Спілкуючись з волонтерами, дізнаєшся багато історій про їхні будні. Це завжди до сліз, до глибини душі. Зі штабу «Клаптик Надії» нам надіслали лист від їхніх колег з м. Запоріжжя. Ми вирішили опублікувати цю історію. З такими людьми – ми непереможні.
КЕКС ДЛЯ ТАТКА
Ця дивна історія сталася з нами вчора, а почалося все це три дні тому. Протягом останнього тижня ми збиралися в наступну поїздки на схід, до наших захисників. Отримували від їхніх родичів посилки, шукали провізію на передову, запасалися пальним. На багато наших запитів, листів, дзвінків з проханнями ми отримували відмову. Настрій був не дуже радісний…
У четвер ми були у розпачі. Дзвонили усім знайомим та просили будь-яку інформацію, де можливо щось отримати для потреб захисників. Найбільше нас цікавила продукція для солдат на передову. І ось дзвінок. Дзвонить молода жіночка. Я радію. Нарешті відповідь. Ми були раді усьому.
Дівчина каже, що вона сестра солдата. З нею перебуває його 6-річна донечка Марічка, бо її мама померла рік тому. А тато дівчинки зараз у ЗСУ і останні три тижні нема з ним зв’язку.
Під час розмови я уважно слухала, бо хотіла зрозуміти що від нас хоче ця дівчинка. А вона і каже, що донька Марічка зробила кекс для свого тата, та просить передати йому подарунок…
У ту секунду в мені щось клацнуло. Так боляче стало і так радісно. За хвилину розмови мене кинуло і в жар, і в холод. Це тяжко уявити! Дівчинка 6 років, подарунок для татка, Слов’янськ, три тижні немає з ним зв’язку… Як йому передати?
Відмовити я не змогла. Закон волонтера: «Не обіцяй, якщо не можеш виконати!». Ми під’їхали через півгодини до будинку. Дзвінок. Вийшла молода дівчина років з 20, а з нею малеча. Така гарна дівчинка! Світле та довге волосся, заплетене у дві косички, рожеві бантики, рожеве платтячко, рожеві сандалі. Вона несла в руках маленький пакуночок. Її очі світилися щастям. Сором’язлива посмішка. Тримаючись за руку своєї тітки, Марічка ледве йшла. Ми з чоловіком підійшли до них на зустріч. Познайомилися. Декілька хвилин і лист аркуша з даними тата Марічки та її кекс у коробочці вже були в моїх руках.
– Це мій перший. Я його сама зробила для свого тата, – сказала Марічка, віддаючи мені пакуночок.
– Ви передасте йому?
І в цей час її маленька сльоза побігла обличчям і впала на рожеве плаття.
– Так. Ми обов’язково його знайдемо та віддамо твій подарунок, – відповіла ледве стримуючи сльози.
Я стояла ніби з каменю. В мене все рухнуло. В той час я бачила тільки її очі, її посмішку та їх коробочку. Не можу передати словами, що в мені тоді відбувалося. Марічка, ніби маленький Янгол, стояла і її віра в татка та любов до нього, ніби світилися скрізь неї…
Щоб дитина не бачила мої сльози, я трохи відійшла, опанувала себе, а потім ми попрощалися. Декілька хвилин спілкування з цією маленькою дівчинкою перевернули у мені все. Все те, що я ховала в собі весь цей час. Слабкість, яка лише заважає в цей тяжкий час швидко та рішуче діяти.
Скільки ми писали листів до благодійних організацій! Скільки ми дзвонили! Скрізь відмови та тиша…. А тут пакуночок з кексом для тата. Вантажу зовсім не має. Є тільки дизель на дорогу.
– Я буду за вас молитися!, – на прощання сказала Марічка.
Далі було щось неймовірне. Ніби сам Господь послав усіх тих людей, завдяки яким ми змогли отримати необхідну допомогу на передову для ЗСУ. Прості люди давали те, що могли. Хтось мед, хтось сало, овочі, фрукти, чай, цукор, мило, вологі серветки, шкарпетки, тощо…. Також школа-інтернат №2 надали допомогу. Подзвонили з Дніпра та пообіцяли дати хліба, вологих серветок та консерви.
І все це за п’ятницю. Кожен дзвінок це було диво!
Та головний наш вантаж, то була коробочка з кексом. Ми подзвонили нашим друзям солдатам на схід і розпочався пошук татка Марічки. Знали лише де він був три тижні тому, його прізвище та ім’я.
Ось вже і вчорашній ранок. Отримуємо допомогу: овочі та фрукти від Олени. Потім їдемо до Дніпра. Там теж завантаження. А тата Марічки ще не знайшли.
Ми вже доїхали до Констянтинівки. Віддали там багато хліба, води. Їдемо до лікарні у Краматорськ. Дзвонимо друзям. А тата Марічки ще не знайшли. Сумно було, що подарунок не зможемо віддати…
Вивантажили хліб та макарони у лікарні. Розвезли усі посилки солдатам. Їдемо на останню зустріч для передачі на передову все, що змогли зібрати. І от, ми вже все віддали. Довгоочікувана зустріч, стільки радості, багато хто нас знає, а хтось тільки вперше нас побачив. Радість на очах наших друзів. Ми вже збираємось їхати назад до Запоріжжя. І тут дзвонить мій телефон.
– Доброго дня, ви мене шукали?…
Через півгодини ми були у назначеному місці. У супроводі друзів солдат таки доїхали. Вже майже стемніло. Усі вийшли та відійшли від машин. Чекали хвилин десять. І ось почули, що їде машина. Все так швидко, майже не помітно. Свої! Відкрилися двері. Вийшло три чоловіки. Підійшли до нас. Представились, побачили – хто є хто. Один повернувся до машини, щось там не довго казав і от ми бачимо, що з машини також виходить боєць. Усі вже знали чому ми тут. Наші друзі розуміли, що у нас дуже цінна коробка. Але ми не казали їм, що там.
З машини вийшов чоловік. Його зріст з два метри. Широкі плечі. Виглядав ніби “кіборг”. Мені стало якось не по собі. Він підходив своєю впевненою ходою до нас. Я ще такого не бачила. Дивлячись в очі, не можна сказати, що то живий чоловік. Він, як робот. Весь у камуфляжі, зі зброєю, шолом, маска на обличчі…. Одні очі. Цей погляд може вбити. Мені так страшно стало. Але присутність поруч зі мною чоловіка та наших друзів мені надали впевненості.
– Доброго дня. Нас просили передати вам цінну посилку, – зібравшись з духом сказала йому.
– Добре. Але що за терміновість? Чому не можна було лишити десь, я б потім забрав?
Але я вже не чула його. Переді мною вже стояла маленька Марічка. Такі самі очі, як і у татка. Вона така маленька, а він такий могучий. Багато людей стояли навколо мене та тата Марічки. Часу зовсім не було. Я дістала з-під своєї куртки коробочку. Зробила крок вперед і протягнула руку….
А ось тут і зупинився час… Навіть вітер стих. Сонце сідало червоним кольором. Крізь дерева на нас світило рожево-червоне світло. Він прибрав у бік зброю та протягнув руку. У його очах запитання. Все. Віддала. Крок назад і стала біля свого чоловіка. Богдан міцно взяв мене за руку і мені трохи стало легше. Тільки я та мій чоловік знали, що там у коробочці. Усі стояли та з цікавістю дивилися. У цей час я побачила, що батько Марічки приїхав на броньованій машині, що він та його хлопці усі як КІБОРГИ.
Тиша. А я чую десь голос маленької дівчинки, яка молить Господа допомогти нам та знайти батька. І ось, він відкрив пакуночок. Усі стоять та дивляться. Всіх мучить питання, що ж це таке, чому так активно шукали його?!
………….
– Це кекс? , – запитав батько дівчинки?
– Так! Від Марічки, – відповіла я.
І ось очі бійця стали такими ж, як у Марічки. Ніби світло пробивалося з очей! Кіборг з кексом в руках і сльозами на очах…
– Кекс?, – запитали хлопці?
– Так! Це від моєї донечки!, – відповів тато Марічки. А потім дістав його та почав ламати та давати усім по кусочку.
Вечір, захід червоним світлом. Ми усі разом у лісі, усі різні та водночас рідні, стоїмо та смакуємо кекс. Так дивно! Як вечеря. Один кекс, а нас чотирнадцять людей. Тато Марічки дуже обережно тримав своїми великими руками частку подарунку від донечки. Приклав до грудей та заплакав. Сльози радості…. Так! Наші захисники теж живі люди! Ціною свого життя, у розлуці з рідними, в небезпеці вони понад 140 днів на передовій без відпочинку обороняють нашу Україну від ворога. Дають нам можливість спати вдома у ліжках, ходити на роботу, жити ….
Марічка! Тато отримав твій подарунок! Дякуємо тобі за молитви! Ось такі інколи бувають завдання для волонтерів.
Клара КНЯЗЄВА, м. Запоріжжя.
Leave a Reply