Так, шановні читачі, у Стрию є такий центр і організували його не місцеві ентузіасти, а людина, якій також довелося тікати від війни і волею долі опинитися у нашому місті. Знайомтесь, Євген Мойсеєв – засновник соціального центру «GoFriends Save Ua». До війни – директор IT компанії «Gofriends Software», директор IT академії в Києві для дітей-сиріт і дітей зі складними життєвими обставинами.
З досвіду знаю, що випадкових зустрічей не буває. Впевнена, наше знайомство теж не випадкове. Про таких людей треба розповідати, бо те, що може зробити вмотивована людина з благими намірами, обов’язково притягує інших людей, і, в результаті, як кажуть: «можна гори перевернути». Євген разом з дружиною Юлією виховують 4-х дітей (10-річний Богдан, 16-річна Софія, 14-річна Анна, 4-річна Єва-Габріела): двоє власних і двоє прийомних.
- Євгене, розкажіть про те, чим ви займалися до війни?
- Ми самі з міста Києва. У мирний час – підприємці. Займаємося ІТ-бізнесом біля 15 рокі. У нас є і маркетингова компанія. В офісі в Києві працює 25 людей в команді – це маркетологи, веб-дизайнери, люди інших професій, а також ІТ напрямок, програмісти, розробники брендів. Серед наших клієнтів, як відомі українські компанії, так і з Америки, Європи, усього світу. Також у нас є соціальна діяльність. Ми заснували ІТ Академію для дітей-сиріт і вона існує вже 5 років. Ще за довго до її заснування ми познайомилися із деякими підприємцями стриянами. Окрім друзів у вашому місті, ми маємо і кумів. Останні 8-9 років Різдво ми завжди святкували в Стрию. Тут пізнавали увесь колорит свят, смакували різдвяними стравами, подорожували Карпатами.
Спілкуючись, ми побачили, що є потреба навчання ІТ технологій з дитинства і це можна робити дистанційно. Почали з навчання дітей своїх друзів і побачили, що таких бажаючих є чимало. Виникла думка допомагати соціально незахищеним дітям, і так з’явилася громадська організація. Ми заручилися підтримкою уповноваженого президента з прав дітей Миколи Кулеби і він погодився стати заступником директора організації. Так, в Києві ми почали вчити дітей сиріт. Маємо кілька напрямків роботи, які охоплюють співпрацю з дитячими будинками, інтернатами в Києві та усієї України. Навчання є он-лайн одночасно для ста дітей, а за підсумками успішності проводимо десятиденні кемпи для найбільш обдарованих і мотивованих дітей, які в майбутньому хочуть обрати професію пов’язану з ІТ технологіями. Перевага для дітей сиріт, з багатодітних родин, малозабезпечених.
Влітку минулого року ми провели вже 5 кемп у заміській резиденції президента України Володимира Зеленського у Кончі-Заспі. Це хороша ініціатива президента, маєтки колишніх олігархів перебудовувати і віддавати на потреби дітей-сиріт. За 10 днів діти знайомляться з багатьма спікерами, створюють власні стартапи. Найнаполегливіші учні переходять до третього етапу навчання в академії.
Відбираємо 17 дітей, яким надаємо в Києві квартири для проживання на час навчання, а це 6-8 місяців, і всю необхідну підтримку: харчування, стипендію і допомогу з працевлаштування. Співпрацюємо з 5-ма компаніями, які приймають до себе на роботу наших випускників. Працевлаштували 36 дітей-сиріт. Наша Програма розрахована на підлітків з 16 років до 20 років.
- Як ви опинилися в Стрию?
- Війна нас застала в будинку неподалік Києва. Три дні ми постійно бігали у підвал, який облаштували, щоб ховатися під час сигналів тривоги. От коли 6 разів в день ховалися з дітьми від вибухів, то зрозуміли, що треба вибиратися, бо небезпека поруч. Зібралися і поїхали в напрямку Львова, а відтак, до куми в Стрий. Нас було 8 осіб. І ми жили в куми у 2-кімнатній квартирі. Відійшовши від шоку, трохи заспокоїлися і разом з нею вирішили, що треба щось робити, треба допомагати таким, як ми, які їдуть, покидаючи все, рятуючи життя своє і дітей.
- З чого починалася ваша волонтерська робота?
Ми з перших днів допомагали команді Миколи Кулеби з евакуацією дітей. Його соціальні мережі дуже популярні і багато людей пишуть, звертаються особисто до нього. Я координував дії його команди волонтерів з евакуації дитячих будинків-інтернатів, дітей-сиріт та інших уразливих категорій. Загалом нас згуртувалося 15 волонтерів, яких я координував. Ми збирали контакти волонтерів, соціальних центрів, церков або інших організацій, які готові приймати людей в Україні та за кордоном, а також приймали заявки від людей, які просили про евакуацію з «гарячих» точок. Ми розробляли маршрут і координували та організовували виїзди з різних куточків Київщини, та з інших регіонів України. Визріла нова проблема, де розміщувати людей. Немає квартир, немає вільної оренди в Стрию. Я почав шукати на OLX. Потрібних варіантів не було. Винахідлива кума згадала про знайому, яка працює в залізничній лікарні, й вирішили подзвонити до неї. Вона нас скерувала до директора – Олександра Ковальчука, який запропонував подивитися на порожні приміщення й вирішити, чи вони підійдуть.
Нас провели по 5-ти поверхах. На наш погляд, це був просто рай для біженців. Стоять застелені ліжка, тумбочки, а людей немає. Олександр Сергійович каже, що немає гарячої води, стара електрика, яка потребує заміни. Ми запропонували договір оренди, щоб співпрацювати у правовому полі. У нас є потужні партнери за кордоном, в Україні, айтішники, які готові допомогти. Згодом все необхідне ми закупили, відремонтували.
- Знаю, що ви зустрічалися з міським головою Стрия Олегом Канівцем з приводу облаштування в лікарні соціального центру для біженців. Вдалося одразу все вирішити?
- Зустріч організував Олександр Ковальчук, він, як директор лікарні, яка перебуває на балансі міської ради, мав доповісти про нашу ініціативу. Ми розповіли меру про те, що займаємося евакуацією дитячих будинків-інтернатів і там дуже великі групи людей. Якраз мали запит на евакуацію дітей-сиріт і дітей з Дому малюка, що в Кропивницькому. Маленьких дітей неможливо вивести одразу за кордон, потрібне місце поблизу кордону таке, як Стрий, щоб тут вони перепочили від дороги, а вихователі мали можливість оформити в спокійній обстановці необхідні документи на виїзд. Міський голова одразу дав розпорядження своєму заступнику, щоб він з нами поїхав подивився, що необхідно. Не зволікаючи, за кошти міського бюджету, передбачені для потреб лікарні, встановила 12 бойлерів на 3 і 4 поверсі. Зробили нову лінію електричної мережі, щоб світло не вибивало. Відремонтували туалети. Облаштували душові на трьох поверхах та місця для пральних машинок. Холодильники і пральні машини нам подарували колеги-айтішники.
- Соціальний центр запрацював так, як ви це уявляли?
- У принципі, так. Ми почали селити людей. І на сьогоднішній день у нас живе 170 осіб. Переважно з Донецької та Луганської областей. Зараз дуже багато людей з Харкова, Києва, зрештою, вся Україна. Про нас знають волонтери, які організовують виїзди зі своїх регіонів, ми контактуємо, зустрічаємо і поселяємо. У нас є декілька машин, якими забираємо приїжджих з вокзалу Львова. Перепочивши у нас кілька днів, десь 30 відсотків їдуть за кордон. У Стрию відходять від стресу. Є різні люди, які жили тижнями у підвалах, є жінка з пораненням, 10 людей з інвалідністю живе. Є діти з інвалідністю. Є жінка з м. Краматорська Донецької області, яка в пологовому на другий день приїзду в Стрий народила хлопчика. Назвала Іванком.
- Окрім спального місця, що ще ви пропонуєте внутрішньо переміщеним особам у своєму центрі?
- Хочу ще розказати, що стрияни, дізнавшись про наш центр, почали звозити багато речей, матраців, продуктів. Знаючи, що ми перш за все опікуємося дітьми-сиротами, нам понавозили дитячих речей, підгузок, візочків. Шалена підтримка. Ми за перші два дні отримали більше ста дзвінків від людей, які десь прочитали в чатах, що ми приймаємо сиріт, з питаннями: чим можна нам допомогти? Це хоча відволікало від організаційних питань, та водночас вселяло гордість за чуйність пересічних людей. Приїхала дівчина Христина, яка запропонувала свою допомогу. Нам якраз потрібно було все відмити і вона привела 20 молодих людей, які самі закупили миючі засоби і все вимили.
У нас є кухня. де ми готуємо обіди для наших підопічних. Вона трохи не пристосована, то ми зараз робитимемо ремонт на новій кухні, яку нам віддала лікарня. Є американська організація, яка спеціалізується на допомозі у кризових місцях і вона нам допомагає. До нас приїхало близько 50 американців. Вони приїжджають на 10 днів. Це психологи, лікарі. Вони доглядають за паралізованими, роблять масаж, проводять англомовні заняття з дітьми, розважають дітей. Американці купили для центру пральні машини і ремонт на кухні – це вони роблять. Фарбували стіни, міняли плитку. Кажуть, ми що можемо, те робимо. Багато спілкуються з людьми, проводять час. Ми облаштували кабінет для занять з дітьми, кабінет психолога. Американці привезли перукаря і він стриже всіх бажаючих. Ми провели Інтернет, бо без інформації ніяк.
- Чи є серед мешканців вашого центру такі, хто не хоче їхати далі Стрия?
- Є. Ось, днями наші американці зі Львова привезли родину – двоє жінок і 5 дітей з села Дружківка. Вони переночували в Стрию, пройшлися містом і я їх ввечері питаю, чи організувати їм машину до кордону. Так вони кажуть, що вони тут, як за кордоном, і не хочуть нікуди далі їхати.
- Яку максимальну кількість людей ви можете поселити?
- Просимо лікарню виділити нам ще два поверхи. Бо зараз 170 осіб – це максимум.
- З покращенням ситуації на Київщині, чи не плануєте повертатися додому?
- Наразі будемо в Стрию до повної перемоги. Нам пропонували вже повернутися в Київ. Але ми стільки всього тут запустили, що не можемо залишити. Однозначно, до остаточної перемоги будемо тут, в Стрию. Ми бачимо, що більш корисними можемо бути сьогодні тут, а не в Києві.
- У вас є можливість займатися своєю професією, чи ви зараз живете тільки соціальним центром для біженців?
- Мені пощастило, що мій партнер, до речі, родом зі Стрия Юрій Михайлишин, коли почалася війна, підтримав мій соціальний напрямок роботи і взяв на себе підтримку нашого бізнесу. Маємо потужних клієнтів з США, які продовжили з нами співпрацювати. Сфера нашої діяльності ІТ, на щастя, не має прив’язки до місцевості. Можна працювати з будь-якої точки світу. Тому партнер продовжує працювати, і компанія продовжує функціонувати. Зараз в Стрию я ще орендую офіс, де для молоді, яка проживає у нашому центрі, організуємо навчання ІТ технологій. І є ще один напрямок – навчання жінок після 50 років, які бажають опанувати нові, сучасні професії.
Приміщення має кухню, бо тут колись було кафе, і ми хочемо все тут відновити і годувати людей. А як потепліє, на вулиці є місце для парасольок від сонця, під якими також можна поставити столики. Нам у мерії казали, що понад 7 тисяч людей приїхало в Стрий. І не всі зможуть знайти роботу, а запаси у кожного мають властивість закінчуватися, тому наша можливість один чи навіть два рази в день годувати певну кількість людей, думаю, багатьом стане у нагоді.
- На початку нашої розмови ви згадали, що займалися евакуацією інтернатів у співпраці з Миколою Кулебою. Можна подробиці?
- Так, паралельно з організацією соціального центру для біженців я займався евакуацією трьох інтернатних закладів. У перші ж дні війни вдалося евакуювати київський заклад що на вул. Маяковського та вихованців з будинку-інтернату для дітей з розумовою інвалідністю з Пущі-Водиці. Переправляли їх з Чопу в Угорщину. Було дуже складно. Уявіть собі, група зі 112 людей, з яких 80 дітей з інвалідністю, решта перелякані жінки і кілька чоловіків мають виїхати за кордон, де ніколи не були. Керівництво інтернату було в паніці, не розуміли, що робити. Допомагали з усіма документами, пояснювали, що їх там зустрінуть і доправлять у безпеку. Цікава історія трапилася і з відправкою закладу «Гіппократ» з м. Харків. Це паліативні діти (лежачі). Першочергово їх вивезли у Мостиськ, де 5 днів вони жили в школі без належних умов, проте місцеві жінки казанами приносили борщ, іншу їжу, водили до своїх домівок у душ, бо у школі окрім одного туалету, більш ніяких умов нема. А це загалом 55 людей. Я допомагав МОЗУ, як відповідальний за комунікацію із закордонними партнерами. Зазначу, що у нас є більше закордонних партнерів ніж дітей, яким потрібна допомога.
Врешті–решт, дітей з Мостиська ми доправили за допомогою німців, які побажали залишитися невідомими. Оскільки паліативних дітей не можна було транспортувати навіть літаками, то вони підігнали до українсько-польського кордону 18 карет швидкої допомоги з лікарями та двоповерховий автобус для евакуації.
Ось так, війна змінює життя людей, які мали амбітні плани, працювали над цікавими освітніми проектами, зараз залишили все і працюють на гуманітарному фронті. У Центрі «GoFriends Save Ua» намагаються створити відповідні умови проживання, забезпечити базові потреби дітей, сімей з територій, де ведуться активні бойові дії. Ще й про розвиток не забувають, а це вкрай важливо, навіть в умовах війни. Разом до перемоги!
Розмовляла Наталія КАРПЕНКОВА.
Leave a Reply