Шановні пані та панове, зустрічайте – фотоальбом «Таке знайоме місто…» Михайла ІВАНІВА (на світлині). Видавець – дрогобицьке «Коло». Кошти ще минулого року виділила Стрийська міська рада. Унікальність видання в тому, що тут виключно чорно-білі світлини. Автор зазначає, що розміщені фото присвячені місту Стрию. Вулиці, будинки, люди. Загалом фотопроект – нагода прогулятися містом, у якому давно не були.
Маючи деяку причетність до виходу в світ фотоальбому, отримала його в подарунок з автографом митця. За філіжанкою кави гортаю новесенькі сторінки видання, вгадую зображені об’єкти, яких вже немає насправді. Зупиняюся на одній зі світлин і кажу пану Михайлу, що це дивовижно. І дізнаюся, що саме це фото було на афіші, коли у Львові експонувалася його персональна виставка. Світлину відібрав Володимир Кауфман – український художник, співтворець мистецького об’єднання «Дзиґа», автор виставок та творець мистецьких перформансів, інсталяцій, акцій та проектів.
Маю відчуття, що це родинний альбом, який так любить показувати внукам бабуся. Ділюся цим з автором. Пан Михайло задоволено усміхається… Ми дуже довго обговорювали видання, шлях фотомитця, сьогодення і майбутнє. Я писала про всі персональні фотовиставки Михайла Іваніва, які проходили у Стрию, і щоразу відкриваю його по-новому. А ще його світлинами милувалися в Дрогобичі і Львові.
Лікар за фахом ось вже 30 років вивчає феномен і вдосконалює майстерність чорно-білої фотографії. Майже ніколи не розлучається з фотоапаратом і знімає виключно на плівку. До фотоальбому увійшли світлини з 90-х років минулого століття і до 2020 року.
«Чорно-біле фото змушує фотографа бути лаконічним, мати відчуття геометрії, вміти підкреслити основне, – зазначає пан Михайло. – Ні одна кольорова фотографія не підкреслить гру світла і тіні, як чорно-біла. Це окремий вид мистецтва. Всі мої знимки – спонтанні. Я йду по вулиці й не знаю, коли виникне бажання зупинитися і зафіксувати на плівку щось, що вразило».
Розповів випадок, що стався з ним днями у місті Львові, яке фотомайстер обожнює. Зупинився на одній з вулиць сфотографувати стародавний будинок, а пильна львів’янка поважного віку викликала поліцію, запідозривши в чоловікові шпигуна. Так, довелося пану Михайлу у відділку давати пояснення, чому фотографував, навіщо, хто такий?
Та повернімося до фотоальбому. Його тираж усього 200 примірників, тому поспішайте придбати. Те, що не роздарував автор, продається у книгарні «Ідея». Щоб додати інтриги пропоную вступне слово до видання, яке написав сам Михайло Іванів.
«Місто пізнаєш не відразу. Як іншу людину. Як самого себе, зрештою… Коли народжуєшся, зростаєш і постійно живеш у одному місці, то все навкруги здається тобі само собою зрозумілим, знайомим і певним. Ось вулиця, яку я пам’ятаю з дитинства – я ходив нею у дитсадок, а цією – вже з портфелем за плечима я пішов до першого класу в школу. А цими вулицями разом з товаришами повертався зі школи додому, ох і зовсім з інших напрямків! Ти живеш і ніколи навіть не задумуєшся над тим, що місто може бути іншим. Ця вулиця, цей будинок, ці дерева, які, ніби, завжди були однакової висоти… Все так звично, що зовсім не задумуєшся і не помічаєш, як дерева виростають разом з тобою.
Потім, не вважаючи за зраду, ти покидаєш знайомі вулиці, будинки, дерева і шукаєш інші міста з незнайомими вулицями, бо здається, що там буде цікавіше, а може ти таким чином шукаєш самого себе?.. Проте місце звідки ти походиш, навіть незалежно від твого бажання та в силу різних обставин змушує повернутися хоч на деякий час додому і ти знову бачиш своє рідне місто, яке комусь здається таким самим як було, але тобі зовсім ні. Де лавка, на яку ти сідав ввечері із коханою дічиною? Тільки вона могла записати, закарбувати ті всі хвилини, думки, сумніви і надії, що нуртували й хлопотіли у твоїй душі травневими вечорами. А де той кривий брук, блискучий як скло від морозу, на якому ти послизнувся якогось зимового вечора, повертаючись із товаришевого дня народження? Як ти його тоді проклинав! Місяць у гіпсі! З таким запальним характером і планами сиди вдома і марнуй час! Були часи…
І будинки ще з минулого століття, швидше сільські аніж міські, в самому центрі десь просто розчинились… Ніяк вони не прикрашали це місто. Стояли собі і ти йшов попри них та й все. А все ж і вони мали свою історію і служили житлом для людей зі своїми думками, радощами і смутком. Але для мене вони свідчать про, можливо, найцінніше у нашому житті – час. Так, час минув швидко. Дуже швидко. Брук зараз гладенький і зимою, і літом. Будинки типово міські, багатоповерхові, з павутиною опор і комунікацій.
А дерева? Де вони? Я відразу помітив, що й вони, як і я, зникли, проте з цією сумною різницею, що я повернувся, а вони, на жаль, ніколи вже не повернуться…Та й що тут казати, коли і я вже не той… Кращий? Старший? Інший. Живу сучасним, планую майбутнє, будую інші міста, але пам’ять моя повертає мене сюди і хоче ніби в снах повернути в той минулий час хоч на кілька хвилин, знову пережити ці прекрасні почуття, які збурювали уяву, рухали вперед пізнавати життя і намалювали серце радістю. І знову ми згадуємо своє місто таким, яким воно поставало в дитинстві та юності. Знову ми там де й раніше. Та все ж місто змінилося. Деякі вулиці візнаємо лише за назвами і напрямками, місцезнаходженям. Життя вносить свої незаперечні корективи. Раніше можна було їхати навпростець. А от тепер лише праворуч і ніяк по іншому. Все минає. Тільки наша пам’ять, подарована Господом, залишає в нашій душі спогади, які нагадують про нашу сутність, свідчать за пройдений шлях. І вулиці, які ми пам’ятаємо у різні пори року і в різний час доби, ніби кровоносні судини, наповнюють наше єство тим теплом, якого дуже часто потребуємо, щоби бути свідомими хто ми і звідки.
Різним ти буваєш, моє місто! Суворим пізньої осені і зимовими короткими днями. Радісним від Романа до Йордана і світлим від весняних погожих днів. Та чи знаю я тебе добре? Чи відчуваю як ти змінюєшся і яким стаєш? Кращим? Сучасним? А що таке сучасність? Те, що завтра буде минулим? Так, вік живи, вік учись… Плануй, але пам’ятай. Вдосконалюй, але перевіряй. Дивись у майбутнє, але не забувай свою історію, Шукай нового, але вмій розгледіти прекрасне в давно і, ніби, само собою оточуючому. Це може бути постріл променя крізь осіннє листя і тінь на старовинному фасаді. Ранковий в досхідному світлі тихий дворик. Вечірня довжелезна, немов рапіра, тінь на бруківці. Силует дами в капелюшку і кучері неспокійної юнки. Це все твоє місто. Придивися! Впізнав його?».
У цих рядках – весь Михайло Іванів. І хоч митець любить чорно-білі світлини, його світ різнобарвний, уява кольорова, думки світлі, а мрії яскраві. Його фото – це рентгенівські знімки міста. На них ми бачимо, чи здорове воно, чи потребує невідкладної допомоги. Неможливо відкинути емоції, гортаючи сторінки фотоальбому. Помандруйте і ви рідним Стриєм. Не ностальгуйте, а просто згадайте.
Моя кава охолола, бо, спілкуючись та гортаючи «Таке знайоме місто…» не хотілося відволікатися на будь-що. Дякую, майстре, Ви зупинили час і водночас запустили механізм, який спонукає до руху вперед.
Наталія КАРПЕНКОВА.
Leave a Reply