ВОЄННІ РЕАЛІЇ МІСТА – СИГНАЛ ТРИВОГИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ВАДАМИ СЛУХУ

Понад місяць ми живемо у воєнному стані, а це постійний страх, пронизливий сигнал повітряної тривоги, стрес і відчай, який огортає, особливо вночі, коли відчуваєш безпорадність та безвихідь. А чи задумувалися ви, як зараз живуть глухонімі люди? Як їм «почути» небезпеку?

Стрийська  територіальна організація Українського товариства глухих (УТОГ) заснована ще у 1940 році. З того часу ведеться робота з інвалідами по слуху. Спочатку географія товариства охоплювала тільки Стрий та Стрийський район. Згодом приєднали Миколаївський та  Сколівський райони. Під час децентралізації  межі ще розширилися. Тепер до організації долучилися  Трускавець, Дрогобич, Борислав, Самбір і Стрий Самбір з районами.

Як розповіла голова товариства і за сумісництвом сурдоперекладач Ореста Янківська, у неї тепер 545 підопічних і тільки одна помічниця, теж перекладач жестової мови  Галина Кіт.

«Говорити про війну мені дуже важко, – каже пані Ореста, –  а особливо про членів нашої організації, слабочуючих або ж зовсім нечуючих людей. У побуті вони з часом призвичаюються до усього, а от до усвідомлення, що зараз війна, що по кілька разів на добу виють сирени тривоги, яких вони не чують – звикнути нереально. У нас у viber створена група «Стрийська УТОГ» і 24 лютого ми зразу повідомили про те жахіття, що почалася війна. Написали, як себе захистити, на що вважати, як поводитися під час тривоги. Хто має технічну можливість ті, завантажили в телефон спеціальні додатки, де приходить текстове повідомлення про сигнал тривоги, а відтак, про відбій. Але більшість глухих живуть по селах  і не мають зовсім телефонів. Легше, коли вони не самотні, а живуть з кимось. Тоді проблема не така гостра, як у самотніх нечуючих».

У товаристві до війни була традиція щовівторка зустрічатися в офісі, що в м. Стрию. Спілкувалися між собою, вирішували проблеми, читали чи дивилися щось цікавеньке. Завжди у світлиці збиралося 20-30 осіб. Приходили й в інші дні, якщо потрібно було подати показники, переслати кошти у терміналі, сходити у пенсійний, тощо.  Тепер пані Ореста розповідає, що непокоїться за своїх підопічних, тому спілкуються  виключно у viber. Або зустрічаються, якщо є нагальна потреба супроводжувати до лікаря чи в якусь іншу інстанцію. Та не тільки переклад жестовою мовою потрібен, а й просте спілкування, юридична чи психологічна допомога.

«Ми завжди готувалися до Великодня.  Від меценатів розвозили продуктові набори до найбільш потребуючих. Цьогоріч мені зателефонували зі Стрийської міської ради і попросили підготувати списки членів нашої організації на грошову допомогу до свята. Приємно, що навіть у воєнний час про нас пам’ятають», – зазначила Ореста Янківська.

Серед внутрішньо переселених осіб з початку війни до Стрийської організації УТОГ зверталися 4 особи через своїх керівників товариств, щоб зустріти і посприяти  у розміщенні нечуючих. Зокрема, з Броварів, Запоріжжя, з Луганщини. Пані Ореста зазначає, що усі товариства глухо-німих в Україні мають тісні зв’язки. Дехто у свій час разом вчилися (а таких навчальних закладів не багато в Україні) чи відпочивали на морі у Затоці, що на Одещині, зустрічалися на всеукраїнських змаганнях, інших імпрезах. Тепер завдяки ґаджетам, особливо молодше покоління спілкуються у різних групах і соцмережах. Є телеграм-канал, де розміщуються всі новини з сурдоперекладом, тому вони мають можливість зараз відслідковувати всі новини, звернення президента, відеосюжети про події на фронті.

Багато глухонімих,  в тому числі дехто зі Стрийської організації, виїхали на початку війни до Молдови. Організовували автобуси з київського центрального управління, оскільки мають давні дружні зв’язки  з аналогічним товариством у сусідній державі. Дехто самостійно з родинами виїхали  до Польщі чи інших європейських держав. Там на них чекають ще випробовування – відсутність перекладача жестового та  мови країни перебування. Надія на солідарність таких, як вони, і просто добрих людей.

Як і всі українці, пані Ореста разом зі своїми підопічними чекають перемоги у війні та мріють, що знову матимуть змогу зустрічатися, спілкуватися, будувати плани на майбутнє.

                                                      Наталія КАРПЕНКОВА. Фото ілюстративне.

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*