Голова Спілки солдатських матерів та дружин Стрийщини Марина ШПІЦЕР-ДУЖАК очолювала організацію з дня її заснування в 2014 році під час першої хвилі мобілізації. З початком повномасштабної війни у лютому 2022 року мама трьох дітей віддавала себе жертовно волонтерській роботі, бо розуміла, що надійний тил – запорука успіху на передовій.
І ось на деякий час Марина зникла з радарів інформаційного простору, а згодом ми побачили її в новій якості – бійця ЗСУ. Нині наша тендітна, але зі сталевим характером леді, служить у Стрийській ТрО, 103-їй бригаді 65-го батальйону на посаді бойового медика. За свою працьовитість отримала позивний «Мураха».
Завдяки starlink (платформа супутникового інтернету компанії SpaceX, яка належить американському бізнесмену Ілону Маску) маємо змогу поспілкуватися. Марина розповіла, що під час волонтерства потрапила на дуже потужні й цікаві заняття з чудовими іноземними інструкторами, зокрема з США, Канади, Ізраїлю, Нідерландів. Вони мають колосальний бойовий досвід і вчили українців тактики ведення бою. Згодом велика група була поділена на два підрозділи. Вона обрала медицину. Навчання пройшла у Львові. Здала на Сертифікацію.
«Займаючись, я зрозуміла, що хочу свої нові знання та навики скерувати туди, де зараз воно найбільше потрібно – передову. Просилася у нашу частину і через деякий час отримала від них скерування у військкомат. Там мене, чесно кажучи, «футболили» довго. Так що гендерна нерівність існує», – ділиться зі мною М. Шпіцер-Дужак.
Розмірковуємо з цього приводу й намагаємося знайти відповідь на запитання, чому сприйняття жінки як захисниці, — не Берегині, а саме захисниці, — це не тільки до Збройних сил України, а до суспільства в цілому? Потрібні зміни в системі освіти, в стандартах виховання та в сприйнятті жінок, які вже служать. Для досягнення останнього мають докласти зусилля і самі жінки. Адже в Україні є всі шанси на те, що саме армія може стати прикладом імплементації стандартів гендерної рівності в суспільстві.
Згадаймо: жінки-воїни були протягом всієї історії людства. І воювали вони в найзапекліших війнах. Їх було не так багато, як чоловіків, але вони були. І є. І будуть. Сьогодні жінки набагато сильніші, витриваліші, мотивовані й підготовлені. І вони в Українській армії.
Наша героїня свідомо зробили свій вибір, виходячи не лише з поклику серця, а врахувала свій рівень фізичної підготовки, навики, вміння і знання. Тепер вона там – на передовій, в окопах.
«Найстрашнішим, що було за мій час служби – це переживання за рідних у ті дні, коли ракети летіли по Львівщині. А тут звикаєш за короткий час і адаптуєшся до вибухів, стрілянини. Не хочу, щоб мої діти це чули і звикали до цього. Бачу, як дорослі чоловіки чекають звісточок, передачок з дому, тішаться, коли приїжджають буси. Дуже цінується тут те, що роблять волонтери в тилу для бійців на передовій», — розповідає Марина.
Волонтерство було змістом життя нашої захисниці більше 8 років. Цікавлюся, на кого залишила Спілку, чи не сумує за такою надважливою роботою в тилу?
«Моєю заступницею була Ірина Драпалюк, згідно зі Статутом вона має право підпису, приймати самостійно рішення. Тому Спілка в надійних руках. У нас потужна команда однодумців. Штабом також займається моя старша донька Анна. Її наречений служить, батько у ППО, а вона моя опора – дивиться за маленьким 3-річним братиком і волонтерить. Я пробую службу поєднувати з волонтерською роботою, бо маю багато контактів і, за звичкою, люди продовжують до мене звертатися. Завдяки «старлінку» є інтернет, генератори виробляють електрику, а пальне для них, до речі, привозять з тилу, от і є зв’язок. Таким чином робота продовжується. З фронту передаю гільзи, які дівчата будуть розмальовувати і робити сувеніри, що згодом конвертуються у гроші. Коли ми заходили в Ямпіль, то багато їх москалі позалишали», — каже захисниця.
Оскільки теми, на які відверто можуть говорити військові, обмежені, згадуємо про своє, про жіноче. Усі, хто знає Марину, любувалися її довгою косою. Вона зізналася, що мала намір обстригти волосся перед від’їздом на місце дислокації батальйону.
«Хто активно волонтерить, той постійно думає, де роздобути кошти на потреби того чи іншого, — розповідає Марина. — Ось я і хотіла за обстрижену косу виручити кошти, які б скерувала на допомогу ЗСУ, та з’ясувалося, що всього 300-400 грн можуть дати за моє волосся. Писала у благодійні фонди, які роблять перуки для онкохворих, та відповіді не отримала. Так і поїхала з косою на фронт. До речі, моя інструкторка з тактичної медицини з Нідерландів теж має довгу косу. Командир Дмитро сказав, що підстригтися я завжди встигну. Хіба б, не дай Боже, воші завелися. Тож наразі не відчуваю проблем.
Величезний привіт усім, хто мене знає. Повернемося з перемогою, одягнемо найгарніші вишиванки, розпустимо свої коси й будемо радіти разом. Не дарма ж кажуть, що краса врятує світ. Наші жінки і у бойових умовах – найгарніші».
Наталія КАРПЕНКОВА.
Leave a Reply