Навала московської орди на Україну не є якоюсь несподіванкою, вона має давню, багатовікову історію, про яку мусимо знати, добре пам’ятати. Окупанти як колись, так і тепер вдавались до найнеймовірніших способів тортур і вбивств українців, докладали величезних зусиль, щоб зробити з них покірних малоросів. Проте, останні чинили жертовний спротив, який не був марним, свідчення цьому – теперішній героїчний захист українських рубежів від чергової навали.
Без сумніву, джерелом мотивацій і подвигу вояків сучасних Збройних Сил України є і звитяги української партизанки в середині минулого століття, що живуть у пам’яті народній. На галицько-волинських теренах були створені сотні різних опорних пунктів спротиву, особливо винахідливих криївок.
Чоловік моєї внучки Софійки Микола оповів про відновлену криївку в південному куточку Стрийщини. Знає трагічну її історію його бабуся Марія Чирик (на фото вгорі), (1949 р. н.), мешканка села Лани-Соколівські, водночас вона переймається, аби оприлюднити дорогий для неї факт, що відбувся тут пізньої зими або ранньої весни 1945 року й не забувся. Був намір податись туди з нагоди 80-річчя УПА (14 жовтня – день Пресвятої Покрови), але з об’єктивних підстав не вдався. Тільки тепер, напередодні Великодня, ми, львів’яни – автор цих рядків, Микола та його батько Ярослав, відповідно з бабусею-мамою Марією, прибули на це, залите кров’ю, священне місце за селом Малі Дідушичі в лісовому масиві. Тут, на березі річки Свіча, повстанці влаштували криївку, яку згодом видав місцевий житель, бились з кагебістами «до останнього патрона». Помсти зрадник не уник.
Розголосу про криївку, нерівний бій не було, якщо погортати науково-літературний збірник «Хвилі Стрия» (1995 р., 656 с.), згадується лише одне жіноче прізвище Юрчишин (без імені) з села Великі Дідушичі, як учасниця спротиву.
70-річчя УПА (2012 р.) надихнуло активістів названих сіл на відновлення криївки, облаштування меморіальної території «Борцям за волю України» з увінчаними державними й червоно-чорними прапорами, національними, християнськими символами, виписаними на таблицях епітафіями та понад 70-ма прізвищами односельчан. Очевидно, полягли «за волю» в різних місцях, але меморіал для всіх створили єдиний.
Проте в криївці були не тільки «дідушичівці». Один із них, з села Лотатники (Стрийщина), 22-річний Микола Ключник (на фото), (псевдо «Камінь»), прощаючись з рідними, сказав, що «назавжди», подався сюди, де загинув. Тіло пролежало довго у воді, аж поки не спливло під час відлиги. Поховали його побратими вночі на цвинтарі в селі Лани-Соколівські.
Для Марії Чирик Микола був рідним братом її мами Олени. Вона розповіла («по секрету») ще тоді, за режиму, «небезпечну» для родини «таємницю» юній доньці, яка запам’ятала її на все життя. Сталося, що пані Марія не знала про списки «борцям за волю», які укладали в сусідніх селах для меморіалу, то ж тепер із сестрами Любою Христинюк й Лесею Ковальською клопочеться, аби прізвище та псевдо повстанця – їхнього шваґра – було вписане на таблиці меморіальної території. Технічна справа, тим паче, морально-правова, не повинні стати якоюсь перепоною в їхньому благородному прагненні. Ще одне прізвище офіційно поповнить літопис героїчної історії українського народу в боротьбі з окупаційною навалою. До слова, вони готові внести відповідну грошову частку, витрачену на її облаштування, як це зробили мешканці згаданих сіл. Очевидно, повинна бути згода від організаторів меморіалу.
У прагненні Марії Чирик увічнити родинний епізод виразно переплітається із загальнонаціональною позицією. Вона, із середньою технічною освітою, стажем фізичної трудівниці, може конкурувати з багатьма університетськими дипломницями в питаннях історії краю, оцінок колишніх і теперішніх провідників і т. д. Маю підставу на такий висновок як професійний історик, багаторічний викладач вищої школи. Слухати її цікаво, її висловлювання на різні суспільні оказії часом не типові, приміром, щодо синьо-жовтого державного прапора. На її думку, зверху має бути жовтий колір – символ сонця, а не внизу; кажуть адепти, це «колір жовтої пшениці». «Скільки той колір триває: тиждень, два?», – запитує.
Та, найважніше, в обраній нею позиції: однозначній, українській, національній – без напівтонів, толерантності, запопадливості. Генетично виросла Марія у свідомій українській сім’ї, безальтернативно сприйняла ідеї Бандери; вона – маленька ростом, тендітна, співає в греко-католицькому церковному хорі, радить «викинути» московських попів – справжня Патріотка, заслуговує на те, аби це слово написати з великої букви.
Стрийщина в окремих діях національного відродження, державного будівництва вела перед навіть стосовно «духовної столиці України», яким вважається княжий Львів. Якщо район сягнув певних здобутків, то це насамперед завдяки широкому людському загалові, в якому нуртувала енергетика тендітної Марії Чирик.
Володимир БАДЯК, професор, доктор філософії в історичних науках, м. Львів.