УКРАЇНА СТАЛА РУШІЙНОЮ СИЛОЮ ВЕЛИКИХ ЗМІН

Наприкінці 2022 року Стрий відвідав з казковою місією дитячий письменник  В’ячеслав КУПРІЄНКО. Вже традиційно, вшосте,  у затишній атмосфері готелю «Золото Карпат» при підтримці Благодійної організації «Фонд Карпінських» засновниця студії для дітей та дорослих «Christy/Мови та Мистецтво», кураторка мистецьких та культурних подій, викладачка англійської мови Крісті Березянська  організовує для дітвори акцію «Час казок», на яку запрошує авторів, що пишуть для малечі.

«Попри все, діти перед свята­ми заслуговують на справжню казку. Нам усім потрібно вірити в добро і що чудеса існують. Також є багато людей, які опинилися в скрутному становищі перед Різдвом. Тож «Час казок» робить дві справи одночасно: дітки ве­селяться, а зібрані кошти на­прав­ляємо самотнім потребуючим людям до Різдвяних свят. Цього­річ влаштували авторські читан­ня від В’ячеслава Купрієнка. Та­кож письменник подарував усім свою книгу. Ще разом з нашими гостями поспівали дитячих пі­сень, розмальовували пряники. Грали в ігри і просто цікаво про­водили час»,  – розповідає орга­нізаторка свята К. Березянська.

В’ячеслав Купрієнко у Стрию не вперше. Має друзів, зокрема автора і виконався, барда Зеновія Медюха (на фото). Бував на книж­кових то­локах, тому всі місцеві автори знайомі з ним. На запро­шення дитячої письменниці, а за суміс­ництвом вчительки молод­ших класів Стрийської гімназії Зоряни Кіндратишин вже мав зустріч з хлопчиками та дівчат­­ками безпо­середньо в гімназії, де читали йо­го кумедні історії про Мишаська. Це головний герой автора, який з перших рядків стає добрим при­ятелем для дітвори.

В’ячеслав Купрієнко просто знахідка для журналіста. Це настільки багатогранна особис­тість, що, як кажуть, запасайтеся попкорном і читайте.  Спілкуємо­ся за чаєм у «Кав’ярні Книгарні». Його життя сміливо можна впи­сати у сценарій фільму про роз­відника, перекладача з китай­ської, воїна-афганця, виконавця пісень й автора цікавезної книги про Мишаська.

Знайомтесь: п’ятдесяти дев’я­тирічний В’ячеслав Купрієнко народився у місті Ал­чевську Луганської області. Після закін­чення місцевої школи № 22 всту­пив на фа­культет розвідки Київ­ського вищого за­галь­новійсько­вого ко­мандного учи­ли­ща ім. М. В. Фрунзе, за фахом: команд­на так­тична розвідка, ки­тайська мова. В 1987-1989 служив  у Афга­ністані на посаді ко­мандира гру­пи спеці­ального призначення 177 окремого загону спеціального при­зна­чення, нагороджений дво­ма орденами Чер­воної Зірки. У 1992  році звільнився зі Зброй­них Сил у званні капі­тана. Відтак пра­цював перекладачем китай­ської мови. Переклав книгу з ки­тайської «100 запитань по УШУ» (1997 р.), написав книгу «Феншуй– аку­пунктура землі» (1999 р.).

Незмінною його супутницею стала гітара. Має вражаючу дискографію та перелік фестива­лів, у яких брав участь з піснями про Афган і не тільки. З початком ро­сійської агресії на сході України почав писати і співати укра­їнсь­кою. І як ре­зультат, у 2016 р. – Лау­реат фестивалю «Пісні, на­роджені в АТО». Жи­ве в смт. Бородянка Київ­ської області. Одру­жений, має двох до­ньок.

«Я дуже радий, що у мене з’явилася мож­ливість приїхати в Стрий. Кожній людині потрібне перезавантаження, коли ти по­стійно в напрузі. З початку пов­номасштабної війни нічого не пи­шу, не можу себе заставити. За­ймаюся виключно спра­вами воєнними, волон­теркою. І зараз перебуваю у передчутті зустрічі з дітками. Радий долу­читися до благодійної справи та ще й  весе­ло провести час з маленькими «чомучками». Готовий ділитися своєю енергією та надихатися дитячою без­посередністю», – розповідає гість.

– Ми бачили кадри з роз­бом­бленої Бородянки, увесь світ знає про півника і шафку з вцілілим по­судом на стіні зруй­нованого будинку, які стали символом міц­ності й витримки укра­їнців. В’ячеславе, як Ви пережили окупа­цію? Де зараз Ваш дім?

– Мій дім вцілів, а от будинок моїх батьків повністю знищено. Йо­го завали вже розібра­ли. Він стояв навпро­ти розстріляного па­м’ятника Тарасу Шев­чен­ку на центрально­му майдані. Я до 10 бе­резня перебував у Бородянці. Залиша­лися до останнього, поки був зв’язок і світ­ло. З 27 лютого наше містечко просто запо­лони­ли тисячі моска­лів. Вони перші два дні цент­ральною вулицею просто руха­лися в напрямку Жи­томирської траси на Київ з метою, зі сторони Фастова, відрізати від постачання столицю. Дуже боля­че було на це все дивитися. Міс­цева теробо­рона організувала їм засідку. Пошкодили багато во­ро­жої тех­ніки і після того росіяни поча­ли просто знищувати Боро­дянку. 250-500-кілограмові авіа­бомби скидали вздовж річки на жит­лові будинки. У домі моїх батьків за­гинуло 33 людини під завалами, а вони дивом зали­ши­лися живими. Я їм казав, щоб виїжджали по­далі. 1 березня, коли почалися ма­совані атаки по інфраструктурі міста, мені вда­лося переконати  батьків ввечері виїхати. Вони встигли взяти з собою тільки до­кументи. 2 бе­резня мешканці Бородянки ма­сово почали ви­їжджати чи навіть пішки виходити з міста в напрям­ку найближчого села Загальці, 5 км від Бородянки, де були вже наші. Теперішні по­годинні відключен­ня світла – це ніщо у порівнянні з тим, що пе­режили мешканці Бо­родянки під окупацією.

Я також виїжджав. Ми з ро­диною знайшли прихисток на Хмельниччині в м. Рудківці. Там пробули 48 днів. Нас дуже гарно зустріли. Забезпечили їжею, бать­ків одягом, усіма необхідними речами. Повернулися одразу, як у Бородянці з’явився зв’язок і світло після звільнення Київщини від орків. Зараз все, що вціліло пра­цює, функціонує. Але щодня проходимо чи проїжджаємо повз знищені будинки на центральній вулиці, яка вздовж 3-х кілометрів уся побита. Важко це бачити, зо­крема простріляного Шевченка, здається, що у пам’ятника змі­нився погляд на більш суворий.

– Ви кадровий військовий, який пройшов Афганську війну, й у Вас все одно ця війна ви­кликає жах?

– Війна – це справді жах і до неї неможливо звикнути.18 грудня 1987 року я потрапив у Афгані­стан. Виходить, що 35 років, як у моєму житті з’явилася війна. Те, що я бачив і пережив там, згодом вилилося в мене у пісні на цю тематику. Увесь пережитий біль передавав у творчості. Потім був Майдан у 2014 році. Там я, власне, й познайомився зі стриянином  Медюхом Зеником. Ми разом їздили з концертами, але вже зовсім з іншими піснями.

– Тоді ж Ви, російськомовна людина, перейшли повністю на українську мову: і в побуті, і в творчості. Як прийшло це рішення і чи важко було ви­мовляти слово «паляниця»?

– Я 53 роки розмовляв ви­ключно російською мовою. І вся моя творчість: пісні, книжки напи­сані російською… були. Чи важко? Пояснюю всім, що коли ти вчиш, наприклад, англійську мову й згодом намагаєшся нею спіл­ку­ватися, то це просто технічний процес вивчення, запам’ято­ву­вання. Ти розмовляєш, але зали­шаєшся тим, ким ти був. А мій перехід на українську –  це наба­га­то глибше, це не тільки про мо­ву, слова. Це світоглядна річ. Я, насправді, став іншою людиною. Коли я спілкувався китайською мовою, як перекладач, я ж не китаєць і ніколи ним не стану. А зараз я став українцем. Це на­багато масштабніша річ. Тому, мабуть, багато людей бояться зро­бити цей перший крок до зміни своєї сутності, бояться починати розмовляти українською, бо не впевнені до кінця в собі. Коли з’я­виться ця впевненість, тоді й все вийде, і «паляниця» й «укрзаліз­ниця». Я зараз навіть не читаю нічого російського взагалі. І тим більше не  буду писати й співати. Пісні після 2016 року виконую українською, пишу музику на сло­ва інших українських поетів і пре­зентую їх.

– А гри на гітарі Ви навчалися самотужки чи в музичній школі?

– Жартую, що в мене дворова школа гри на гітарі. Головне ба­жання і можна усього навчитися. І очі в людини мають горіти від бажання щось вивчити чи зроби­ти. Сучасних дітей намагаються батьки записувати у всі можливі гуртки, секції. А дитина сама має вибирати, чим хоче займатися, і тоді швидше опанує бажане. Це як і на війні. От візьміть двох воя­ків – нашого і чмобіка. Здавалося б, форма військова у того і того. Автомат має той і той. А насправді – це дві різні субстанції, два різних бійці. Український – вмотивова­ний, він горить бажанням все швидше опанувати, вивчити такти­ку бою, оборони. Інший – чекає наказ. Тому ми перемагаємо і пе­реможемо москалів. Якщо повер­нутися до гітари – мені було ціка­во, як звучать струни, акустика, коли бачиш, що в тебе виходять не тільки найпростіші акорди, а й щось складніше, починаєш слуха­ти різну музику: блюз, джаз, рок і цікаво самому спробувати нові ритми. А коли тобі цікаво, то і лю­дям стає цікаво тебе слухати. До того, як заспівав першу україно­мовну пісню, у мене було 9 альбо­мів, записаних на професійних студіях. Та коли  прослуховував цю пісню, в мене було відчуття, що то не я її виконував. Відбу­валися інші внутрішні вібрації, інший мелос. Мені самому було дуже цікаво слухати, як я звучав українською. Згодом перші пісні українською давав слухати зна­йомим, рідним і запитував їхню думки.

– Важлива думка інших про Вашу творчість? Як до критики ставитесь?

– Мені дуже важлива думка інших. Я десь, навіть, провокую на критику. Це для мене головний рушій творчості. Критика для ме­не, як локомотив усього. Хто кри­тику не любить, той, у плані твор­чості, мертва людина.

– Розвідка – це  еліта серед військових. Це люди, яким при­таманна неабияка інтуїція й вмін­ня володіти собою.  А з якою б людиною Ви ніколи не пішли у розвідку і якою має бути люди­на, з якою Ви розділили б таку участь?

– От з Зеником Медюхом я б точно пішов у розвідку. Ви зараз запитуєте мене про абстрактні речі. Звичайно, є ряд людських і професійних характеристик, які мають бути притаманні людині, з якою можна й в розвідку. Маю бачити цю конкретну людину і тоді скажу – годиться чи не го­диться. Особа може мати хороші фізичні дані, відмінну навчальну базу, а загалом бути падлючою. Людина, яка хоч раз збрехала, не­порядно поступила стосовно інших – вона для мене більше не існує. З нею справ ніяких не хочу мати. Є принципові речі, через які не можна переступати. Це і на вій­ні, і в політиці, і в звичайному житті.

– Як обирали мову для ви­вчення у військовому училищі? Чому китайська?

– Тут все дуже просто. В мене не було вибору. При вступі мені ска­зали: або китайська, або до по­бачення. Справа у тім, що всі мажори йшли на те відділення, де англійська, бо так простіше, і в школі її вивчали. Це було в ра­дянські часи єдине училище, де готували офіцерів розвідки. Ро­зумію, що розвідники потрібні зі знаннями різних мов. І весь «про­летаріат», до якого я належав, мав прискіпливу і дещо надмірну увагу від приймальної комісії. Згодом я зрозумів, що серед нас, «китай­ців», жодного не було блатного. Так з нуля довелося вчити над­складну мову для нас, європей­ців. Я не шкодую, бо це було  ціка­во. Східний світ дуже пізнаваль­ний. У них алгоритм побудови мови зовсім інший. Це класна гім­настика для розуму. У них абетки нема. Все на ієрогліфах побу­довано. Нема суфіксів, префіксів. Мені було дуже цікаво.

– А мені цікаво запитати, як у Вас вживається стільки ролей: людина зі знаннями тонкощів війни, розвідник, перекладач з китайської мови, бард, автор серйозних пісень про Афга­ністан і АТО, ще й  дитячий пись­менник? Хто Ви зараз?

– Це запитання, яке я сам собі ставлю й не маю на нього відпо­віді. Роблю завжди те, що мене цікавить. Зараз я все ж більше дитячий письменник. Дуже люб­лю дітей. Вони найчесніші люди на планеті. З роками втрачається безпосередність, відвертість, щи­рість у виявленні почуттів. На жаль, дорослі постійно вдягають маски залежно від обставин. Природ­ність дітей для мене під час спіл­кування з ними – це найбільша насолода. Я, до речі, багато чого вчуся в них, дуркую залюбки. Дві аудиторії, перед якими люблю виступати – це діти і військові. Вій­на скидає всі маски. Там люди теж такі, якими вони є.

– Розкажіть про свого пер­сонажа Мишаська. Чому, на­приклад, не кіт-розвідник чи відважний вовчик?

– А моє мишеня і є розвідни­ком. Не знаю, чому Мишасько. Це щось підсвідоме. Почалося все з фейсбучного жарту. Я за один день написав п’ять чи шість не­величких історій і показав своїм друзям. Вони спочатку були на­писані російською мовою. І до початку в 2014 році війни в мене  готувалася до друку книжка. Вона вийшла накладом 500 екзем­плярів у травні й були навіть пре­зентації. Та згодом виникло ба­жання перекласти її українською. Малюнки я залишив ті ж, що і бу­ли. А от назву змінив. Моя зна­йома, чудова київська поетеса Тетяна Яровицина й Ігор Рубцов, і ще близько 20 філологів взялися за переклад. Чотири роки великий творчий колектив працював над художнім перекладом 90 сторінок кумедних історій для дітей. Справа в тім, що в мене дуже багато авторських неологізмів. Це нові слова, які важко було перекласти.  Ми, щоб обрати ім’я головному герою, оголошували на Фейсбуку  конкурс. Треба було щось миша­че, влучне. Я своїм персонажам не даю звиклих імен. Наприклад, якщо це кріт, то в книзі він так і називається Кріт, але з великої букви. Ми  мали п’ятдесят варіан­тів. Але Тетяна вигадала Мишась­ко і ми зупинилися з вибором. Це унікальна назва. Можете пере­вірити у гуглі. Пошукова система видасть, що тільки у В’ячеслава Купрієнка є Мишасько. Одразу зрозуміло, що це хлопчик і що це мишеня. Художника я теж шукав на Фейсбуку. Розмістив кілька історій й попросив намалювати, хто як бачить цього героя. Зупи­нився на зображенні від Киши­нівського художника Л. Гамарца. Зрозумів – це він, мій Мишасько, з моєї уяви.

Взагалі я не писав ці дитячі історії, як книжку. Просто це були такі дорослі пустощі. Не нама­гаю­ся дітей школярити, тобто виховувати. Ніякої моралізації. Він добрий, веселий і тому всі історії в мене зі щасливим кінцем.

– Продовження буде?

– Ви як у воду дивитесь. Друга книжка вже у видавництві «Зеле­ний пес». Так що «Мишасько і розгардіяш» має продовження у розповідях під назвою  «Мишась­ків догоридриґ». Чекаю з дня на день. Книжка була готова до друку у лютому-березні, але… Не знаю, як в такий час феєрично пре­зентувати новонароджене не­мовля, тому й не робитиму цього. Просто знайте, що книжка про веселого бешкетника Мишаська з’явиться. Попри війну, попри біль, попри усе. Тому що вона для дітей, а значить про майбутнє і про життя. У книжці буде QR код, на який, навівши свій телефончик, можна подивитися мультик, по­слухати і, звісно, підспівувати пісеньку «Мишасько – супер- клас!» (на момент публікації інтерв’ю  стало відомо, що книж­ка 30 грудня вийшла друком і вже у автора).

– Під час війни Вам пишеться?

– Нічого не пишу. Але радий, коли мене кличуть на зустрічі, от такі, як у Стрию. Це суперова ідея проводити «Час казок» для ді­тей, знайомство з автором, дава­ти можливість разом почитати, поспівати, поспілкуватися, чогось навчитися. Я не просто сиджу і читаю, я влаштовую екшен. Дітям потрібна гра, дія. Наприклад, піс­ля історії про мильні бульбашки ми з дітьми граємось з миль­ними бульбашками.

– А чи не з’явиться у Мишаська подруга?

– Мені й так сказали, що у дру­гій книжці Мишасько подорос­лішав, став серйознішим. Я б не хотів цього. Загалом я не ставлю собі ніяких бар’єрів чи завдань. Можливо й з’явиться.

– Хто перший слухач й, мож­ливо, критик історій про Мишась­ка?

– Дружина. Але вона лагідний критик. Більше хвалить мене. А після зустрічей з дітьми радію, ко­ли отримую відгуки від батьків, що це перша книжка, яку дитина са­мостійно прочитала, що два дні з рук не випускає історії про Ми­шаська. Я ж пишу для дітей. І як­що вони із захопленням це слу­хають, а потім читають – це най­кращий результат, на який може очікувати письменник. Балдію, коли бачу, як горять оченята у хлопчиків і дівчаток.

– Дітки бувають різні. Як на­лаштовуєтеся на зустріч з різ­ною аудиторією, наприклад, дітьми-сиротами чи з інвалід­ністю?

– Коли побачила світ моя пер­ша дитяча книжка, я запланував собі такий проект «Навколосвітня  подорож Мишаська Україною». Попри карантин вдалося проїха­ти половину областей України.  Був і в Маріуполі, на Донеччині, Київщині, Львівщині, Закарпатті та в інших регіонах. Діти усюди од­накові. Хіба, можливо, в Києві вони трохи інші, бо мають набагато більше доступу до авторів, імпрез і їх важче чимось здивувати. Для них це не подія, а чергова зустріч. А якщо приїжджаю в сільську міс­цевість, де люди бачать живого письменника вперше, то, без пе­ребільшення, на зустріч прихо­дить вся школа, а не тільки мо­лод­ші класи. Діти з особливими потребами більш чисті й відкриті до спілкування, дуже контактні.

–Ми зустрічаємося у новоріч­но-різдвяний період. Як Ви відзначаєте в родині ці свята і що побажаєте нашим читачам?

– Відходимо з радянської колії. Для нас новий рік – це родинне свято, тому намагаємося бути разом. Мої доньки дорослі, по­роз’їжджалися, але якщо мають нагоду, то приїжджають. Спокій­но, без пафосу, за приємними розмовами з келихом шампан­ського. До Різдва такого, як його святкують у вас, ми ще не доросли з нашим донбаським менталі­тетом. Поступово, але надихає­мо­ся традиціями.

Бажаю у новому році нам Перемоги на полі бою, а тоді вдалої боротьби за серця і розум усіх українців. Віри у ЗСУ і в те, що все буде Україна. Процес, який зараз відбувається з українцями, надзвичайно масштабний циві­лізаційно. Україна стала рушійною силою великих змін. І ми частинка цього процесу. Це відповідально і головне бути задіяним у цьому процесі.

Розмовляла Наталія КАРПЕНКОВА.