьогодні на завтра, до заведення білоруських військ в Західну Україну. Щоб критично все осмислити, перевірити у декількох джерелах, часу немає і одразу всім друзям і родичам розсилають таку інформацію.
. - Який ваш основний меседж для стриян ?
- Стрий для мене завжди був взірцем мужніх і освічених, стійких, національно свідомих людей. Коли мене називають львівським, виправляю, що я стриянин. Хоч більше 20 років живу в Києві, ніколи не забуваю свою малу батьківщину. Контактую зі своїми земляками, родиною, однокласниками. Залишайтеся такими ж патріотично мотивованими. Стрияни люди релігійні, й тому не втрачайте віри у те, що це Богом даний шанс нарешті вистояти у протистоянні з росією і стати потужною європейською державою. Стрий буде займати не останнє місце у цій новій європейській Україні. Вірю в це беззаперечно, як у нашу перемогу та ЗСУ.
Розмовляла Наталія КАРПЕНКОВА.
Leave a Reply