МАЛЮВАВ УСЮДИ – НА СПІТНІЛИХ ШИБКАХ  ТА ПОБІЛЕНИХ СТІНАХ ХАТИ

У житті кожної людини завжди є моменти, які закарбовуються в пам’яті на все земне життя… Але є ще давні, пожовклі світлини, які є німими свідками чарівного світу дитинства, юності, зрілих років… Дивишся на них і здається, що це було недавно. А те недавно вже загубилося за десятками, десятками літ. Це я про талановитого стрийського митця – живописця Івана Венгриновича, якому  виповнилося б 95 років.

Народився художник 14 жовтня 1927 року в селі Тейсарів Жидачівського повіту в сім’ї Остапа та Марії Венгриновичів. З ранніх років у хлопця проявився талант до малювання. Малював усюди – на спітнілих шибках вікон пальцями, на побілених стінах хати вугликом. На дворі ліпив з глини замки, різні фігурки. Та коли Іванкові виповнилося п’ять років почав навідуватися до сусіднього хлопця, який вчився у першому класі. Випрошував у нього буквар і довго сидів, змальовуючи кольорові картинки. Особливо йому подобався портрет Тараса Шевченка. В 1934 році хлопець пішов у перший клас Тейсарівської семирічної школи. Тут його цікавило все. Багато читав, любив змальовувати кольорові ілюстрації. Учитель звернув увагу на здібного хлопця, і у вільний від навчання час знайомив його з репродукціями майстрів минулого. У 1935 році несподівано помирає батько, в сім’ї залишилося двоє малих дітей – восьмирічний Іванко та п’ятирічна сестра Стефанія. Матері було важко годувати та виховувати дітей, тому вдруге виходить заміж за Івана Кардаща. Вітчим щиро полюбив Іванка і дуже добре ставився до хлопця. В 1938 році у сім’ї народжується братик Андрійко. В обов’язки Іванка, як старшої дитини в сім’ї, входило доглядати малого. Він вирізає малому Андрійкові з кореня буряка фігурки звірів, для гри в будинок – дитячі меблі : шафи, столи, крісла, малює веселі картинки.

У школі Іванка дуже любили, він був добрим товаришем та хорошим учнем. Хлопець оформляв стінгазети, намалював для класу портрет Тараса Шевченка. Батьки не схвалювали захоплення Івана малюванням, тому послали його на навчання до Стрийської бухгалтерської школи, де він провчився два роки ( 1941 – 1942 рр.). Далі школу реформували у Стрийське педагогічне училище, в якому Іван провчився ще два роки. Після закінчення училища повертається в рідне село і працює секретарем, а згодом – помічником голови виконкому Тейсарівської сільської ради. Та спрага творити, відчувати радість, яку приносиш людям, занотовувати щасливі миті життя переважили. Малював на кожному клаптику паперу. Всі ці роки бажання малювати було настільки великим, що батьки нарешті погодились з його намірами вчитися цьому. Вітчим везе хлопця на возі до шляху на Львів, а далі Іван добирається попутнім транспортом до місця призначення. Настирлива мрія Івана Венгриновича нарешті здійснилася і він у 1947 році вступає у Львівське державне училище прикладного мистецтва ( тепер Львівський фаховий коледж декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша), яке закінчує у 1952 році. З перших днів навчання товаришує з Богданом Дружинцем, який був його одногрупником. Тісні дружні зв’язки пов’язали студентів на довгі роки. По закінченні художнього училища Іван отримує пропозицію на роботу художником у Львівський інститут ботаніки АН, але хлопець відмовляється, бо не хоче малювати метеликів. Іван повертається додому і влаштовується в Стрию художником у військову частину. У 1952 році одружується з Марією Глухович. Від їхнього шлюбу народилися дочка Уляна і син Олег. В 1953 році митець влаштовується художником в Стрийську художню майстерню Львівського художньо – виробничого фонду СРСР. В майстерні робота була нецікава, одноманітна. Треба було писати плакати, лозунги, стінгазети, оголошення, а також малювати на замовлення копії картин відомих художників. З часом, Мирон Нестерчук в нарисі про життя і творчість українського художника Петра Обаля напише, що провідні Стрийські художники Б. Дружинець та І. Венгринович, працюючи в майстерні Укоопхудожник, виготовляли на замовлення державних установ копії в техніці олії творів відомих радянських і дорадянських майстрів, робили спроби пробиватися з творчими роботами в стилі соцреалізму на виставки в Дрогобичі, Львові, Києві.

Працюючи в майстерні, художники гуртувалися і у вихідні дні з сім’ями виїжджали у Карпати відпочивати і малювати пейзажі. Це були найкращі дні у житті митця, де він, забувши про все на світі, поринув у своє улюблене заняття – малювання для душі. Захопившись малюванням, не звертав уваги, що весь у фарбі – і руки, і обличчя, і одяг. Малював з душею, пристрасно, щиро і картина була викінчена з першого разу без домальовувань і поправлянь вдома. Художник  зумів у своїй творчості відобразити рідне Підгір’я. Писав картини стрийських, карпатських краєвидів, портрети відомих людей, митців, і просто людей рідного краю. Любив малювати пейзажі куточків Стрия. Його глибоко хвилювала історико–патріотична тема. Попри всі негаразди і розчарування, митець багато творчо працював. Дуже любив вишивати, добре знав орнаментику української вишивки. Умів компонувати узори і дати вмілу пораду іншим, щоб творчо вирішити цікаві задуми на полотні. Говорив, що вишиття – це любов, фантазія, робота душі, праця рук, спомин про мамину ласку. А ще, улюбленою справою Івана було в’язання узорів на дротах кольоровими нитками.

У 1954 році Іван Венгринович знайомиться з художником Григорієм Паламаром, дружба з яким тривала протягом життя. Їх дуже часто можна було зустріти на етюдах в Карпатах.

У грудні 1964 році на базі літературної студії при редакції міськрайонної газети було створено літературно – мистецьке об’єднання «Хвилі Стрия», головою якого всі роки є Віктор Романюк. До об’єднання, в яке входили поети і прозаїки, з часом долучалися вишивальниці, художники, композитори. Там завжди панувала творча атмосфера. В той час об’єднання налічувало біля ста членів. Іван Венгринович від самого початку стає активним учасником засідань цього об’єднання. У стрийських митців була традиція – до всіх визначних дат організувати виставки-звіти перед громадкістю міста, в яких художник брав активну участь.

У 1969 році у газеті «Будівник комунізму» в замітці «У світі барв і ліній», член літературно–мистецького об’єднання «Хвилі Стрия» Лев Мадилюс писав: «Серед творів живопису найприємніше враження справляють картини «Червоні маки», «Портрет сина» та «Жовтень» Івана Венгриновича». Традиційними стали щорічні мистецькі виставки, де поряд з роботами знаного майстра пензля Петра Обаля експонувались чудові роботи І. Венгриновича, О. Оброци, Р. Ганкевича, М.Чечуріна, Б. Дружинця, О. Грущака, Ф. Янчука, К. Левченка, Г. Заколябіна, Б. Кондеревича, В. Старцева, М. Старцевої.

У 1973 році в Стрию експонувалася перша персональна виставка Івана Венгриновича, організована літературно–мистецьким об’єднанням «Хвилі Стрия», яка мала великий резонанс і успіх. Представлені роботи змушували відвідувачів мислити, відчувати, переживати. У живописних полотнах «Моє місто», «Дорога в життя», «В селі Козьова», «На пагорбі», «До скель Довбуша», «Портрет дочки», «Ріка Стрий» художник зобразив людей, рідне місто в якому жив, творив, а також сувору і ніжну природу Карпатських гір. З картини «Колгоспний сторож» перед відвідувачами виставки постає просте, порізане борознами зморшок, вольове обличчя селянина.

І. Венгринович виставлявся не тільки у Стрию, його твори мистецтва мали можливість бачити на виставках у Львові, Києві, Дрогобичі і інших містах. Робота в майстерні не давала багато доходів, тому щоб вижити, художник змушений був продавати картини в магазині спілки художників «Художник», через комісійні магазини у Львові, а також у приватні колекції. Іноді отримував замовлення на картини з краєвидами від людей, родичі яких проживали в США, Канаді. Підпільно займався реставрацією церков у Трускавці (разом з Григорієм Паламаром), в Стрию (церква Благовіщення), в Братківцях, Довголуці (разом з Ігорем Завозіним), Вівні (Стрийського р-ну), Жупанах (Сколівського р-ну ), капличок в Тейсарові, Лисятичах, Добрівлянах (Стрийського р-ну ). З поч. 70-х років готував учнів до вступу в Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Неодноразово учнів присилав йому художник Петро Обаль.

У 1974 році при Будинку працівників освіти було створено літературно–мистецький музей, в якому експонуються кращі твори стрийських митців. Серед них чільне місце займають живописні полотна Івана Венгриновича: «Моє місто», «Дорога в життя», «На пагорбі», «В селі Козьова», «До скель Довбуша»,  «Сторож», про це написала в книзі « Хвилі Стрия» Анна Романів.

Художник за своє життя створив чимало живописних робіт, багато з них просто роздаровував і неодноразово продавав за безцінь, коли було сутужно з грішми.

Роботи Івана Венгриновича вражають правдою життя. Від них віє спокоєм, любов’ю до навколишнього світу. Правдиво і з гострою спостережливістю художник виконав роботи «Зимова казка», «Село Жупанів», «Чабан», «Тейсарів», «Сільський етюд», «Вчителька з Верховини», «Гуцул» та інші.

З особливим трепетом І. Венгринович малював з Петром Обалем декорації до опери «Пан Коцький». Художник любив малювати портрети, серед яких – портрети композиторів Станіслава Людкевича та Анатолія Кос-Анатольського,  різьбяра Осипа Величка, письменника Бориса Загорулька, художників Петра Обаля, Остапа Оброци, Зеновія Куйбіди, поета Михайла Левицького.

І. Венгринович цінував дружбу з художником Богданом Дружинцем, який був вірним другом і щирим товаришем. Вони разом не один раз їздили на етюди в Карпати і свої мрії та фантазії викладали на одному полотні. Так з’явилися картини «Караюсь, мучусь, але не каюсь», «Захар Беркут». Про ще одну їхню спільну роботу «Куди ж тепер?» свідчить каталог Обласної виставки 1960 року у Львові.

Не складається в художника сімейне життя. У 1976 році він розлучається, але до останніх днів не втрачає тісного зв’язку з дітьми. Важко переживає розлучення, загострюється давня хвороба, яка помалу відбирає здоров’я. Через хворобу подається на пенсію по інвалідності,  звільняється з праці в художній майстерні. Певний час працює художником у кінотеатрах Стрия, малює вуличні художні афіші до фільмів, які демонструвалися. В 1978 році переїжджає у рідне село Тейсарів і вдруге одружується. Остання офіційна робота художника була в Будинку офіцерів у Стрию.

Нажаль, ніколи Іван Венгринович не мав своєї майстерні, де б міг творчо працювати. Не любив ходити по чиновниках і випрошувати для себе блага. Знайомиться митець з художником-графіком Тирсом Венгриновичом, який надихає його до творчої праці, переписується з ним довгі роки. Часто заходив до товаришів у художню майстерню і жартував: «Чого ви тут сидите? Вам ще не набридло малювати «серпи і молоти». Поїхали разом у Карпати малювати етюди».

У 1981 році І. Венгринович знайомиться з стрийським скульптором, живописцем Зеновієм Куйбідою, в якого на той час був власний автомобіль. Художники разом з Григорієм Паламаром їздять на етюди в Карпати.

У 1984 році стрияни і гості міста мали можливість оглянути другу персональну виставку художника, на якій експонувалось багато цікавих і творчих полотен. У 1985 році у виставковому залі клубу вагоноремонтного заводу було відкрито ювілейну виставку до 600- річчя Стрия, в якій взяв участь Іван Венгринович.

У художника прогресує хвороба і він впадає в депресії, не може малювати. Але, як тільки хвороба відступала, він знову брався за пензель і малював, малював…

Побут у селі вносив свої корективи. В митця вже не було можливостей часто їздити на етюди. Художник казав: «Сільське життя відбирає багато часу і сил, малюю, в основному, по пам’яті і на замовлення. Пальці від сільської роботи грубіють і не мають чутливості. Важко купити фарби, пензлі, полотно. Все потрібно діставати».

У селі Іван Венгринович добудовує частину будинку з майстернею, своєю першою робочою майстернею. Сповнений бажанням працювати мав безліч ідей, але попрацював в ній недовго.

Відійшов митець в інші світи 15 травня 1989 році на 62-му році життя. Похований Іван Венгринович у Тейсарові на місцевому кладовищі.

Все своє коротке нелегке життя був веселий, оптимістичний, занурений у мистецькі мрії. Будучи побожною людиною, відвідував підпільні греко-католицькі служби в Стрию.

Кількість написаних рукою І. Венгриновича картин, неможливо порахувати, переважно вони були продані у приватні колекції. Зі своїми роботами розлучався легко, дарував всім, хто попросив.

Шкода, що час летить невблаганно, наче у вирій журавлі. Відійшли у вічність друзі, які могли б розповісти про митця. Та все ж, зі мною поділився спогадами про Івана Венгриновича художник Богдан Яців: «Іван Венгринович був для мене прикладом, як художник повинен трудитися. Свої вміння передавав і не тільки мені, бо мав багато учнів. Він вмів навчити. А як багато розповідав про історію нашого краю! Бог дав йому талант митця – малювати та вишивати і він використав його залишивши себе в полотнах, які радо роздаровував. Іван Венгринович багато працював, а ми, учні, з захопленням спостерігали, як митець сміливо кладе яскраві мазки фарбами на полотні. Він, мов чарівник, змішував фарби ! Колір просто вигравав на його живописному полотні. На його картини хотілося дивитись і дивитись, вони мені нагадували щось таке рідне, таке миле… Іван Венгринович на етюди часто їздив з Ігорем Тучапським і Остапом Оброцою. Художник виробив свій стиль і почерк, за якими можна було без помилки вгадати майстра картини. Я з Іваном Венгриновичем працював на початку 80-х років. Це був вмілий педагог і Художник з великої букви».

Іван Венгринович залишив Стрийському краєзнавчому музеєві «Верховина» вісім робіт: «Скали в Уричу», «Захар Беркут», «Портрет Колесси», «Болото», «Демонстрація голодних жінок», «Демонстрація робітників у м. Стрию, 7.11.1932 р. на розі вулиць Міцкевича і Шевченка», «Страйк дорогобудівників Стрийщини в підтримку страйку залізничників», «Портрет Ковжуна І. Г. (льотчика 62-го авіаційного полку, загинув 22. 06.1941р. і похований в с. Лисятичі Стрийського р-н.».

Пам’ять про художника живе у його живописних полотнах, у світлинах, які свято зберігають у родині. В грудні 1994 року у Виставковому залі Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» була виставка художника, присвячена його пам’яті. Спогади про Івана Венгриновича не були б повними, якби свою лепту про батька не вніс син Олег.

Митця не стало, але живе його мистецтво. Івана Венгриновича пам’ятають стрияни. Картини його пензля  прикрашають оселі краян, і не тільки, а також збагачують фонди музеїв України і закордоння.

Світла і вічна тобі пам’ять, художнику!

Підготувала науковий працівник Ірина ХАНИК.

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*