
Сьогодні розповім про ще один важливий волонтерський фронт – кулінарний, який міцно й надійно тримають «Конюхівські ґаздині». Цих усміхнених і завзятих волонтерок обожнюють наші захисники, бо приготовлені й випечені їхніми руками смаколики на фронті цінують на рівні з надійним озброєнням. Згуртувала і зібрала жінок с. Конюхів Ірина ЛЕВИЦЬКА. У мирному житті працювала у банку в кредитному відділі, нині ж координує роботу односельчанок.
Зустрічаємося за філіжанкою кави після того, як Ірина разом з Лесею Ватогович передали за схід України тушонки з фірмовою конюхівською наліпкою: «Наш Захиснику! Наступну тушонку будемо їсти разом. Чекаємо тебе з Перемогою у с. Конюхів Стрийського р-ну з цією банкою. Божої опіки».
Ірина розповідає: «Як і всі, рано, 24 лютого встала і коли почула, що почалася війна, була в шоці. Протягом дня слухала новини і чомусь щиро вірила, що це не на довго – 2 тижні максимум. Через пару днів зібралися з дівчатами у Народному домі й почали плести сітки. Збиралося до 100 осіб. Люди несли з хати тканину, ми її різали і плели. Десь через три дні порадилися, що цього замало, треба ще чимось допомагати. Вирішили ліпити вареники. Проїхалася по волонтерських штабах у Стрию, щоб дізнатися, як їх потім відправляти. Досвіду ж волонтерського не було. Так ми почали співпрацювати зі штабом «Клаптик Надії». У них вже була логістика доставки розроблена, працювала координація з волонтерськими організаціями на лінії фронту, військовими частинами, добровольчими формуваннями. Ми з дівчатами ставили у пріоритет – нагодувати захисників, тому зайняли цю нішу й почали готувати, окрім вареників, ще пельмені, зрази для Стрийської тероборони. Задумалися про готування тушонки, та треба було знайти де брати м’ясо. Виникало багато питань і перепон, та ми твердо вирішили, що наші захисники голодними не будуть».
- Конюхів належить до Грабовецько-Дулібівської ОТГ. Чи зверталися про допомогу до голови громади?
- Звісно, зверталися. Та голова громади порадив самим собі давати раду. Скептично поставився до нашої ідеї. Нас навіть не одразу в місцеву школу пустили на кухню. Та з нами сконтактував Роман Вишиваний, у якого служать брати, і він з думкою про них та зі словами «може я їх не нагодую, та нагодую когось іншого» привіз нам 2 тушки свині. Згодом ще привіз. Так ми почали готувати тушонки і відправляти разом зі штабом «Клаптик Надії» на Київщину. Паралельно ми не припиняли ліпити вареники. У березні робили кров’янку, сальтисон, паштети кількох видів, намазки з сала. Влітку це не актуально. Робимо тушонки з перловкою, бо не завжди під обстрілами й хліб є. У домашніх умовах печемо печиво і останній хіт-сезону – сосиска в тісті.
- Скільки жінок задіяно у вашій організації?
- У нас на руках 85 фартухів. Та приходять і без фартушків на допомогу наші ґаздині. Перші два місяці війни ми збиралися щодня. Процес приготування і правильного пакування, щоб все доїхало до наших хлопців, теж займає час. Окрім готування, ми збирали медикаменти, продукти харчування, каву, цигарки, солодощі, якщо був запит, то купували нижню білизну і шкарпетки. У шпиталь м. Дніпра 200 комплектів постільної білизни передали після того, як отримали звісточку, що там не встигають прати простирадла, так багато було поранених. Згодом ми прийшли до того, що тепер передаємо іменні посилки. Але пакуємо так, щоб увесь взвод зміг поласувати домашніми смаколиками. А вже нам відзвонюється, що отримав вантаж той, на кого адресуємо посилки. Передаємо переважно на «передок», різниці не робимо – свої, чужі. Отримуємо запити і реагуємо на них у міру можливостей.
- Звідки вдається акумулювати кошти на продукти? Хто допомагає?
- Коли про нас дізналися, то підприємці, знайомі, односельці приносили, хто скільки міг. Суми різні: від 30 тисяч гривень до 100 грн від літніх людей. Шукали, де можна брати м’ясо, їздили купувати. На сьогодні ми приготували – 11 тисяч банок тушонки, більше 1,5 тонни вареників, 900 кг зразів, 150 кг пельменів, 180 кг голубців, понад 300 кг м’ясних виробів (ковбаса, кров’янка, сальтисон). За один день 50 жінок ліпили і варили 300-400 кг вареників. Це ми робили спочатку на кухні місцевого ресторану «Богдан», потім Конюхівської школи, а тепер маємо дуже гарні умови на кухні ВПУ-34, за що безмежно вдячні директору навчального закладу Олегові Кизимі й кухарю училища Надії Закурдаєвій – це надзвичайна жінка. З Кавського свинокомплексу нам дали 5 свиней, Ходорів давав, з м. Сколе привозили. Зараз виробили собі графік, що два дні на тиждень готуємо тушонки на кухні училища. Приїжджають 12-14 жінок. Виходить за один день виготовити 300 банок тушонки. Технологія виготовлення влітку трохи інша, ніж в холодну пору року. Треба довше запікати. І в училищі ідеальні умови для цього. Дуже дякуємо Благодійному фонду «Рідня» й особисто Петру Маковському, які нас постійно підтримують, фінансуючи наші проекти. У селі є дві гуртівні, й їхні власники-підприємці нас також підтримують. Це Олег та Мар’яна Данилевичі й Андрій Огородник. Вони допомагають продуктами і коштами. Мар’яна також з нами готує. Інші підприємці з села та й громади загалом постійно підтримують. Це Ігор Сурмик, Любомир Когут. У нас є виходець з с. Конюхів, він зараз живе у Венеції й щотижня присилає різні речі й дуже смачний, а головне, такий, що довго зберігається, хліб. Хлопцям він дуже подобається. Ми його разом з тушонками пакуємо.
- Як виникла ідея робити наліпки на банках з тушонкою, які передаєте на передову?
- З’явилися чутки, що ми не всі тушонки передаємо бійцям, продаємо на ринку. То ми, щоб ідентифікувати нашу продукцію «Конюхівських ґаздинь», вигадали робити наліпки з різними підбадьорюючими текстами. Так і хлопцям веселіше, і наші «доброзичливці» стулили пельки. Допомагають нам роздрукувати велику партію наліпок працівники КДЦ. Ми щоразу щось змінюємо. Так що маємо свою фірмову наліпку. Це ще і стимул для дівчат, якісно все робити, щоб наші бійці знали, які гарні ґаздині живуть в нашому селі. Коли отримуємо звісточки з фронту, то хлопці жартують, що приїдуть женитися після війни, так смачно готуємо.
- Чи не втомилися за 4 місяці ваші ґаздині від волонтерської роботи?
- Та ви що, ні! Як тільки телефоную, що збираємося, то одразу відгукуються, навіть з основної роботи відпрошуються, так хочуть допомогти, щоб нагодувати смачненьким наших хлопців. У нас є пані Ліда, якій за 70 років і вона кухар-технолог, жартуємо, що відповідає за якість. Так пані Ліда на рівні з усіма і нарізає м’ясо, і вантажить готові банки. Готуємо тільки з гарним настроєм і позитивними думками, бо вірю в енергетику й хочу, щоб наш настрій передавався хлопцям. День починається о 9.00 год ранку і десь о півпершої ночі ми повертаємося додому. Самі ж кожну баночку пакуємо, вантажимо коробки. Чоловіків у нас немає, тільки жіночий батальйон. Це, напевно, найважче. Але ми не нарікаємо. Скільки треба, стільки й готуватимемо та носитимемо. Знаєте, що найприємніше, коли надходять звістки з фронту від людей, яких ти давно не бачив, не спілкувався. Ми на Великдень передавали дуже багато пасок на передову. І мій одногрупник, який воював під Ірпенем, побачив наліпку с. Конюхів, знайшов мене у соцмережі, скинув скріншот нашого привітання і питає: «Іро, це ти пекла?». До сліз… Ми ж передавали просто на передову, не знаючи кому. А знайшлася рідна душа. Хочу наголосити, що у нас колективна робота. Всі головні ґаздині. Ми все намагаємося робити разом.
- Якщо хтось захоче вам допомогти фінансово чи в інший спосіб підтримати, де вас шукати?
- Звісно, у Фейсбуку. Там вся інформація про нас. Є фото та відео, як ми готуємо і що, в якій кількості. Почали виставляти цю інформацію не як піар, а як звіти для тих, хто допомагає, і для бійців наших, щоб бачили, хто для них з любов’ю готує. Відповідно хлопці нам теж передають вітання у відео чи фото, позначаючи нас у своїх повідомленнях. Зараз весь світ живе у Фейсбуку. Так багато людей з нами зв’язується. До речі, командири підрозділів самі тепер до нас приїжджають і забирають для бійців тушонки, інші смаколики.
Ще як ми тільки починали, до нас дзвонили з єдиного марафону новин, щоб ми включилися і розповіли, як готуємо на фронт. Ми порадилися і відмовилися, бо вважали, що нічого героїчного не робимо. Трохи згодом, наприкінці березня, Максим Козицький голова Львівської ОВА, перепостив на свою сторінку у Фейсбуку мій допис про «Конюхівських ґаздинь» з відео, як ми варимо тушонку, ліпимо вареники і це був інформаційний вибух для нас. Сюжети показали в Німеччині, Польщі, Австрії, Чехії. Знайомі, які за кордоном зараз і випадково побачили в новинах про Україну, почали писати на мою фейсбучну сторінку і також фінансово допомагати. І ми зрозуміли силу інформації.
- Чи розширятиметься фронтове меню? Якісь нові страви готуватимете?
- Ми постійно над цим думаємо. Спілкуємося із захисниками, питаємося, що вони хотіли б. Звісно, зважаємо на пору року і думаємо, чи доїде. Був випадок, дзвонить з Ізюму знайомий і каже: я так хочу «П’яну вишню». Друже, кажу, раз у тиждень до вас на позицію доїжджає передача з тилу, то що в таку спеку буде з того пляцка? От приїдеш з перемогою в Конюхів, ми тобі напечемо, скільки зможеш з’їси.
Бажаємо нам усім якнайшвидшої перемоги! Маємо так об’єднуватися, щоб зробити хлопцям надійний тил, щоб воюючи під градами там, вони знали, що по першому дзвінку ми готові зробити для них все від нас можливе. Усім віри й оптимізму. Найкраща подяка для нас – це посмішки хлопців там і їхні задоволені обличчя, коли смачненького скуштують. Волонтери – це щит держави у тиловому забезпеченні. «Конюхівські ґаздині» не підкачають!
Розмовляла Наталія КАРПЕНКОВА.
Leave a Reply