СТОРІНКИ ІСТОРІЇ. КРИЇВКА

Навала московської орди на Україну не є якоюсь несподіванкою, вона має давню, багатовікову історію, про яку мусимо знати, добре пам’ятати. Окупанти як колись, так і тепер  вдавались до найнеймовірніших способів тортур і вбивств українців,  докладали величезних зусиль,  щоб зробити з них покірних малоросів. Проте, останні чинили жертовний  спротив, який не був марним, свідчення цьому – теперішній героїчний захист українських рубежів від чергової навали.

Без сумніву, джерелом моти­вацій і подвигу вояків сучасних Збройних Сил України є і звитяги  української партизанки в середині минулого століття, що живуть у пам’яті народній. На галицько-волинських теренах були створе­ні сотні різних опорних пунктів спротиву, особливо винахідливих криївок.

Чоловік моєї внучки Софійки Микола оповів про відновлену криївку в південному куточку Стрий­щини. Знає трагічну її істо­рію його бабуся Марія Чирик (на фото вгорі), (1949 р. н.), мешкан­ка  села Лани-Соколівські, водно­час вона пере­ймається, аби оприлюднити до­рогий для неї факт, що відбувся тут пізньої зими або ранньої весни 1945 року й не забувся. Був намір податись туди з нагоди 80-річчя УПА (14 жовтня – день Пресвятої Покрови), але з об’єктивних під­став не вдався. Тільки тепер, на­передодні Вели­кодня, ми, льві­в’яни – автор цих рядків, Микола та його батько Ярослав, відповідно з бабусею-мамою Марією, прибули на це, залите кров’ю, священне місце за селом Малі Дідушичі в лісовому масиві. Тут, на березі річ­ки Свіча, повстанці влаштували криївку, яку згодом видав місце­вий житель,  бились з кагебістами «до ос­тан­нього патрона». Помсти зрад­ник не уник.

Розголосу про криївку, нерів­ний бій не було, якщо погортати науково-літературний збірник «Хвилі Стрия» (1995 р., 656 с.), згадується лише одне жіноче прі­звище Юрчишин (без імені) з се­ла Великі Дідушичі, як учасниця спротиву.

70-річчя УПА (2012 р.) нади­хнуло активістів названих сіл на відновлення криївки, облашту­вання меморіальної території «Борцям за волю України» з увін­чаними державними й червоно-чорними прапорами, національ­ними, християнськими символа­ми, виписаними на таблицях епітафіями та понад 70-ма прі­звищами  односельчан. Оче­вид­но, полягли «за волю» в різ­них місцях, але меморіал для всіх створили єдиний.

Проте в криївці були не тільки «дідушичівці». Один із них, з села Лотатники (Стрийщина), 22-річний Микола Ключник  (на фото), (псев­до «Ка­мінь»), прощаючись з рід­ними, сказав, що «назавжди», по­дався сюди, де  загинув. Тіло про­лежало довго у воді, аж поки не спливло під час відлиги. Похова­ли його побратими вночі на цвинтарі в се­лі Лани-Соколівські.

Для Марії Чирик Микола був рідним братом її мами Олени. Вона розповіла («по секрету») ще тоді, за режиму, «небезпечну» для родини «таємницю»  юній доньці, яка запам’ятала її на все життя. Сталося, що  пані Марія не знала про  списки «борцям за волю», які укладали в сусідніх селах для ме­моріалу, то ж тепер із сестрами Любою Христинюк й Лесею Ко­вальською клопочеться, аби прі­звище та псевдо повстанця – їхнього шваґра –  було вписане на таблиці меморіальної території. Технічна справа, тим паче, мо­рально-правова, не повинні стати якоюсь перепоною в їхньому благородному прагненні. Ще од­не прізвище офіційно поповнить літопис героїчної історії україн­ського народу в боротьбі з оку­паційною навалою. До слова, вони готові внести відповідну  грошову частку, витрачену на її облаштування, як це зробили мешканці згаданих сіл. Очевид­но, повинна бути згода від органі­заторів меморіалу.

У прагненні Марії Чирик увіч­ни­ти родинний епізод виразно переплітається із загальнона­ціональною позицією. Вона, із середньою технічною освітою, стажем фізичної трудівниці, мо­же конкурувати з багатьма універ­ситетськими дипломницями в питаннях історії краю, оцінок ко­лишніх і теперішніх провідників і т. д. Маю підставу на такий висно­вок як професійний історик, багаторічний викладач вищої школи. Слухати її цікаво, її ви­словлювання на різні суспільні оказії часом не типові, приміром, щодо синьо-жовтого державного прапора. На її думку, зверху має бути жовтий колір – символ сон­ця, а не внизу; кажуть адепти, це  «колір жовтої пшениці». «Скільки той колір триває: тиждень, два?», – запитує.

Та, найважніше, в обраній нею позиції: однозначній, українській, національній – без напівтонів, толерантності, запопадливості. Генетично виросла Марія у сві­домій українській сім’ї, безаль­тернативно сприйняла ідеї Бан­дери; вона – маленька ростом, тендітна, співає в греко-като­лицькому церковному хорі, ра­дить «викинути» московських попів – справжня Патріотка, заслуговує на те, аби це слово  написати з великої букви.

Стрийщина в окремих діях національного відродження, державного будівництва вела перед навіть стосовно «духовної столиці України», яким вважаєть­ся княжий Львів. Якщо район сягнув певних здобутків, то це насамперед завдяки широкому людському загалові, в якому нуртувала енергетика тендітної Марії Чирик.

Володимир БАДЯК, професор, доктор філософії в історичних науках, м. Львів.