Світлана ТАЛАН – Золота письменниця України, чиєму перу належить не один десяток книг, які підкорили тисячі людей по всьому світу. «Реальні історії» – саме так Світлана Талан визначає жанр своєї творчості. І зараз її реальність, як і наша – це війна. Змушена покинути свою домівку на Луганщині, приїхала на наші терени, де ми можемо сьогодні поговорити про все пережите, сьогоднішнє і майбутнє.
- Якими були для Вас перші дні війни?
- У стані війни я живу ще з 2014 року. Місто Сєвєродонецьк перебувало в окупації кілька місяців, тож довелося бачити і підготовку до псевдо референдуму, і його проведення, і перші блокпости бойовиків, побачити на власні очі їх тодішніх командирів, кадирівців, почути обстріли.
Я не виїжджала з міста, бо була впевнена, що нас швидко звільнять. Тоді, в окупації, коли було страшно, я почала писати роман «Оголений нерв». Ще не знала, яке буде закінчення і що станеться з прототипами моїх героїв, але була впевнена у перемозі. В основному, збирала матеріал з газет та листівок, якими сепаратисти наповнювали поштові скриньки, записувала почуте на ринку, від сусідів, від знайомих, тож роман мій художній, але написаний за реальними подіями, у кожного героя є прототип, є збірні образи, такі, наприклад, як Настя – головна героїня.
Головна мета написання цього твору – передати реально і достовірно, без прикрас, все, що відбувалося у той час і, як це сприймалося людьми і особисто мною, бо розуміла що з часом ті події можуть вже сприйматися інакше. Трохи пізніше я написала другу частину роману «Повернутися дощем» також у жанрі «реальні історії».
Відчувши на собі, що означає втратити свободу і як це жити на своїй землі, яку окупанти загарбали, топтали своїми брудними чобітьми, я почала проводити зустрічі з військовими, які захищали нашу свободу, купувала і привозила свої книжки. Згодом зрозуміла, що не вистачає книжок, кинула клич у соцмережах, і мої читачі і небайдужі українці почали надсилати книжки інших авторів, до них докладали якісь подарунки, писали листи. Тоді я звернулася до вчителів та вихователів, які до доброї справи долучили дітей. Дитячі обереги, листи до захисників та захисниць – то було чи не найдорожче на передовій. Навіть важко порахувати скільки всього посилок отримала від людей, які ці майже вісім років не відсторонилися, не забували кому вони завдячують своїй свободі. Книжок розвезла по передовій Луганщини майже три тисячі, а посилок бувало, що за один день отримувала по десять штук. При зустрічах на передовій мені так хотілося обійняти по-материнськи кожного юнака, особливо дівчаток (я їх інакше не можу називати), пригорнути до себе і сотні разів дякувати!
Я висловлювала подяку від усіх українців, говорила, що ми їх не забули, що любимо і молимося за них, хоча (чого гріха таїти?) дехто забув, що війна триває і жив спокійним життям, бо не відчув на собі, що таке втратити справжню свободу, як це жити в окопах та бліндажах, не знаючи, чи настане для нього завтра. Я знала і бачила, що таке війна і як там нашим захисникам нелегко. Якби хоча б на день забула, то розриви снарядів добре чути у місті, вони нагадають.
Моя інформаційна війна була різною. Два роки я збирала свідчення від людей, яких я знала і вони були очевидцями життя на тимчасово окупованій території Луганщини і свої художньо-публіцистичні статті друкувала у літературно-мистецькому, публіцистичному та науково-популярному щомісячнику «Бористен», який видається не лише в Україні, а й надходить ще до 33 держав світу. Пізніше своє протистояння інформаційній війні росії я продовжила в особистому блозі «Інформаційний супротив Світлани Талан». І досі не розумію тих людей, які відкрито не висловлюють свою громадянську позицію, адже не можна всидіти між двома стільцями. Кожен свідомий українець має вести згідно можливостям свій фронт, а не сидіти, склавши руки.
Перед повномасштабним вторгненням росії я не спала цілу ніч, дивилася по телевізору новини і переписувалася з подругою з Києва. Вже тоді я відчула, що загарбник захоче захопити Донбас, але не вірила у повномасштабну війну. Зранку мені чоловік сказав: «Не хвилюйся дуже, але росіяни обстріляли Київ, почалася війна», на що я сказала: «Ну і жарти в тебе!» Я була шокована такою звісткою!
У першу чергу загарбники обстріляли вже недіючий аеропорт, почалися обстріли міста з «градів». Налякані мешканці почали виїжджати з міста, вивозити дітей, бо снаряди росіян летіли без упину з трьох сторін, зачинилися аптеки, перестали працювати крамниці, не було хліба. Хтось виходив з підвалів за гуманітарною допомогою, яку згодом почали доставляти, гинув, потрапляючи під обстріли. З 24 лютого не було можливості під’їзду до кладовища, трупи померлих і загиблих мирних мешканців, поки було холодно, зберігали на балконах, під будинками, у підвалах, коли потеплішало – почали ховати біля будинків, на дитячих майданчиках. До скону не забуду розповідь знайомої про двох хлопчиків років 9-10, у яких померла онкохвора мама, не отримавши потрібну медичну допомогу. Діти вирішили її засолити, щоб зберегти до поховання. Вони розповіли, що так тато колись робив, засолюючи рибу на тараньку. Місто кілька разів обстрілювали росіяни фосфорними бомбами. Від влучень снарядів у багатоповерхівки квартири спалахували і не завжди була можливість їх загасити надзвичайникам, тож будинки ставали схожими на обвуглені скелети. Десь місяць тому біля храму переховали померлих, їх було близько п’ятисот. Зараз у місті лишилося із 150 тисяч приблизно 10 тисяч мешканців, які майже весь час знаходяться у підвалах. Евакуація вже неможлива, а у місті нема ні світла, ні газу, ні води, ні зв’язку, лікарні розбиті, але там продовжують працювати п’ятеро медпрацівників.
- Як вирішили їхати з дому, і чому обрали саме Стрийщину?
- Була впевнена, що не покину своє місто, буду з ним до останнього, як і в 2014 році. Щодня зідзвонювалася з військовими і вони радили поки що не ризикувати і не їхати, місто тримали надійно. Я жодного разу не ховалася у підвали під час обстрілів, бо відчувала, що моя місія на цій землі ще не закінчена і зі мною все буде добре. Але третього березня зранку одразу з різних місць військові повідомили, що напевно орки підуть на штурм Сєвєродонецька і я маю негайно покинути місто.
Відомо, що сепаратисти заздалегідь створили базу тих, хто підлягає знищенню у першу чергу: це активісти, патріоти, дружини військових, члени Всеукраїнського товариства «Просвіта» тощо. Син заїхав за мною і я забрала документи, валізу ліків, взяла особистих речей на два тижні і ми під обстрілами з «градів» виїхали. Одразу знала, що поїду до Миколаєва, що на Львівщині, бо десять років поспіль щороку приїжджала сюди на книжкові толоки, на Форум видавців у Львові і зупинялася у Люби Хомчак, знала це місто і мене тут вже багато хто знає.
Їхали ми майже п’ять діб. Саме тоді почалася масова евакуація не лише з Луганщини, люди виїжджали з різних областей. Дороги були переповнені транспортом настільки, що авто йшли у два ряди зі швидкістю 2 км на годину і тягнучки часом сягали понад 100 км. Багато автобусів та машин йшли з написами «Діти», зупинитися не можна було, бо тоді не увіллєшся у нескінченний потік машин. Щодня доводилося зупинятися для дозаправки автівки, але пальне було не всюди, на автозаправках туалети ніде не працювали, не продавалися продукти (їх не було взагалі), не було де набрати води. Дві ночі нас прихистили знайомі у різних містах, одну ніч довелося ночувати у машині при -7 морозу, а з нами ще була дружина військового з дівчинкою підлітком. Ми дуже перемерзли, я приїхала до Миколаєва вже страшенно застуджена.
- Як живеться в наших краях, і чи є ментальна відмінність між українцями Західної і Східної України, на Вашу думку?
– Як може житися, коли ти не вдома? Усю дорогу сюди я беззвучно плакала. Взагалі, я сильна жінка і плачу рідко, а тоді сльози лилися потоком. Весь час в голові стояло питання: «Чому я маю втікати зі своєї землі?» Коли приїхали до Миколаєва, то ті сльози текли без упину кілька тижнів.
Мої знайомі та читачі питали, як я, то відповідала, що надламана, але незламна. Довелося змінити житло, зараз нас шестеро винаймає будиночок. Двічі на день ми телефонували сусідці, дізнавалися новини з міста, останні десять днів зв’язку немає, як нема у Сєвєродонецьку і світла, газу, води. Щоранку виходжу на ґанок, дивлюся, як сходить сонце. Там, на Сході, моє місто, розбите на 70 відсотків, але все таке ж, рідне до болю. На Стрийщині свіже повітря, тихо, безпечно, зелено, все квітує – природа радує. Зараз моє тіло тут, а душа лишилася у рідному Сєвєродонецьку, і кожен постріл ворога – то болюче влучення у мою душу.
Ментальна відмінність українців зі Сходу та Заходу помітна, але всіх об’єднує одна мета: вигнати загарбників з України. Нам дуже допомогли волонтери Львівщини, Миколаєва, допомагають і підтримують знайомі та сусіди. Кілька разів довелося стикнутися і з негативним відношенням до ВПО, але я частково розумію їх, бо війна прийшла таки зі Сходу країни.
- Чим займаєтесь на новому місці?
- Облаштувалися на новому місці, привели до ладу садибу, бо три роки тут ніхто не жив, посадили грядку зелені. Я кілька тижнів проходила обстеження у лікарів, бо справді маю великі проблеми зі здоров’ям і кожна поїздка в зону АТО/ООС була для мене справжнім випробуванням: приймала знеболювальне, щоб витримати поїздки і провести зустрічі з усмішкою на обличчі, брала із собою уколи, щоб знали в разі чого, що мені уколоти. Наразі з’явилася нагода проконсультуватися ще раз у тих лікарів, до яких зверталася у Києві у Міжнародному інституті нейрохірургії, бо вони зараз приймають і у Стрию. Після досконалих обстежень, лікарі зробили висновок – єдиний вихід операція. Коштів на неї у мене не було, тож я звернулася до небайдужих людей і була справді здивована, як швидко кошти зібралися. А скільки отримала підбадьорювальних побажань! Я безмежно вдячна всім, хто відгукнувся, а також видавництву «Клуб Сімейного Дозвілля» і особисто директору за матеріальну допомогу. Навіть не знаю, чим я заслужила таку підтримку та увагу людей. Можливо тим, що живу з чистою совістю і завжди відкрита та щира з ними?
- Чи пишеться Вам зараз?
– З 24 лютого не написала жодного рядка. Не можу – і все! Лише робота у блозі, бо моя боротьба продовжується, мій фронт не мовчить. Є незакінчений роман, видавництво КСД поки що заморозило свою роботу, але, отримавши таку підтримку від читачів, я пообіцяла їм, що після операції допишу, видам книгу і подарую всім, хто мені допоміг. Тож доведеться дотриматися даного слова!
– Які плани на майбутнє? Чи плануєте повертатись додому на Луганщину?
– Я живу лише надією на повернення! Живу з таким болем, ніби від мене живцем відірвали шмат тіла і нестерпно болить незагоєна рана. Недарма кажуть, що починаємо цінувати те, що мали, коли його втрачаємо. Взагалі, сєвєродончани дуже люблять своє молоде, компактне, комфорте місто. Всі мої знайомі і незнайомі, хто вимушений був виїхати, хочуть повернутися у Сєвєродонецьк у будь-якому разі. Ми готові жити без опалення, без магазинів, але щоб бути вдома. Можливо, що одиниці не повернуться, але я навіть уявити не можу, що не повернуся!
– Ваші особисті прогнози з приводу майбутнього України?
– Я вірю у перемогу України! Прислухаючись до внутрішнього відчуття, війна закінчиться так раптово, як і почалася. Щось має статися переломне, і це буде в середині літа. Чомусь, впевнена, що на початку вересня ми приїдемо у наше зранене, згорьоване, але таке рідне місто. Але то лише мій, особистий прогноз.
- Є у Вас заповітна мрія?
- Зараз в усіх українців єдина мрія – перемога і повернення до спокійного мирного життя. Особисто у мене попереду стільки планів! По-перше, у моїх задумах завжди п’ять сюжетів наступних романів. Коли закінчую писати один твір, то думаю, що лишилося чотири, але одразу ж наступного дня з’являється новий сюжет. І так по колу! Мрію про екранізацію романів про війну та Голодомор, хочеться видати книжки на цю тему за кордоном, щоб там знали правду про нашу країну. Є ще одна мрія, до якої я наполегливо йшла майже десять років, але вона особиста, і розповім про неї, коли втілиться в життя.
Розмовляла Марія ПАК.
Leave a Reply