ІСТОРІЯ РОЯЛЯ, ЯКА ДЕМОНСТРУЄ ВЗАЄМОДІЮ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

«Я прожив дуже довге, складне та водночас яскраве життя. Та, зрештою, чому прожив? Я продовжую жити. Поруч зі мною турботливі люди. Вони полагодили мене і я знову можу звучати, як і колись. Моя лакована поверхня дбайливо протерта і я виблискую, мов щойно від майстра Ігнація Бєзендорфера, – розмірковував старий рояль австрійської фірми Bosendorfer. – Мені добре тут, в Народному домі Стрия, де люблять і шанують музичну творчість, зберігають історію

та плекають всі надбання попередніх поколінь. Я пережив Першу та Другу світові війни. Я навіть старший за сам Народний дім. До моїх клавіш торкалися не одні руки: ніжні дівочі та витончені чоловічі. Поважні стрийські родини Бобикевичів, Бачинських  та Нижанківських бережно доглядали за мною. Я був свідком народження нових мелодій. Це не завжди вдавалося одразу, тому переживав творчі муки разом з Остапом Нижанківським. Під впливом західноєвропейської романтичної музики він написав кілька творів для фортепіано, серед яких фантазія «Вітрогони». Ви тільки вдумайтеся, сама Соломія Крушельницька, яка, бувало,  гостювала у пароха с. Завадів о. Остапа Нижанківського, любила музикувати зі мною та чарувати голосом гостинних господарів».

Ця художня фантазія  насправді про фортепіано, яке нині знаходиться у світлиці «Союзу українок», що в Народному домі Стрия. І подейкують, що раритетний музичний інструмент, випуск якого датується 1841 роком, належав Нижанківським. Як він опинився тут, спробувала розібратися разом з директором Народного дому Олександром Ілечком (на фото).

«Інструмент до нас потрапив у січні 2019 року. А широкому зага­лу ми його презентували у травні цього ж року, –  розповідає О. Ілечко. – Ще в дитинстві  я бу­вав у будинку Арети Романівни Глушиш, яка проживала непода­лік від мене, і батьки моєї мами товаришували з нею. Там я бачив стародавній рояль і мені навіть дозволяли на ньому грати. І тепер саме він стоїть у Народному домі.  Ми його називаємо роялем Ни­жанківського, та, найімовірніше, він не був його власником, а тіль­ки мав у користуванні. Але те, що руки маестро торкалися цих кла­віш – беззаперечний факт».

Історію інструменту досліджує заступниця директора Стрийсько­го краєзнавчого музею «Верхо­вина» з наукової роботи Зеновія Ханас й  «ниточки» фактів приве­ли її до висновку, що першим власником інструменту був Олек­са Бобикевич, який у свій час дав у користування рояль о. О. Нижан­ківському, який жив у с. Завадів, де був парохом.

Зі слів Арети Романівни Олек­сандр Ілечко переповідає, що цей рояль її батьки забирали у с. За­вадів на прохання Ольги Бачин­ської. Вона його придбала у 1890 році. Тоді галицькі інтелігентні родини мали й по два музичні інструменти. Батьки пані Арети (дівоче прізвище Дибайло) також товаришували з родиною Боби­кевичів.

Є ще й такий епізод у спога­дах, що  у Стрию рояль перехо­вували на Шумлявщині від сва­віл­ля польської, а згодом ра­дян­ської окупаційної влади, при­кривши сіном у стайні. Коли на­стали більш-менш безпечні ча­си, батьки пані Арети на про­хан­ня Осипи Бобикевич забрали його в будинок.

«Історія цього роялю демон­струє взаємодію української ін­телігенції, їхній високий мораль­­ний, духовний  і культурний рі­вень. Його зберігали як реліквію, як частину історії життя людей, які були знані не тільки в Галичині, а й за кордоном», – зазначає Олек­сандр  Ілечко.

Від Арети Глушиш рояль по­трапив на реставрацію, кошти на яку дав нащадок Бобикевичів Ігор Чума, який нині проживає у Канаді (у свій час його батьки емігрували до США). Опікувала­ся тоді музичним інструментом  Стрийська дитяча музична школа ім. О. Нижанківського (директор Б. Кость) та майстри Іван Кут і фа­хівець з настроювання музичних інструментів Олесь Депутат.

«Особливості цього фортепіа­но, якому близько 182 роки, у тому, що в нього рама дерев’яна, струни тонші, м’якші й відповідно звук більш камерний, для кімнати ду­же приємний, бо теперішні мають іншу потужність й призначені для сцени, великих залів. Такі, як наш рояль, були навіть нижче настроє­ні й струни отримували менше навантаження для виконання в домашніх умовах. Водночас він має свій особливий звук, який приємний нашому слуху. Білі кла­віші, до речі,  мають накладки зі слонової кістки, а чорні – з чорного дере­ва. Це на звук не впливає, а є свідченням ручної копіткої робо­ти майстрів над музичним ін­стру­ментом та його вартості. Тепер  виготовляють клавіші з пластмаси. Я розмовляв з настроювачем, він каже, що неінтенсивна гра бодай раз на місяць не зашкодить, а навпаки, продовжить музичне життя інструменту. Я радий, що та­ка стародавня річ є в Народно­му домі. Можемо пишатися стрия­нами, нащадками славних родин, які попри все зберегли рояль та подарували його громаді, а не продали колекціонерам, чи, не дай Боже, викинули. Велика по­дяка Ареті Глушиш та Ігореві Чумі за такий дарунок», – каже О. Ілечко.

Пані Арета й нині проживає в Стрию, вона слухачка Університе­ту Третього Віку та дружня з «сою­зянками». Ігор Чума у 2019 році  прилетів з Канади на заходи, при­урочені 100-річчю з дня трагічної смерті О. Нижанківського, й від­відав відкриття роялю після ре­ставрації, й навіть зіграв на ньому, як і талановиті юні музи­канти зі Стрийської дитячої му­зичної шко­ли. Нащадки Нижанківського, які відвідують Стрий, також заходять до Народного дому, щоб торкну­тися родинної реліквії.

Ще кілька штрихів про вироб­ника роялю, щоб читач зрозумів, яку насправді реліквію зберегли для нащадків. «Bosendorfer» – одна з найстаріших австрійських фірм, що виробляє фортепіано. Заснована в 1821 році Ігнатієм Безендорфером. Інструменти марки «Безендорфер» вважа­ються одними з найкращих у своє­му класі, разом із роялями «Steinwayand Sons» та «Yamaha». З 1830 р. – офіційний постачаль­ник інструментів до двору імпе­ратора Австрії. У січні 2008 року фірма стала частиною концерну «Yamaha». Інструменти «Безен­дорфер» мають ряд конструк­тивних особливостей, які забез­печують їх неповторне звучання.

Як композитор О. Нижанківсь­кий репрезентував себе у тради­ційних для галицької музики жан­рах – духовних і світських хорах, солоспівах, обробках народних пісень. Донині популярні його хорові твори «Гуляли», «З окруш­ків» на слова Ю. Федьковича, «В’язанка слов’янських гімнів» та сольних пісень на вірші Т. Шевчен­ка –  «Вітер в гаю нагинає», «Минули літа», «Наша дума, наша пісня», для голосу з фортепіано «Не ви­давай мене заміж», «І молилася я», «Пісня вечірня», «О не забудь», «В гаю зеленім», сольні ансамблі на слова українських поетів, об­робки народних пісень (збірка «Українсько-русинські народні пісні», 1907). Окрім того, він є ав­тором колядок «Бог ся рождає», «У Вифлеємі тайна явилась велика», «Во Вифлеємі нині но­вина».

Нестор Нижанківський – та­лановитий композитор – людина нелегкої долі. На ньому пере­рва­лася династія священства в роді Нижанківських, однак саме Не­стору судилося стати професій­ним музикантом, хоч музично обдарованими були всі Нижан­ківські. Він виховувався в діда по маминій лінії – відомого стрий­ського адвоката Ілярія Бачин­ського, який вважав заняття му­зикою – неодмінним аспектом доброго виховання.

Днями міські обранці прийня­ли рішення про те, що 2023 рік у Стрийській громаді оголошено роком Остапа і Нестора Нижан­ківських. Також 24 січня ми від­значили 160 років від дня наро­дження славетного земляка. До цієї дати планували відкриття пам’ятника, наріжний камінь до якого у 2021-ому освятив Бла­женніший Святослав. Війна зміс­тила пріоритети, однак у міській раді сподіваються, що цьогоріч все ж вдасться звести у Стрию монумент великому Остапу Ни­жанківському.

«Плекаймо наші традиції, вивчаймо і примножуймо їх, – зазначає Олександр Ілечко. – Народний дім завжди гостинно приймає усіх, хто цікавиться істо­рією, й маємо що розказати та показати. Війна зупинила багато наших проектів та ми залишаємо­ся осередком культури й  укра­їнських традицій».

Мені пощастило почути, як зву­чить рояль, оповитий фльором загадковостей. Невеличка увер­тюра у виконанні Олександра Ілечка зачарувала. Задумаймось – це інструмент, який пройшов крізь горнило історії і є свідком галиць­кої незламної віри у вільну й не­залежну Україну. Так звучать наші предки, які міць традицій трима­ють українським духом незлам­ності.

Наталія КАРПЕНКОВА. Фото автора.