Однією з тих людей, на кого впав промінчик слави Івана Франка, була Софія Монджейовська. Вона походила з села Кізлів біля Буська. Її батьки належали до здрібнілої шляхти, якій колись належало багато моргів землі, а внукам не залишилось майже нічого. Батько Софії Ярема мусив найнятися до панського двору, де вирощував городину, садовину та плекав бджоли.
Треба ж було якось прогодувати свою чималеньку родину. Софія народилась 18 лютого 1894 року. Вона була п’ятою дитиною у сім’ї. Дочки підростали, справно виконували хатню роботу, зношу¬вали одяг та взуття зі старших і неждано-негадано настала пора дівування. Та про віно годі було думати. Дівчата мусили були самі думати про шматок хліба.
Найстарша Михайлина першою подалась до Львова, де надибала місце кравчині в капелюшковій майстерні. Потім попросила бать¬ків, щоб дозволили приїхати до неї у Львів Софії. Між господинею і дівчатами назрівав конфлікт, який закінчився звільненням дівчат з місця праці. Михайлину виручив відомий історик Іван Крип’якевич, який запропонував їй працювати експедієнткою в книгарні Наукового Товариства ім. Т. Шевченка.
Молода, привітна дівчина, з розкішним чорним волоссям швидко привернула увагу відвідувачів. Таким чином Михайлина Монджейовська познайомилась майже з усією духовною елітою Львова. Частим гостем у книгарні був Іван Франко, який цікавився, як продаються його книжки. Для нього Михайлина вела спеціальний рахунок продажу його книжок. Тому доктор Франко мав приємність дарувати молодій експедієнтці свої книжки з дедикаціями.
Але стежки малознайомих людей часто виявляються тісними. Михайлина досі не знала, що з Кізлова походить Здіслав Зигмунтовський, чоловік Целіни Журовської. Тієї Целіни, що стала причиною написання безсмертної збірки віршів «Зів’яле листя»…
Інакше склалася доля її сестри Софії Монджейовської. Після того, як для неї не стало місця в капелюшковій майстерні, вона прочитала оголошення в газеті «Діло» про створення «Захисту Українських Стрільців». Софія подалась на курси медичних сестер, організованих Українською Самаритянською Поміччю. Успішно склавши екзамени, стала працювати в «Захисті», безпосередньо підпорядковуючись головному лікарю цієї установи Броніславу Овчарському. Тут і зустрілася з Іваном Франком, який переживав повну депресію. Був замкнутим, намагався уникнути зустрічей з відвідувачами, страждав від болю. Неприємні звістки з фронтів добивали його.
Після смерті Івана Франка Софія ще деякий час працювала у «Захисті», боронила Львів від польського наступу, а коли Львів було захоплено, пішла медсестрою в УГА. Пройшла з нею аж до Києва. Тяжко пережила її трагедію: плакала і кусала кулаки, коли бачила, що часто, крім дотику рук та лагідного слова, нічим не може зарадити вмираючому бійцеві. Билася під Білою Церквою, оточена з усіх боків ворогами. Не було медикаментів, вати, бандажу, йодини. Не було найнеобхіднішого. Не було допомоги від жодної країни Європи чи Америки. До того ж кинувся тиф, який десяткував ряди бійців.
Витягнула на своїх плечах багато пораранених, в тому числі свого майбутнього чоловіка, сотника УГА Степана Гончара. Був він із села Соснівки, що біля Ярослава (колишня Польща), де народився 1891 року. Вирятувала, виходила, а потім обоє захворіли на тиф. Вижили.
Потім був рідний Кізлів. Не¬задовго перед смертю Софія Монджейовська почала писати спогади про пережите. Робота посувалася пиняво, страшенно боліла колись порубана голова, давалася взнаки тахікардія. Боліли старі рани. Так і померла, не дописавши своїх спогадів.
Вже й пам’ять позатирала імена тих, хто був вдячний їй за врятоване життя і кого з-під ворожих куль виносила на своїх тендітних плечах. Вони ж ніколи не забували про неї. Порозкидала їх доля по світах, порозмітала емігрантами, зігнала з рідної землі, а вони через десяті руки слали їй, своїй рятівниці, поклони та подяку. Їй було приємно за пам’ять і боляче водночас… А людиною Софія була дуже скромною.
Тільки дехто з рідні знав, що перев’язувала колись рани Євгену Коновальцю, а сам Симон Петлюра під Білою Церквою вилаштував у стрій українських бійців і склав їй подяку від імені уряду Української Республіки за врятовані життя сотням бійців. З тієї нагоди навіть привіз з собою фотографа, який якраз і зафіксував цю сцену. Хто б тепер повірив, що виходжувала в «Захисті для Українських Січових Стрільців у Львові» Дмитра Вітовського, який приїхав на лікування після поранення…
Боліли старі рани, давалось взнаки пережите. Від цікавих при¬кривала свій глибокий шрам на чолі. Спочатку волоссям, а потім хустиною. Походження його пояснювала по-різному. Тільки най¬ближчі знали, що це слід від московської шаблі. Пам’ятка.
Робити хильцем не могла. Дуже боліла голова. Перенесений тиф не давав спокою серцю.
…Ніколи не мріяла про славу, не мала жалю ні на кого. Ніхто не знав, чи живе вона, чи, може, де спочиває під березовим хрестом. І вона не нагадувала про себе. Жодного разу не згадав про неї «Літопис Червоної Калини», мовчали інші часописи. Зрештою, ким вона була, щоб про неї писати? Звичайна медична сестра, яка пішла в Українську Армію від моменту її організації і була в ній аж до самого краху. Та й робила те, що належиться робити на полі бою медичній сестрі. Хоч часом, коли було сутужно, сідала на коня, бра¬ла шаблю в руки і кидалася в атаку або ж хапалася за скоростріл і залягала в окопах, відбиваючись від ворога, а потім, знесилена боєм, бігла на побоєвища рятувати поранених, закривати очі вбитим… Всіляко доводилось і всіляке бувало. На те й війна, на те й фронт. В боротьбі за волю без цього не обійтися. Така вже українська доля.
Люди в селі її шанували і часто рятували в біді. Охоронили від озвірілих польських патріотів-шовіністів. Не видали червоним «визволителям». Врятували від Сибіру.
Ніколи їй легко не було, відколи повернулася додому. Приїхала не сама, а з нареченим, сотником Української Армії Степаном Гончарем. Повернулись у рідні краї голі-босі. Батько нареченої Ярема Монджейовський був чоловіком старих правил. Відразу розпорядився взяти шлюб. Так і стояли під вівтарем у латаних-перелатаних одностроях. Бідували тяжко, але мусили все пережити й витерпіти. Сестри, ще незаміжні, жили при батьках. Праці не було. Рятувались, як могли. Степан Гончар зайнявся городництвом, жили з продажу ярини і садовини. Складали грошик до грошика, відмовляли собі у найнеобхіднішому, бо мріяли про свій клаптик землі. Та купити її не вдалося. Таким, як вони, українцям, земля у Польщі не мала належати. Та світ не без добрих людей. Знайшовся один поляк, який купив землю собі, а віддав її Софії та Степану Гончарам.
Вони ніколи не переривали зв’язків з українським підпіллям, а опісля з УПА. Бог беріг, а люди не видали. Тож і залишились у селі. Дочки вивчились і пороз’їжджались по світах. Старша, Христина, закінчила фармацію Львівського медінституту, вийшла заміж і народила двох дітей. Молодша, Лідія, закінчила Львівський торгово-економічний інститут і разом з чоловіком осіли у Івано-Франківську.
Дав Бог дочекатися Софії та Степанові Гончарам і внуків. Дочки часто відвідували батьків, писали листи і на свята присилали вітання, а на літо привозили внуків на свіже молоко і «свої» яблука.
Степан Гончар дослужився до становиська колгоспного бухгалтера, бо, як виявилося, в селі не було грамотнішої від нього людини. Все-таки мав гімназійну освіту. І от несподівано помер. Навіть не хворів. 3 липня 1962 року. Колишньому сотнику УГА не салютували гармати, навіть не торохкотіли скоростріли. Навіть дзвін не бамкав у церкві…
Софія Монджейовська-Гончар залишилась вдовою. Спочатку жила у старшої дочки у Львові, відтак — у Івано-Франківську. Тут і віднайшов її колишній працівник обласного музею П. Арсенич, а відтак приїхала сама Софія Монджейовська-Гончар до музею Івана Франка у Львові, де й записали її спогади, щоб нащадки знали про неї та її сучасників.
Марія ЦЕСЛІВ-РІШКО.
Leave a Reply