ХУДОЖНИК З ВІРОЮ У БОГА ТА ЛЮБОВ’Ю ДО РІДНОЇ ЗЕМЛІ

Роман Ганкевич – художник, який належить до плеяди митців першої половини XX ст. Він вніс свій вагомий вклад в мистецьку спадщину Стрийщини і Галичини.

Роман Ганкевич народився 13 січня 1913 року у Львові. Хре­с­­ти­ли його у церкві св. Юра. Мати Романа – Володимира походи­ла зі знаної української священичої родини. Вона була наймолод­шою дочкою о. Володимира Мар­тинкова і рідною сестрою о. Оси­па Мартинкова. Залишила ваго­мий слід в історії церкви і «Про­світи». Батько – Ярослав Ган­ке­вич, відомий на той час архітек­тор і громадський діяч, який за­гинув у Першій світовій війні.

Романа виховував батьків брат Лев Ганкевич – юрист, віце-пре­м’єр ЗУНРу. Це і позначилося на долі хлопця. За радянських часів Роману клеїли ярлики українсько­го буржуазного націоналіста. Його прирівнювали до найлютіших во­рогів народу. Роман Ганкевич завжди був під наглядом і пиль­ним оком органів НКВС. Та в ма­нері і характері юнака поєднува­лася любов до рідної землі і лю­бов до Бога. Роман був високо освіченою людиною з вродженою галицькою шляхетністю, яка гли­боко засіла в його душі.

Роман Ганкевич закінчив Кра­ківську академію мистецтв та Віденську Вищу школу мистецтв. Працював художником в театрі. Спільно з Е. Липинським пра­цював сценографом у театрі «Атенеум» у Варшаві (1935 – 1939 р.р.), у театрі у Відні в 1939 р. Коли почалася Друга світова війна, був санітаром в одному з військових госпіталів. Командування росій­ської армії арештувало Романа і вивезло до Києва, а далі до Моск­ви. Під час допитів вибивали різні зізнання, тричі ставили до стінки і цілилися для розстрілу.

У 1945 році його відправили в концтабір у Тайшет. Дру­жина з сином подалася за кордон, де знайшла прихисток, не залишив­ши про себе ніякої зві­стки. Роман Ганкевич працював на лісопова­лі. Одного разу він мало не заги­нув, коли його при­давило дере­вом. І, мож­ливо, там, у холодних снігах, у тріскучий мороз, зали­шився б на­завжди без могили і хреста, якби не випадок. Бог на­діслав порятунок і Ангелом долі стала така ж засуджена дівчина Петронеля.

Важка хвороба при­кувала її до ліжка. Дівчину не брали на робо­ту. Та в цей день дівчина попро­сила своїх товаришок викотити її трохи з бараку. І вони взяли Пет­ронелю в ліс подихати свіжим повітрям. Дівчина стала свідком біди, коли зрі­зана сосна прида­вила чоловіка. Вона зчи­нила га­лас, прибігли дівчата і покликали підмогу. Романа від­правили в санітарну частину. Потрібна була спеціальна догля­дальниця. Ось  нею і згодилася стати Петронеля.

Багато місяців вона годувала Романа з піпетки, а потім з ма­ленької ложечки. Надії на оду­жання в Романа були невеликі, але вона молилася і вірила, що він одужає. І Роман одужав. Ро­ки минали… Звісток про дружину і сина не було. І він на поселенні одружився з Петронелею. У них народилася дочка  Володимира.

У тих далеких місцях з тріс­кучими морозами начальству також хотілося мати живописні картини. Романа Ганкевича звіль­нили від усіх робіт і дали можли­вість працювати – малювати тво­ри мистецтва, щоб задовільнити апетити начальників. Потім при­йшла довгоочікувана воля. Після звільнення з табору працював у Театрі руської драми в Караган­ді (Казахстан). Далі, після довгих років поневірянь, Роман Ганке­вич повернувся до Стрия. Від­по­відну роботу знайти в’язневі було непросто. У вищі навчальні за­клади на роботу таких також не брали. У 1956-1962 роки – сце­нограф Стрийського, Івано-Фран­ківського, Львівського театрів. У 1959 році керував дитячою сту­дією при районному будинку культури в Стрию. В невеличкій студії вчив молоді таланти малю­вати, творити те прекрасне, яке дає наснагу жити. Адже є багато людей, які потребують прекрас­ного, а мало хто творить.З його школи вийшло багато відомих учнів, серед яких – Софія Сад­ловська, Любов Коваль, Богдан Королишин, професор Львівської академії мистецтв Ігор Боднар, Одеської – Валентина Лукач, його діти – Воло­димира і Ярослав.

До нього за порадою звер­та­лися студенти ви­щих і середніх спеці­аль­них мистецьких закла­дів. Нікому він не відмовляв у кон­сультації.Охоче ді­лився своїми знаннями і робив це, як розповідає пані Воло­димира: «Сві­тячись у ве­ликій жер­товній любові до кожного митця, якого ніби бла­гословив своїми пора­дами на мистецькій ниві».

Пам’ятають Романа Ганкевича і в Стрийській конторі глибокого бурін­ня, де він працював ху­дожником-оформлю­ва­чем. Дружина Петронеля завжди була поруч. Вона була для Романа і дру­гом, і сестрою, і щирим по­радником і розрад­ником. Працювала разом з чо­ловіком у конторі гли­бо­кого буріння в Угерську бухгалтером. Роман Ган­кевич був активним чле­ном літе­ратурно-мис­тець­кого об’єд­нання «Хви­лі Стрия» і неодноразово брав участь у мистецьких ви­ставках, що організовувало об’єд­нання що­ро­ку.

Митець плідно працював у жан­рі графіки, живопису, а також був великим майстром портрета. Брав участь у мистецьких вистав­ках з 1936 року. Його відомі твори – «Краєвид»  (1935 р»), «Кладка» (1967 р.), «Тече річка» (1968 р.), «Сколівщина» (1968 р.), «Авто­портрет», «Гірська весна», «До­рога» та інші. Художник таємно займався сакральним жи­вопи­сом, розписував церкви в Зава­дові, Вівні, Добрянах. Діти  Воло­димира і Яро­слав пі­шли бать­ковою сте­жиною. Володимира за­кінчила Львів­ський інсти­тут при­кладного мис­тецтва. Займа­єть­ся ткацт­вом, живе і працює у Львові, член­киня Націо­нальної Спілки художників Ук­раїни. Учас­ниця укра­їнських та міжнарод­них художніх виставок у Львові, Києві, Де­тройті, Чикаго, Мюн­хені, а в 2002 році мала спільну ви­ставку з чоло­віком, знаним ху­дожни­ком Василем Бажаєм у Чикаго.

Син Ярослав, як і батько, був худож­­ни­ком, викладав у Стрий­ському вищому худож­ньому учи­лищі № 16. Внук, син дочки Воло­димири Роман – мис­тецт­возна­вець, захи­стив дисертацію.

До останніх днів жит­тя Роман Ганкевич за­лишався митцем з великої літери, а за станом душі – великим інтелігентом, в якому поєдну­валася віра в Бога і гаря­ча лю­бов до рідної землі, тра­дицій та культури.

Відійшов в інші світи художник 29 жовтня 1976 року у Львові та заповів поховати себе у Стрию поруч з дружиною.

Світла і вічна пам’ять тобі, митцю!

Підготувала науковий працівник музею Ірина ХАНИК.

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*