«МЕНІ У ВСЬОМУ ДОПОМАГАЄ БОГ»

Софія Середницька, славна стриянка, активна учасниця громадського руху, довголітня реґентка  церковного хору, членкиня клубу вишивальниць та «Союзу Українок», народилася 23 квітня 1923 року в с. Велдіжі Долинського повіту на Івано-Франківщині у священичій родині. Це бойківське село в долині р. Свічі з глибокими національними традиціями та прадавніми звичаями дало Софії добрий приклад любові до рідного краю.

Яскравий спогад з дитячих літ назавжди залишився з нею:  одинадцятилітньою дівчинкою-підлітком в рідному селі, знаному своїм патріотизмом, Зоня організувала  виставу-одноактівку і концерт.  Допомагав їй  хлопчик Василько, який грав на скрипці. Після вечірні люди радо прийшли до читальні і з цікавістю  сприйняли дитячий концерт.  В кінці вистави хтось гукнув: «Заспівайте наш національний гимн». Зоня не розгубилася, стала перед своїми малими акторами і змахнула руками. Діти, а з ними ціла читальня заспівали «Ще не вмерла Україна…».  Лунали останні такти гімну, а в дверях читальні вже стояв  поліціянт.  Він сказав дівчинці: «Ти підеш зі мною».  Її і Василька-скрипаля  забрали до постерунку. Звільнив дітей дідусь Зоні, старенький сільський священик о. Іполит Погорецький,  який  заступився за дітей і запевнив, що ніхто з дорослих їх  до того не намовляв. Мине багато років,  Софія Середницька так само сміливо і впевнено стане перед хором церкви Успіння Пресвятої Богородиці,  подасть тон, і в небо до Господа полетить величальна молитва.

З дорогого серцю Велдіжа  жит-тєва дорога  пролягла до Стрия: у 1935 році Софія вступила до стрийської гімназії. Вона прожи­вала у своєї тети Стефанії Пого­рецької, яка дала молоденькій гімназистці чудовий життєвий приклад. Ця високодостойна особа, патріотка міста, незва­жаючи на своє каліцтво (перебу­вала в інвалідному візочку), під­тримувала тісні зв’язки з жіноцт­вом Стрийщини, монахинями. Ошатний будинок навпроти На­родного дому був власністю тітки. Тут знаходилася робітня пані Стефанії. Усе місто поважало цю жінку за її небайдужу життєву позицію стосовно рідного міста, його культури, привабливості ву­лиць і скверів. Всупереч вадам, твердо відстоювала свої позиції перед управою міста. А це – ва­гомий життєвий приклад грома­дянської позиції для племінниці.

Тітка Стефанія познайомила Софію з шанованою усіма стрия­нами Осипою Бобикевич, вдо­вою отця Олекси Бобикевча,  гро­мадського діяча та письменника. Разом з тетою якийсь час вони жили в знаменитому будиночку Бобикевичів на вулиці Трибу­нальській  (нині Є. Олесницько­го), де не раз перебували відомі галицькі митці, політичні та вій­ськові діячі. Пані Осипа любила музику і спів. Коли сідала до фортепіано, завжди просила Софію співати. Софія Серед­ницька любить згадувати, як спі­вала під супровід пані Бобике­ви­чевої народний романс «Заграй ми, цигане старий». До того ж, во­на перейняла  оптимістичний настрій цієї жінки,  яка, попри усі негаразди життя, завжди зали­шалася людиною погідного духа.

У гімназійні роки Софія із за­доволенням  співає у  хорі церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Її ніжне сопрано  щонеділі прикра­шало Святу Літургію, а сама хо­ристка  уявляла, що  кладе свій спів ангелам на крила. Божествен­ними піснями вона стверджу­валася у великій вірі і любові до Господа.

У червні 1939 року Софія ус­пішно склала матуру, а у вересні прийшла до міста нова влада. Був  націоналізований будинок тети Погорецької, тому  обидві  замеш­кали у будинку пані Бобикевиче­вої. Щоб заробити на прожиття  собі і теті, Софія йде працювати телефоністкою.

Глибоко вразили жорстокі сталінські репресії, які чорною павутиною обплутали місто та її друзів.  Якось побачила на вулиці свою  гімназійну товаришку Дарцю Приймак, яку під конвоєм вів до брами стрийської тюрми енка­ведист.  Через десятки років  вона прочитає її прізвище серед спис­ку загиблих  у застінках стрийської тюрми в музеї Меморіального комплексу «Борцям за волю Ук­раїни». Це схвилює її до глибини душі, порине в спогади, овіяні ту­гою та жалем.

Їй чітко врізався у пам’ять  велелюдний похорон жертв ста­лінських репресій  у Стрию в лип­ні 1941 року. Софія з товаришка­ми несла вінці з живих квітів. У свідомості закарбувалася верви­ця підвод із замученими, скато­ваними тілами загиблих у стрий­ській тюрмі, тужлива мелодія  панахиди у виконанні сільських хорів Стрийщини. А потім вже цвинтар зі зложеними півколом трунами і скорботна проповідь отця Іллі Гаврилишина. Ці вра­ження  з нею  все життя.

Незважаючи на перипетії тих років, Софія наслідувала триб  життя Осипи Бобикевич та Сте­фа­нії Погорецької – завжди до­тримуватись «погідного духа». Цей неписаний закон і палкі молитви допомагали  їй пережити   лихо­ліття, нестатки, зміну влад. Вона зуміла створити сімейний зати­шок, виховати трьох дітей, плека­ти родинні традиції. Все життя Софія Середницька твердить   просту істину: «Мені у всьому допомагає Бог». Це зрозуміти їй допомогла одна щаслива зустріч.  За німців, в часи голоду і повеней,  багато хто допомагав греко-ка­толицькій консисторії продукта­ми. Одного разу священик-крев­няк доручив Софії завезти до церкви Святого Юра у Львові кошик яєць. Вона виконала це прохання, кошик забрали до кухні, а її запровадили до митрополи­чих палат. Софія зустрілася з ми­трополитом Андреєм  Шептиць­ким і одержала від нього благо­словення.  Як багато важила для неї  ця зустріч! Розуміла, що на все життя  здобула  неоціненне  ду­ховне багатство. Не один раз від­чувала  силу цього  благословен­ня. Може тому таланти, якими обдарував Господь пані Софію, розквітали із щораз більшою силою.

Любила церковний спів і свій храм. Полишала все і йшла на ре­петиції церковного хору в церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Пам’ятає своїх диригентів, а  особливо Андрія Стадника, ко­лишнього монаха чину оо. Васи­ліян, який фактично й був орга­нізатором цього хору.  У 1961 році п. Стадник помер і хор залишив­ся без реґента.  І ось однієї верес­невої  неділі під час  Служби Божої  пані Софія почула  Божий голос: «Берися диригувати!». Вона зго­лосилася до цієї нелегкої справи. Староста хору пан Шевчук та со­лістка  Франя Зазуляк, яка співа­ла в хорі ще за часів Австро-Угорщи­ни, дуже насторожено подиви­ли­ся на молоду жінку і наголосили: «Нам треба порядного керівни­ка». До того ж, парох церкви отець Євген Городиловський також за­значив, що спів має бути «на висо­ті». Але Софія Середницька не піддалася сумнівам, вона не­від­ступно прямувала за своїм по­кликанням. І хоч знала лише свою сопранову партію, взялася керу­вати хором, тої ж неділі призначи­ла репетицію.

Згодом парафіяни церкви та й самі хористи були здивовані і захоплені. Хор під керівництвом нової реґентки співав чудово, мо­литовно.  Але обдарована жінка не зупинялась на досягнутому. Крім недільних Літургій, вона го­тує концерти духовної музики, вишукує нові партитури, що було  нелегко у радянський час. Слу­хаючи магнітофонні записи, чудо­во відтворювала хорові партії. У такий спосіб хор  вивчив і успішно виконував Воскресну утреню Андрія Гнатишина. За роки праці цей колектив став справжнім но­сієм високої майстерності, вико­нував складні партитури Борт­нянського, Веделя, Березовсь­ко­го. Їй, як керівникові хору, хотілося,  щоб ця духовна громада жила цікавим,  змістовним життям. Тому організовує духовні прощі до По­чаєва, Крехова, Унева, Гошева, Кам’янця-Подільського.  У храмах цих монастирів хористи співали Літургії, церковні пісні. Але спра­вою душі для Софії  Середницької стала праця над вивченням Великопісних псальмів. З цією програмою хор виступив у 1991 році у Львівській консерваторії ім. Лисенка. Цього ж року їх спів тран­слювали по телебаченню. Рівно сорок років керувала хором Софія Середницька і весь цей час була вдячна Богові за таку чудову можливість прислужитись стрий­ській громаді та її духовному розквіту.

Тут слід навести слова з допи­су Лідії Миськів до енциклопе­дичного видання «Стрийщина» про Софію Середницьку: «Протя­гом 65 років співала в церковному хорі церкви, нині кафедрального собору Успення Пресвятої Бого­родиці в Стрию, з них 40 років була його регентом. Виховала чимало реґентів для церков Стрийщини, Сколівщини». У цих скупих рядках – вся сутність життя цієї жінки.

Але Бог обдарував п. Софію ще й іншими талантами. Вона во­лоділа неперевершеними здіб­ностями до рукоділля. То ж коли у 1964 році було засноване літе­ратурно-мистецьке об’єднання «Хвилі Стрия» та секції виши­вальниць при ньому, вона  відразу  стала активною її членкинею. Талановиті руки п. Софії, зда­валось, уміли все. Вона вишива­ла, робила  ґердани з бісеру, тка­ла, декорувала аплікаціями свитки. Її роботи можна було впі­знати за делікатністю візерунку і витонченістю смаку. «Тут пасу­ватиме барва старого золота, а тут проситься вишнева гама», – наче вголос роздумує вона. Завжди, коли торкається вишивки, згадує село Велдіж, в якому зростала. Розмаїття бойківських візерунків, яке панувало тут, допомогло їй сформувати свій неповторний стиль. У затхлий час комуніс­тичного застою підсвідомо відчу­вала, що треба зберегти саме вишивку, цей потаємний код на­роду, що передається мовчки, орнаментом, голкою і ниткою з тисячоліття в тисячоліття. Софія Середницька радо бере участь у виставках, які влаштовувало об’єднання впродовж шістдеся­тих-вісімдесятих років. А на ви­ставці, присвяченій 35-літтю  за­снування секції, вона подала свої роботи: вишивану серветку «Ру­жі», оздоблену мережками та хрестиком, ґердан «Святковий», ткані роботи.

До речі, Софія Середницька у п’ятдесятих роках зуміла відроди­ти ткацтво у нашому місті. «Наука ткання  почалася дуже фантазій­но, –  згадує вона. –  Навчилася я цього ремесла  в п’ятдесятих роках від  одного знайомого  пана, котрий  відпочивав у Моршині. Він сам зробив ткацький  верстат і пока­зав, як на ньому працювати».  Майстриня швидко опанувала техніку ткання,  мала від того вели­ке задоволення. Згодом дуже за­хопилася цим мистецтвом. Роз­повідала знайомим, показувала свої роботи, пропагувала цей вид народного мистецтва. Свої вміння передала  Любові Турканик, котра, в свою чергу, навчила інших. Так, з легкої руки Софії Середницької  відродилося ткацтво на Стрийщи­ні. А які чудові українські свитки  виготовляли її  майстерні руки!

Але активна натхненна натура завжди прагнула більшого. У вісімдесятих роках національні традиції, які плекали в колі ви­шивальниць,  спонукали до вихо­ду на ширші виднокола. Готую­чись до засідань клубу виши­вальниць, п. Софія старалася підготувати щось цікаве: аналі­зувала мистецтвознавчі теле- і радіопередачі, повідомляла  про новинки літератури, цікаві мате­ріали в пресі. Вона радо брала участь у шевченківських вечорах, які проводилися у колі виши­вальниць. Особливо запам’ята­лося засідання секції вишиваль­ниць  на тему «Жіноча доля в тво­рах Шевченка», де Софія Серед­ницька і Любов Камінська вико­нали дуетом Шевченкові «Топо­лю», «Хустину».  У січні 1989 року  вона є учасником творчого ко­лективу, що відродив  у Стрию свято вечорниць.  Згадує про це дійство із захопленням. Вони, члени секції вишивальниць, радо погодилися виконувати ролі ткаль і пряль на вечорницях, на сцені бі­ля кужеля, веретена і прялки, звичайно, співали. А потім про­звучала стара, як світ, галицька коляда: «Син Божий народився!».  Сльозами різдвяної радості була наповнена в той момент душа пані Софії.

Роки пробудження нації для Софії Середницької  були сповнені творчої праці і горіння. У складі самодіяльного театру  вона бере участь у концертних поїздках се­лами Стрийщини і краю, пропагує давні звичаї та українську пісню.

То ж не дивно, що під час від-новлення жіночої патріотичної ор­ганізації «Союз українок», вона стала однією з її засновниць і чи не найактивнішою членкинею. На установчих зборах організації Софію Середницьку обрано до складу координаційної ради. У дев’яностих роках вона очолюва­ла секцію релігійного світогляду і милосердя. Праці у цій секції було багато. Жінка взяла на себе облік самотніх і престарілих людей  міста, а також сиріт і напівсиріт; часто організовувала збір одягу для дітей з сиротинця.

За її іні­ціативи  влаштовували­ся  весняні та осінні прибирання могил Сі­чових Стрільців та воїнів УПА на стрийському кладовищі. Софія Середницька відвідувала самотніх жінок, розносила їм скромну до­помогу у вигляді продуктів хар­чування. Багато зу­силь затра­чалося на уточнення списків по­требуючих, часто до­водилось самій проводити об­стеження умов їх життя. Нама­галася також опі­кою та увагою охопити багато­дітні сім’ї.

Багатогранна діяльність жі­ночої організації захоплювала і додавала натхнення творчій на­турі пані Софії.  Вона бере участь у перших, відроджених на Стрий­щині, Андріївських вечорницях. Розповідала тоді молоді про народні традиції, які знала і спо­стерігала ще в дитинстві у Вел­діжі.  Всю свою душу, наснагу вкла­ла вона в організацію і про­веден­ня свята Святого Ми­колая. Софія Середницька взялася готувати театральне дійство на сцені На­родного дому.  Для  юних стриян  обрала п’єсу І. Франка «Суд Свя­того Миколая». Володіючи не­обхідними навиками і витон­че­ним смаком, вона виготовляла декорації, шила костюми, клеїла крила для ангелів, ріжки та носи­ки для чортиків. А найважливіше, режисерувала виставу. П’єсу в той рік ставили кілька разів.

А як тішилася відродженням  Свята Матері!  Була порадницею у  складанні сценарію та активною учасницею дійства, яке вперше за довгі роки забуття проводилося  у місті. Власноруч разом з посе­страми прикрашала весняними квітами зал і сцену міського Бу­динку культури, вкладаючи в цю справу  всю свою снагу, хист і лю­бов. Активно долучалася до ор­ганізації і проведення перших фестин, обжинок, пропонуючи союзянкам свої знання і талант.

Одного разу посестрам «Союзу українок» прийшла чудова ідея: популяризувати українську пісню, а особливо  її призабуті колиско­ві. Було створено жіноче тріо у складі Софії Середницької,  Любо­ві Камінської та  Розалії Паукевич.  Учасниці цього колективу співали під час пам’ятних вечорниць на сцені міського Будинку культури 1989-го року. То ж співпра­цю­валося легко. На всіх виступах вокалістки  рівнялися на тон, який подавала пані Софія. Співоче тріо обрало собі назву «Береги­ня». Виступали на святах клубу ви­шивальниць, урочистостях «Сою­зу українок». Відвідали практич­но всі дитячі садочки, школи, училища міста, гімназію. Однією з перших програм тріо була добір­ка колискових пісень, згодом до репертуару стали до­лучати стрі­лецькі, повстанські пісні, співані молитви, коляди, гаївки. Софія Середницька була доброю по­радницею для своєї посестри Розалії Паукевич  –  са­модіяльної композиторки, радо включала її пісні до репертуару тріо. Піснею вчили великої науки любові до України, до рідної нень­ки, до материнської мови.

Початок дев’яностих був див­ним і трепетним часом для п. Со­фії. Відроджувалося все давнє, мудре і добре, але несправедли­во призабуте. У Стрию, разом із створенням гімназії ім. митро­полита Андрея Шептицького  ор­га­нізовується гімназійне  братст­во. Разом зі своїми друзями шкі­льних років Софія Серед­ницька входить до складу  ініціативної гру­пи, бере участь у затвердженні статуту, налагодженню зв’язків з молодим поколінням гімназистів, допомагає відтворювати давні гімназійні традиції. А скільки вра­жень подарував їй Світовий кон­грес стрийських семінаристок і гімназистів!

Усі роки Незалежності України  Софія Середницька завжди була активною в громадському житті міста.  Вона присутня на засі­дан­нях організації «Союзу українок»,  клубу ви­шивальниць, відвідує  урочистос­ті. Щодня дякує Богові за таланти, їй даровані і не змар­новані, а примножені. В її серці назавжди залягли слова з Ве­ликопісного псальма: «Співаймо Богу, славою бо вкрився!».

 

Зеновія Ханас, голова організації «Союз українок» м. Стрия.

 

На фото: тріо «Берегиня» у складі (зліва направо) — Розалія Паукевич, Любов Камінська, Софія Середницька.