МИ ВІДРОДИМО СВОЮ ДУХОВНІСТЬ І ВІДРОДИМО СЕБЕ, ЯК ВЕЛИКУ НАЦІЮ

Війна прийшла у наш дім. «Боже, за що Україні таке випробування?» – запитання, на яке самостійно ми не можемо дати відповідь.  Та, зрештою, багато чого не можемо збагнути, занурюючись у інформаційне горнило сьогодення. Пробачати чи ненавидіти? Бажати смерті окупантам, але ж це гріх? Як жити далі? Більшість з нас відповіді шукає в церкві, у спілкуванні з Богом та священнослужителями. 

Отець-декан, настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці Мирон ГРИНИШИН один з тих, хто завжди вислухає і заспокоїть, хто вміє скерувати у правильне русло та підбадьорити зневірених. З думками віднайти відповіді на деякі запитання та у пошуку душевного спокою зустрічаємося з отцем Мироном на церковному подвірї.

  • Отче, Мироне, повернімося до 24 лютого, дня, який став відліком нового історичного періоду для України. Як Ви дізналися про початок війни? Що робили?
  • Зранку почув сирену. Не знав, що це таке. Прийшов до церкви. Тут і дізнався, що почалася війна. Я не вірив, що буде війна. Думав, що путін не наважиться піти війною на Україну, що просто страшить.   Ми зібралися на Службу Божу. Над храмом пролітав літак з великим шумом. Попри  четвер, в церкві було багато людей і всі настрашилися,  бо не знали, чий то літак і що буде робити.  Я раніше читав спогади отця Миколи Ліщинського,  який у метрикальних книгах  залишив свої спогади,  записи про час його служіння між  хрещеннями і похоронами, й зробив  аналогію. Він дуже подібно все описав. Знаєте, за  кілька тижнів до 24 лютого у нас були збори деканів і Синод єпископів перед тим був,  і було прийняте рішення, як би ситуація не складалася,  священик повинен залишитися на своїй парафії.
  • Тобто, інформація щодо війни у релігійних колах була?
  • Побоювання були, розмови. Буквально за кілька днів перед початком ми  говорили з колегами, що священнослужитель  не має права покидати парафію. Згадаю знову о. Миколу Ліщинського, котрий написав  про аналогічний лист Митрополита Андрея Шептицького до своїх священиків у 1939-45 роках.  Священик  не має права залишати парафію, яка б  влада не прийшла,  тобто, він має залишитися зі своєю паствою. Ці спогади навіяли мені різні думки,  бо розумілося, що греко-католицької церкви не буде  тому, що вони мають страшну ненависть до нашої церкви.  І так, як було за Митрополита  Андрея Шептицького, коли прийшли совіти,  то відразу почали за час Першої Світової війни гнобити греко-католицьку церкву. Тоді  не встигли, бо були дуже мало на Галичині.   У 1939 році  розпочали ліквідацію, а в 1944 році вони все ж це довершили.   Тому ми всі розуміли трагізм.  Для мене 24 лютого мало подвійне значення. Я розумів,  що на все є  Божа воля.  А друге, я розумів, що якщо вони будуть тут за  кілька днів, нас чекає те, що було у 1944 році. Це всі розуміли,  розумів і Владика Тарас,  всі священики це розуміли.  Але Бог зберіг не тільки Київ, Галичину, але й нашу Церкву.  Ми дуже молилися,  молилися протягом усього дня.  Я прийшов до хати ввечері і справді  не знав, що робити.  Коли  лягав спати,  моя старша донька казала до мене,  що буде, то буде, віддаємося в руки Божі. І коли зранку на наступний день ми встали й читали новини, що вони не зайняли Київ,  тоді зрозуміли, що Україна буде.
  • Перший Президент відновленої незалежної України Леонід Кравчук завжди казав: ми отримали незалежність без крові, маємо пишатися, що  мирно проголосили акт Незалежності.  Отче, чому зараз маємо такі  випробування?
  • Ми ніколи не були незалежними. Помаранчева революція показувала, що ми  всі  є надзвичайно залежними,  що наша влада  – не є наша влада і тільки Революція Гідності показала справжнє обличчя суспільства і показала справжнього ворога.  Століттями ворог прикидався. Наводжу приклад, як диявол завжди приходить в образі світла. Він приходить, як брат, як приятель.  І коли він приходив до Адама, то він не казав йому, що тобі буде добре, він казав: подивися, візьми цей плід і  тобі буде добре.  Ти станеш, як Бог.  Якщо б  Адам бачив у дияволі – диявола, він ніколи б цей плід не взяв.  Вони (росіяни)  до нас приходили, як брати, з поміччю, хоча вона була лукавою і брехливою,  вони дурили людей,  забирали у людей душу,  мову, культуру,  звичаї,  а давали якісь подачки.  Ми не мали влади своєї і тільки сьогодні ми ведемо  війну,  боротьбу за справжню незалежну Україну.  І вона відбудеться.
  • Все ж, за що нам таке випробування ?
  • За що таке випробування знає хіба Бог. Святе письмо дає відповіді на всі запитання.  Ізраїль – це був народ вибраний.  Він ішов перед Богом і Бог  був для нього не просто опікуном,  батьком. Він його годував у пустелі, охороняв і вів його у вогняному стовпі –  це було вночі, а вдень він вів у хмарі й  він опікувався,  але коли цей народ відступав від Бога, тоді Божа ласка покидала той народ і він опинявся в неволі або посеред війни.  Ми звикли говорити, що ми не заслуговуємо отих воєнних подій. Хоча, як священик, хочу сказати трохи інакше:  ми загубили найцінніше,  ми загубили свою віру.  Для людини –  батько-мати найбільш святіше, і це правда. І заповідь Божа каже: «шануй батька і матір, і добре тобі буде, і довго проживеш на землі». Ми забули свого Батька. Якщо подивитися зараз на східну Україну, там переживається зараз страшна трагедія, зокрема духовна. Тому, що там немає Церкви.   Російська православна церква – це не є  духовна церква.  Це є структура підрозділу ФСБ,  котрий був створений ще колись Петром Першим, і Гундяєв, або як називають його патріархом,  сьогодні благословляє на війну.  Багато російських  священиків  закликають вбивати українців. Це не  церква,  церква ніколи не може закликати до війни, церква завжди стояла на боці правди.  І тому їхня церкви, яка намагалася прижитися в Україні, вона навіть не проповідувала Євангеліє, Богослужіння відбувалися на незрозумілій мові –  церковно-слов’янській. А вся суть проповіді зводилися до перекладу з церковно-слов’янської на українську мову кількох слів Євангелія.  Церкви не виконували свого значення.  Вся суть християнства на сході полягала у тому, щоб раз чи два рази у рік  піти,  переважно на Паску,  у храм. Вони  приходили на 5 хвилин, щоб їх «куліч» покропили,  і йшли додому. Так,  на їх погляд, відбули свій християнський обов’язок на цілий рік.  Людина загубила свою віру,  а віра –  це душа людини, людина загубила свою мову,  людина не знає, що таке молитва, тобто, людина загубила найцінніше – батьківство. Бог перестав бути батьком для багатьох людей. І якщо подивитися на один з  основних гріхів – затрачення неділі,   зауважте, що на сході є така практика,  коли приходить неділя, людина бере сапку і йде у город.  Людина виконує якусь фізичну працю,  тобто, не пошановує неділю.  Один з найбільших гріхів Старого Заповіту – це було  не пошанування суботи. Ми, християни, святкуємо неділю тому,  що Христос Воскрес у неділю,  але, власне, це один з найбільших гріхів. Коли людина втрачає батька, тобто Бог перестає бути  батьком, бо людина  не є вдячна Богові. Бог дав людині шість днів –  працюй, а на сьомий  день дав на славу Божу,  щоб людина не тільки відпочила, але й подивилася в свою душу, побачила хто вона є і що вона шукає в житті.  Людина це перекреслила.  Ще один з найбільших гріхів, котрий сьогодні є в Україні,  це аборти. Україна стала індустрією абортів.  Дуже часто із заходу приїжджали люди в Україну, де  робилося мільйони абортів.  А це кров, яка кличе у пімсту  до неба. І ще один гріх – вся українська економіка побудована на невиплаті заробітної плати.  Українські олігархи у 1990-их роках людям місяцями, а подекуди роками не платили зарплати. І це є гріх, який кличе у пімсту до неба.  Власне, ці гріхи, які я назвав, вказують на те, що ми  не завжди можемо казати, що ми не невинні.  Знаєте,  Бог ніколи не дає війни.  Бог ніколи не є датилем зла. Це не правда, коли кажуть, що Бог послав нам  ворога.  Бог може тільки допустити.  Допустити за для того,  щоб щось виправити.  Ізраїль був караний не тому, що Бог хотів його покарати,  а тому, що були від нього сильніші й спритніші, які хотіли поживитися з нього. А Бог з-за гріхів відступав  від народу і тому Бог не мав тоді сили. І люди не мали сили боронитися. Думаю, Бог допустив війну в Україні. Подивіться, що робиться на сході України,  стираються цілі міста.  Пригадаймо собі слова Ісуса Христа, коли він плакав над Єрусалимом: «Єрусалиме, Єрусалиме, я хотів зібрати тебе, як  той птах збирає під свої крила своїх пташенят,  але ти не впізнав відвідин моїх.  Тому каменя на камені тут не лишиться». І справді, так було.  Якщо я не помиляюся, полководець Тит захопив Єрусалим  і місто було не тільки зруйнованим,  а переораним плугами. Отже,  каменя на камені не залишилося. Чому?  Тому,  що вони не впізнали Христа, який був посланий їм, як Месія. Століттями пророки закликали, готували, а вони Його не прийняли,  вбили –  розіп’яли.  Народ був покараний, бо злоба людська була надто  велика. Знаєте, сьогодні доводиться зустрічатися з людьми, які приїхали зі сходу,  і приходять їсти до нас на кухню. Це великою мірою добрі, порядні, чесні люди, але вони є «обкрадені». Коли вони приходять їсти до нас на кухню,   що перше я зауважив,  вони є німі.  Вони нічого не говорять, сідають  нанімо, вони їдять нанімо  і виходять нанімо.
  • Вони бояться говорити, бо не знають української мови, чи не знають як себе поводити біля храму?
  • Намагаюся збагнути. Я чув, що вони розмовляють російською перед тим, як зайти. Мене це  дуже заторкнуло.  Я не знав, як це  вирішити. Вирішив написати таке оголошення, що в нас розмовляють українською мовою. Думав поставити при вході. Хотів написати, що у нас вітаються «Слава Ісусу Христу!» і відповідають «Слава навіки!». Я вже зробив такі таблиці та зустрів одного священника,  який служить на сході України і поділився своїми міркуваннями. А він каже до мене: «Отче, чи ти розумієш людину, котра втратила дім,  котра приїхала в чужий край,  і котра не вміє говорити так,  як тут говорять?».  Я задумався. Згадав, як ми приїжджаємо за кордон і не знаємо мови, теж  мовчимо, почуваємо себе некомфортно.  Тоді ми почали робити інакше. Наші священики почали проходити до людей,   почали разом молитися і почали  з ними говорити.  Коли ми сказали, що любимо їх, раді що вони прийшли саме до нас, хочемо допомогти їм знайти Бога, розказуємо про традиції,  культуру, кілька слів буквально і  ми побачили, що люди почали говорити, почав зникати  бар’єр.  З нагоди Дня Незалежності у міському Будинку культури був гарний концерт українських виконавців, зокрема  Василя Зінкевича, і у нас вимушено переміщені особи попросили квитки. То після концерту вони приходили,  дякували, та казали, що раніше ніколи в житті не бачили таких свят. Вони, по великому рахунку, не винні, бо є «обкраденими» духовно. У них забрали віру, Бога, їх не навчили молитися, ходити  до церкви. Більшість з них  кажуть, що в них не було церкви. Знаєте,  проблема  сучасних мікрорайонів на сході України, що вони будують свої церкви там, де є українська греко-католицька церква або український православний храм. От відразу навпроти будують свою, московську. І не для того, щоб принести віру, а для того, щоб зробити  конкуренцію. Війни  починаються не на полі битви,  війни починається в людському серці і тільки після того переходять на поле битви. Тому війна давно вже почалася.  Війна в Україні триває вже  30 років.  Зараз  вона перейшла в іншу фазу, вона мусила статися. Війна вирішує дуже багато проблем. До нас приходить розуміння, хто ми є.  Знаєте,  коли євреї потрапили до Вавилонської неволі і пророк їм говорив,  що ви відступили від Бога,  мусите навернутися, маєте вірити в єдиного Бога,  то народ з нього сміявся. І  коли було море крові, вони були зневажені, тоді вони почали розуміти, що справді він говорив їм правду.  І тоді вони наверталися, гуртувалися в сильний народ і вони творили не тільки новий Ізраїль, а відбудували Єрусалим.  Це був пік розквіту всього  єврейського народу. Згодом вони знову  відпадали і тоді до них приходили вороги.  Історія Старого Заповіту –  це  відповідь на всі питання.  Коли народ був з  Богом,  ніхто не міг його завоювати. Найбільше  бачимо розквіт  за царя Соломона і Давида. Це були два  царі з Богом.  А був в Ізраїлі такий цар Ахаз, котрий абсолютно відступив від Бога.  Через це три роки не було дощу в Ізраїлю. Було чітко сказано,  що тільки тоді, коли народ прийде до Бога, тоді буде на землю дощ. Так воно і сталося. Тому сьогодні ми пожинаємо свої плоди.  Ми виокремлювали себе, бо ми галичани, на сході теж було зовсім по-іншому.  Думаю,  не спрацювала правильно наша державна машина.  Тридцять років було –  поділяй і володарюй.  Сьогодні війна показала нам обличчя справжнього ворога-диявола.  Сьогодні ми бачимо  того диявола,  який прийшов  на  українську землю. Навіть ці люди, які приходять до нас їсти,  зрозуміли, хто є справжнім ворогом. Ворог –  це росія, яка  чотириста років нищить наші українські землі.
  • Завжди любила слухати Ваші проповіді, в які вплітаєте повчальні притчі.  Зараз як готуєтеся до Служби Божої? Війна змінила пріоритети?
  • Всі ми міняємося, і з початку війни, правду кажучи, я не пам’ятаю, щоб розповів хоч одну притчу.  Я не знаю, чи це є війна причина.  Більше почав читати Святе письмо. Зараз свої науки стараюся будувати виключно на Святому письмі. Зауважив, що нічого немає нового під сонцем.  Людина є та сама –  грішна. А коли людина грішить, вона має упадок. Аналогічно, є і державний занепад. Україна – унікальна держава.  Україна має унікальну Київську лавру. Такої ніхто немає. Скільки мироточивих голів,  скільки нетлінних тіл,  як це має Києво-Печерська лавра,  жодна країна світу не має.  Справді, Київ то є серце.  Це не просто столиця,  вона є матір всіх міст. Такі держави, як росія,  Білорусь, творилися звідтам. І в лаврі є наше серце. І це серця  зараз дуже хворе.  Допоки наше серце не буде оздоровлене, як священик, я  не бачу,  щоб Україна стала ноги.  Ми сьогодні робимо одну фантастично велику помилку – ми не можемо об’єднати наші церкви.  Як ніколи, сьогодні є унікальна можливість, щоби в Україні була одна віра і був один Бог. Історія Ізраїлю так твердить, коли так станеться, то ніякий ворог не може бути на нашій землі.  Залежить не від того, хто має найбільше гармат,  літаків, але від того, хто буде ближче до Бога.  Бог зробить усе,  щоб ми змогли перемогти будь-якого ворога.  Тому сьогодні  те, «зачинене» в Лаврі  серце, потребує молитви.  Вона має стати духовно святинею. Її не просто потрібно забрати у російської православної церкви і зробити музей,  вона повинна стати справжнім місцем  молитви.  І тільки тоді, коли там буде молитва за Україну, повірте мені,  дуже швидко війна закінчиться.  Там є настільки великі чудотворці,  що у свій час князі  проходили радитися туди.  Бог від молитви тих людей, котрі там були,   посилав дощ або сонце.  Я вважаю, що там криється наша майбутня перемога.  Як священик, кажу: все залежить від нас.  Якщо ми покаємося, якщо прийдемо до Бога, тоді буде перемога.
  • Чи помічаєте, отче, що більше людей почало ходити до церкви?
  • Стрияни вважають себе побожними. Та лиш одна десята в неділю приходила до церкви. Війна виявилася духовним лікарем. Справді, війна повернула людей у храм. COVID-19 спричинив велику трагедію, бо дуже багато людей відійшло від церкви.  Священики молилися і просили Боже милосердя, щоби  люди повернулися назад,  вони не поверталися навіть, коли карантин послабшав.  Людям було зручно сидіти в хаті, пити каву і одним вухом слухати трансляцію Служби Божої. Це самообман. Знаєте, коли люди повернулися в храм? У неділю, після 24 лютого масово прийшли до церкви. Це нормально. Згадаю знову отця Миколу Ліщинського.  Він писав, що у 1939 році коли прийшли до нас москалі,  то  церква була переповнена людьми. На подвір’ї церковному стояла кухня, де годували потребуючих і люди зносили все,  що вони мали. Аналогічно сталося в наш час. У перші дні сучасної війни,  люди несли все, що  мали в хаті.  Вони приходили на Службу Божу  не тільки в неділю, а кожного дня. Ми служили вервечку за нашу перемогу. І кожного дня  церква була переповнена. Я такого ще не бачив за свою священичу практику. Згодом трохи люди  розходилися,  але повернулися до храму, зокрема ті,  котрі було до коронавірусу. У неділю церква повна людей.
  • Як тривога – то до Бога?
  • Так виходить. Війна дуже часто є лікарем. На війні не буває невіруючих людей. Хлопці, які боронять нашу землю, найперше, що просять – вервечку. І перед боєм вони моляться. Це завжди так було. У козацьких часах «Під твою милість» співали, і  тільки після того йшли на битву.  Все має свій позитив і негатив.  Бог є не тільки батьком усієї нації, він є  лікарем і він лікує.  Якщо б не було війни, питання чи була б Україна? Можливо, я скажу не популярні слова,  але Україна, ймовірно, була б розпалися.   Сьогодні Україна не має перспективи розпаду,  тому, що навіть люди зі східної частини, котрій приїжджають,  бачать, що ми віримо в єдиного Бога.  Пригадаю, як ми минулого року освячували пам’ятну таблицю стриянину Юрію Дяковському у Слов’янську разом з паном Олегом Канівцем і отцем Іваном Барабашом. Я бачив антиукраїнські настрої.   Особисто мені було дуже важко на душі. Бог дав тоді таку думку сказати, що наш Юрко помер не за нас, галичан, він прийняв мученицьку смерть за них, східняків,  тому, що ми єдині. До речі, у нас є Ліська ікона чудотворна і коли ми робили реставрацію, то реставратор сказав, що її тип малювання  є притаманним сходу України.  Ми одна нація, маємо одну культуру і одного Бога.  Тому повинні все відреставрувати, відчистити від того всього бруду і буде тоді одна Україна.  Для мене ця поїздка у Слов’янськ  була великим уроком.  Сьогодні  Бог сам реставрує нашу Україну.
  • Основна зброя священики – це молитва і,  звичайно, слово.  Отче, як знаходите потрібні слова для тих, хто втрачає найрідніших на війні?
  • Напевно, дуже важко заспокоїти маму або тата, які втрачають свою дитину. Які б слова не сказав священик, вони не втамують біль утрати.  Я у своєму священичому  служінні зустрічав одну дуже сильну проповідь,  яку тепер намагаюся повторювати. Був  похорон двох рідних братів, які загинули  в ДТП. Це була  величезна трагедія для батьків.  Коли священик вийшов,  щоб сказати останнє слово на похороні,  а я стояв збоку і,  думаю, що він буде говорити, що можна сказати, коли навколо ціле село плаче.   Він сказав: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». І почав плакати. Через кілька секунд він  знову сказав: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь».  Підійшов, обняв маму і тата й більше не сказав жодного слова.  Навколо всі плакали. Це була найбільша проповідь,  яка тільки могла бути. Я  тоді зрозумів, як священик,  що деколи нічого не потрібно говорити. Потрібно просто побути з людиною і дати людині надію. Знаєте, Христос деколи нічого не говорив. На гробі Лазаря Христос поступив дуже подібно.  Коли він прийшов, всі плакали. Христос  підійшов до гробу Лазаря і почав плакати. Так написано в Євангелії. Там сказано,  подивіться, як він його любив.  Єдине що він там сказав: «Лазарю, вийди!». Те, що Христос плакав над гробом Лазаря,  воно зворушило всю громаду.  Я думаю, що він дав тим людям велику надію й сподівання.  Просто треба з людиною бути у таких дуже важких хвилинах.  Людина з часом сама починає розуміти. У Святому письмі все написано. Як би  не потішав людину в ту хвилину,  вона нікого не хоче  чути.  Вона має біль. Рана мусить зажити. Так само, як і в лікарні,  коли болить, коли є рана відкрита  і вона тече кров’ю, її просто знеболюють і людині дають поспати.  Хворий мусить після операції відпочити, тоді  приходить до свідомості.  Аналогічно, тут людину потрібно тільки підтримати, згодом вона починає розуміти,  чому, для чого це сталося?  Загиблі на війні хлопці – це  Герої тому, що вони віддали найцінніше.  Христос говорив, що хто своє життя кладе за друзів,  то й буде великими у царстві небесному.  Хто захищає свою землю, робить дуже велику справу.   Порозмірковуймо, Христос іде на розп’яття, але Він не хоче йти на розп’яття, тому що Він, крім того, що є Син Божий,  Він є людина і розуміє, що таке біль.  Апостол Петро приходить до нього і каже: «Господи, для чого тобі це?». А Христос скаже йому такі страшні слова: «Геть від мене, сатано! Бо ти думаєш не проте, що є  Боже, а  про те, що є людське». Він робить це  заради людей. І на хресті він перемагає диявола. На третій день він воскресне, бо був сином Божим.  Тому Він смертю переміг смерть.  Я завжди порівнюю наших воїнів,  добровольців з тим моментом.  Вони усвідомлюють, що можуть загинути, але йдуть і, на жаль, вмирають.  Останнє слово Ісуса на хресті – звершилося!  Наші хлопці  подібно Йому,  не тільки віддали своє життя, але  не пускають цього ворога, щоб він по всій Україні вбивав, ґвалтував, грабував.  Тому вони є на дорозі Божій. Вони принесли дуже велику жертву, а  хто приносить велику жертву,  часто буває відкуплений.  Тому ми кажемо, що Герої не вмирають!
  • Розкажіть про гуманітарну місію, обіди для потребуючих і, зокрема, для внутрішньо переміщених осіб.
  • З обідами узагалі було Боже провидіння. Насамперед, кухня була під резиденцією ще до війни. І ми почали звідти годувати потребуючих. Знову згадаю Святе письмо, коли Христос зібрав людей на проповідь і вони зголодніли. Він говорив Апостолам: «дайте людям поїсти».  Тоді він помножив 5 хлібів і 2 риби й нагодував усіх. Чому нагодував? А тому, що  б ми не говорили голодній людині, вона слухати не буде, бо хоче їсти.  Римо-католицький польський священик отець Павлюкевич великий  реколентант,  коли збирав людей на реколекції, то  перший день  фактично реколекції не проводив, а, поінформувавши,  давав можливість всім виспатися, відпочити, добре поїсти. Він говорив, що  голодна,  виснажена людина не буде уважно слухати.  Христос поступав подібно. Бог знає природу людини.  Тому спочатку людину треба нагодувати, а потім давати щось духовне.  Першочергово до нас приходили люди, котрі не можуть дати собі раду в житті, це хворі люди, зокрема, психічно. Приходячи до нас по їжу, згодом починали ходити до церкви, спілкуватися з іншими. У нас є такий парафіянин Сергій Лучка, з яким якось розговорилися і він запропонував збудувати окреме приміщення для кухні з  однією умовою, що там маємо годувати всіх потребуючих. Так  наша давня мрія співпала з прагненням людини нам допомогти. Пан Сергій зробив цю вагому пожертву.  Бог , коли бачить намір, посилає потрібну людину і Бог дає людині можливість зробити добру справу. Будиночок був побудований і з першого дня ми мали виконати ту місію, яку пообіцяли.  Коли почалася війна, дуже багато людей  приходило.  Інші люди почали  багато всього приносити. В ході обставин, що склалися, ми напрацювали певний механізм харчування. Зараз наші люди беруть з собою їжу,  а  вимушено переселені обідають в середині їдальні. Таких на даний час близько 50 осіб. Місцевих також біля 50, яких годуємо на  постійній основі.
  • Хто готує для потребуючих?
  • Маємо нашу головну господиню, пані Євгенію,  котра на постійній основі вже  багато років на кухні. Ми годуємо з понеділка по п’ятницю.  Субота-неділя вихідні. Вона має двох волонтерів, які допомагають їй. Стриянка пані Люба і пані Наталя, яка приїхала з м. Суми, й спочатку  приходила харчуватися, а згодом вирішила допомагати. Її чоловік Руслан воює на сході України. І зять їхній на фронті. Дуже хороші люди. Фактично маємо на кухні  4 особи,  одна людина постійно і троє – допомагають. Ще у нас ліплять бібліотекарі вареники для  хлопців на передову, і наші Сестриці в інший день. Маємо договір зі штабом «Клаптик Надії» і щотижня передаємо готові, зварені вареники чи пельмені. У волонтерів є великі холодильники, де вони їх заморожують і згодом відвозять з гуманітарною допомогою. І  в Бахмуті ласували наші вареники, і в Запоріжжі, і в інших містах. У березні найбільше Київщина потребувала. З блокпостів навіть нам  писали подяки. Сітки плетуть дівчата, яких зорганізувала Наталя Турканик і  Наталя Гінда.  Спочатку у нас був осередок, який організував  Владика Богдан.  Він, як капелан, часто їздить на схід України й знає потреби бійців. Згодом і в інших церквах, і в школах почали й продовжують плести сітки.  Я хочу сказати, що багато священиків їдуть на фронт, щоб там помолитися і підтримати наших воїнів.  Найбільша місія священика – це молитва. Так, як Мойсей, у Святому письмі написано, пам’ятаєте, коли була битва з амалекитянами,  Бог віддає в його руки ситуацію. Коли Мойсей молився і піднімав руки вгору, тоді Ізраїль перемагав. Коли він руки опускав,  амалекитяни перемагали. Це дуже цікавий запис у Святому письмі. Перемога дається не мечем, а перемогу Бог віддає в руки.  І тому ми повинні сьогодні молитися, щоб Бог віддав в руки українцям ту нечисть, диявола. Росія не має майбутнього, тому, що росія втратила серце, церкву.   Як священик, читаю  не тільки, що відбувається на фронті, але мене дуже цікавий, що говорить їхня церква  про події на Україні. Вони сьогодні втратили розум, вони проповідують не Євангеліє.  Вони сьогодні проповідують ненависть. А якщо з церкви йде ненависть, вона  немає майбутнього.
  • Хочу запитати про моральний аспект. Дійсність така, що українці нині тішаться кількості загиблої русні. Чи гріхом бажати смерті москалям і їхньому головнокомандувачу?
  • Важко дати відповідь на це запитання. Я вам відповім уривком зі Святого письма на життя пророка Іллі. Він був найбільшим пророком Ізраїлю. Він навіть не помер,  бо був взятий на вогняній колісниці до неба.   Є переказ, що в кінці світу Ілля знову прийде, що би проповідувати другий прихід Ісуса Христа.  В його житті  є така контраверсійна подія, коли Ізраїль відступив від Бога , він тоді  приходить до царя Ахаза і говорить йому, щоб той зібрав своїх поганських пророків, котрі боролися проти єдиного Бога.  Каже,  постав жертовник і моліться. Якщо зійде вогонь з неба і забере ту жертву, то ваша віра є правдива.  А я також поставлю свій жертовник  до єдиного Бога, Бога Ізраїлю, і буду я молитися.  В кого Бог прийме жертву,  та віра є правдива.  Ілля дав можливість їм першим молитися. Вони молилися, навіть порізи собі робили, скакали, але їм вогонь з нема не сходив. Ілля казав, голосніше моліться, може Бог заснув,  сміявся з них. Та нічого не виходило.  Тоді він поставив свій жертовник, обкопав його і   наказав,  щоб  там  всі ями залили водою.  І тоді він молився і вогонь зійшов з неба. Поглинув не тільки жертву, а й випалив  воду, котра там була. Тоді Ілля  взяв меча і вирубав  біля 450 поганських пророків.  Це таке місце Святого письма, коли ми читаємо сьогоднішні християн Нового Завіту, і нам важко зрозуміти,  як він,  пророк Ілля, котрий згодом був взятий до неба,  як він винищив 450 людей. У Святому письмі в Старому Завіті є багато незрозумілого. Коли Ізраїль заходив у певні міста і Бог віддав їх у їхні руки,    там написано, що винищували «до коліна». Чому так чинили? Бог говорив, що в іншому випадку  ви почнете з ними сходитися,  одружуватися,  і тому подібне, й знову втратите віру в єдиного Бога.  Ви знову пропадете, будете знищені. Тому відповіді на ваше запитання  я не знаю.  Ми не можемо тішитися із смерті будь-кого, навіть найбільшого ворога.  Щодо Ісуса і Юди. Запитують, хіба він не знав, що Юда його зрадить?  Як  Бог – знав. А чому він тоді його взяв на Апостола?  Відповідь проста, коли ми бачимо хвору дитину, наприклад, то мама буде робити для неї все, що тільки може. Правда ж, дитинка хвора на онкологію, всі розуміють, що вона помирає, а мама все одно бореться за її життя. Так само Бог намагався Юду до кінця  навернути, знаючи,  що він його зрадить. Але  він нічого не зрозумів. Так і  тут є щось подібне. Ми повинні зробити все, щоб таких людей врятувати, але коли вони приходять на нашу землю і роблять те, що робили ті поганські жреці, тоді не гріх поступати так, як Ілля поступив із тими поганськими жрецями.  Треба їх знищувати. Якщо те, що іде й приносить вірус, воно приносить смерть, воно руйнує надію і майбутнє,  воно вбиває віру в Бога. Дорога мусить бути очищена для майбутнього,  для нових поколінь,  для Бога.
  • Яке маєте відчуття, отче Мироне, чи скоро буде наша перемога?
  • Бог один знає. Але це залежить від нас. Чим швидше ми прийдемо до Бога, чим швидше піднімемо руки і проситимемо, щоб Бог віддав перемогу у наші руки, тим швидше воно станеться.
  • Дякую за розмову отче. На завершення Ваше напутнє слово.
  • Мені подобаються слова Ніцше, хоча він майже цілком антирелігійна людина. Звертаючись до сім’ї,  він говорив, що проблема в тому, що ми завжди шукаємо  ідеал, і тому завжди є нещасливі.  Людина, коли вчиться цінувати те, що вона має, та людина здобуває щастя.  Думаю, що для нас, українців, прийшов час, щоб ми цінували те, що маємо.  Ми маємо неоціненний скарб –  людей.  Генофонд України  він є найцінніший у цілому світі.  Дуже мудрі люди.  А наша українська земля, українські чорноземи, і те,  що я вже казав, це наша духовність.  Оці  три компоненти, котрі ми маємо в Україні, ми  їх не шанумоє зовсім.  Якщо ми навчимося оці три речі шанувати, все у нас буде добре. Не шукаймо  ідеалу за кордоном. Маємо зрозуміти,  що Україну повинні збудувати ми самі,  українці.  Ніхто за нас її не збудує.  І сьогодні приходить той  новий час, де ми повинні цінувати те,  що маємо в себе.  Я в це вірю і переконаний,  що нас чекає дуже велике майбутнє, ми матимемо велику державу. Україна стане центром всієї східної Європи.  До України  прислухатиметься західна Європа. Ми відродимо свою духовність  і відродимо себе, як велику націю.

                                                         Розмову вела Наталія КАРПЕНКОВА.

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*