WELKOME TO CANADA, АБО ЯК ПЕРЕЇХАТИ В КАНАДУ І ЗАЛИШИТИСЯ УКРАЇНЦЕМ

З початком повномасштабної війни в Україні багатьом довелося робити вибір, як жити далі. Чи легко поїхати в іншу країну? Як приймаються рішення кардинально змінити вектор свого життя? Який шлях треба пройти, щоб відчувати себе українцем за океаном і пишатися цим? На ці запитання  відповіла у своєму одкровенні відома наша землячка,  авторка та виконавиця мистецького об’єднання «Лелітки»,  журналістка Марія ПАК. 

Події, які сколихнули Україну за останній рік і перетворили мирну державу в об’єкт воєнного нападу з боку росії, змусили багатьох українців шукати свій новий тим­часовий дім за кордоном. Війна  щодня руйнує будинки, забирає життя, відбирає світло і тепло, витісняє громадян з власної дер­жави. Розуміючи трагічність си­туації, багато країн спростили можливість українців перетнути їхні кордони та створили програми для допомоги українцям.

Серед таких країн, які прийняли і досі приймають тисячі громадян України, є, безумовно, Канада. Країна, яка залишається непо­хитною у підтримці суверенітету та територіальної цілісності України. «Українські іммігранти допомогли побудувати цю країну, і ми стоїмо разом з мужнім народом України у відстоюванні цінностей, які по­діляють наші країни», –  говорить­ся у прес-релізі офісу Міністерст­­ва з питань імміграції, біженців та громадянства Канади, який у рам­ках відповіді уряду Канади на повномасштабне вторгнення ро­сії в Україну запровадило нові еміграційні потоки для українців.

Так було  створено канадсько-український дозвіл на екстрені поїздки. Обмежень на кількість українців, які можуть подати заяв­ку, немає. Це найшвидший, най­безпечніший і найефективніший спосіб для українців приїхати до Канади, який усуває багато зви­чайних візових вимог. Усі грома­дяни України можуть подати заявку цим новим шляхом, і, після перевірки біографічних даних та перевірки на благонадійність, їхнє перебування в Канаді може бути продовжено щонайменше на 2 роки.

Саме так нещодавно досте­менно змінилось і моє життя, коли я перетнула повітряний простір, світовий океан і опинилась за тисячі миль від рідного дому. Хоч ця поїздка була запланована задовго до початку війни в Україні, проте спрощена система ка­надських віз дозволила мені з мамою прилетіти в Канаду саме зараз. Проблем з перельотом як таких не було, хоч, звичайно, всі реєстрації та перевірки в аеро­портах дуже втомлюють і заплу­тують, особливо якщо не воло­дієш англійською. Митний конт­роль досить жорсткий, тому я рекомендую всім, хто планує перетнути кордон, добре про­читати умови дозволеного та недозволеного при перевезенні багажу.

Перш ніж  летіти в Канаду, однозначно треба визначитись з провінцією, де збираєтесь осісти. В мене такої проблеми не було, оскільки я їхала до сестри в провінцію Саскачеван. Якщо у вас немає друзів чи родини в Канаді і ви не маєте конкретного пункту призначення, варто по­думати про цілі вашого пере­бу­вання. Тобто, на яку роботу ви розраховуєте, навчальні закла­ди для дітей чи для себе і так да­лі. Більшість людей звичайно намагаються оселитись у великих містах і тих провінціях, де є великі українські діаспори. Тут найбіль­ше спадають на думку Онтаріо, Альберта, Британська Колумбія, Манітоба, Саскачеван та Квебек. При виборі провінції обов’язково звертайте увагу на податок, адже кожна провінція встановлює свій податок. І пам’ятайте, що велике місто має свої плюси і мінуси. Безперечний плюс – це вели­кий вибір роботи. Але не розра­хо­вуйте на престижну високоопла­чувану роботу, швидше за все на початку це буде доволі важка ро­бота в сфері обслуговування з не надто високою зарплатою, проте обіцяю, що знайдете ви її швидко. Тут постійно потрібні працівники в ресторанах, магазинах, пекарнях, аптеках тощо. Але, з іншого боку, чим більше місто, тим дорожче в ньому життя. Це правило діє в будь-якій країні. У великому місті ціни на житло зовсім космічні, як і ціни на продукти. Плюс до свого кошторису ще маєте додати  мо­більний зв’язок та інтернет, який тут, на жаль, порівняно з Україною, зовсім недешева послуга.

Коли  я пройшла «всі кола пек­ла» в аеропорту, виявилося, що мій рейс в Торонто затримався на декілька годин (буває і таке, і до цього треба бути готовим), від­повідно я спізнилася на свій наступний літак Торонто – Са­ска­тун. Довелось провести ніч в аеро­порту, і це був теж, хоч і важкий, але хороший досвід. Всім укра­їнцям, які прилітають в Канаду, при бажанні одразу в аеропор­ту оформляють  безкоштовно Workpermit – дозвіл на роботу. Цей документ дуже важливий, адже без нього вас не візьмуть на роботу нікуди апріорі. Та разом з тим ви повинні протягом 90 днів пройти медичне обстеження, це теж вимагає кожен роботодавець, інакше дозвіл на роботу недійсний. Медичний огляд в Канаді, на жаль, платний, і винесе вам кілька сотень доларів.

Ступивши на землю міста Саскатун, де мене  уже зустріла сестра з сім’єю, я з жахом зро­зуміла, що з Торонто «не приле­тіла» моя сумка з ноутбуком. Так, таке теж буває, що багаж губить­ся. В цей момент важливо не панікувати і одразу звернутися до персоналу аеропорту, надати їм усі дані про загублену річ. Че­рез три дні, коли я майже втратила надію, мені зателефонували і по­відомили, що сумка знайшлася і я можу забрати її. Під час таких  подорожей може статися все, що завгодно, і ви, безумовно, будете почувати себе розгублено і не­комфортно, вас оточуватимуть тисячі людей зі своїми пробле­мами, які розмовлятимуть на всіх мовах світу і нестимуться вели­чезним потоком, хто куди. Тому важливо в цьому мурашнику не розгубитись і пам’ятати, що ви українці. Коли в аеропорту на митниці китаєць, який перевіряв мій багаж, запитав, чи я розмов­ляю російською, я чітко  відповіла «No, I’m from Ukraine and I speak Ukrainian». Це його, здається, об­разило і розізлило, зате в цьому ж аеропорту Торонто я познайоми­лась зі ще одним працівником, який попри те, що багато років проживає в Канаді, не забув, що він зі Львова і прекрасно роз­мовляє українською. Він допоміг мені у моїх труднощах і сказав, що розуміє, як це важко вперше по­трапляти в чужу країну. Тому я черговий раз впевнилася, що світ не без добрих людей і українці є всюди.

Коли я трохи оговталась від перельоту і усвідомила по-справж­ньому, де я, в першу чергу  взялась за оформлення обов’язкової до­кументації. А це SIN (socialse curity number) – картка з номером со­ціального страхування та картка медичного страхування. Перша карта є особливо необхідною для кожного жителя, оскільки цей документ завжди пред’являється при влаштуванні на будь-яку спе­ціальність, при оформленні пен­сій, допомог і банківських рахунків. Вони оформляються просто і доволі швидко, тому з цим проб­лем не буде. Після цього я відкри­ла рахунок в банку, адже в більшості тут майже ніхто не користується готівкою і розраховується усюди карткою.

Звичайно, кожному, хто поки­дає те, що знав все життя, те, що дороге і рідне, до божевілля важко. І тому, хто сам раптом не опинявся в зовсім чужому просто­рі, один, безпомічний і з величез­ним болем всередині, ніколи не зрозуміє, як це – бути емігрантом. Я відчувала і досі відчуваю без­межне спустошення. Це коли Ти ідеш вулицею, залитою сонцем, і розумієш, що сонце тут не таке, як вдома. Це, коли намагаєшся відчути запах лісу, того Карпатсь­кого… Коли вишукуєш горобців поміж чайок і пеліканів. Коли на­пружуєш всі слухові рецептори, щоб вловити кування зозулі, голос цвіркуна…, а їх тут просто немає. Відчуття паралельного всесвіту, де Ти, як космічна пилинка, зов­сім одна і нікому немає до Тебе діла. Як співається у пісні «До слів чужих, немов до леза бритви, ми ранимо щодня свої уста». Раніше я не розуміла до кінця, як це, а тепер знаю. Коли живеш далеко від дому, коли щодня чуєш мову, яка не відкликається жодним звуком у серці, переоцінюєш все, що раніше сприймав, як данність. Я ніколи не задумувалась, як со­лодко і чисто лунає кожне укра­їнське слово, яке воно лагідне і дзвінке, як випромінює кольори і як насправді зігріває своєю внут­рішньою силою. Яке воно смач­не і звучне, як трепетно і моли­товно любить і захищає. Де б ти не був, саме мова робить тебе тим, ким ти є, ким тебе бачить весь світ. І яке насправді відчуття самотності оволодіває Тобою, коли довкола лише чужі слова. Ні, вони не погані, вони просто інші, не твої, не рідні. Вони не вміють пробудити те серцебиття і той щем, від якого подекуди хочеть­ся заплакати. Одного разу я зу­стріла в магазині дідуся, він почув, як я розмовляю по теле­фону українською і перепитав, якою я мовою говорю. Коли я відповіла, що українською, він по­сміхнувся і сказав, що він теж має в роду українців, а на прощання з акцентом, але так з натхненням видав гасло «Слава Україні!» Такі маленькі, для когось, можливо, зовсім незначимі події, це над­звичайні дива для тих, хто дале­ко від дому. Така-от маленька мить одного дня заповнює Тебе теплом на багато днів і навіть років.

Минає час, кожного ранку наступає новий день і ти вчишся, постійно вчишся розмовляти англійською (без мови ти просто нічого не зможеш), знайомишся з людьми, звикаєш, що коли в Україні світає, в Канаді ти лягаєш спати. Поступово розумієш, що Канада – це не тільки кленове листя, хокей і холодна зима, хоча зима тут справді холодна в повно­му значенні цього слова. Насправ­ді, це країна озер і лісів, а осінь, яку тут називають «індійське літо», просто дивовижно красива. Ка­нада – країна емігрантів і по суті представляє собою світ в мініатю­рі, тому тут можна знайомитись з культурою величезної кількості національностей. Ще, що мене дуже забавляє, канадці дуже багато вибачаються. Існує навіть такий жарт, що якби була олімпіа­да з ввічливості, то Канада зайня­ла б друге місце, ввічливо усту­пив­ши перше місце іншому. Тут люди вітають просто на вулиці, зовсім не знаючи тебе, і це дуже мило. Ще я помітила дуже розум­ну, на мій погляд, річ,  жителі Кана­ди трудолюбиві, але не трудоголі­ки. Вони зовсім не заганяють себе в плані роботи і дуже відповідаль­но ставляться до відпочинку та піклування про себе, це включає і постійні заняття спортом в будь-якому віці. А ще цікавим фактом особисто для мене стало те, що музикантам для заробляння гро­шей в підземних переходах, мет­ро Торонто, не достатньо одно­го бажання. Спеціальна комісія влаштовує прослуховування і тільки вибраним видається ліцен­зія, за яку треба ще й заплатити. В Канаді величезні відстані між містами, а громадський транспорт майже зовсім не передбачений, тому всі пересуваються виключно на власних авто. А ще в них немає маленьких магазинчиків чи кіосків біля домівок, як в Україні, як то кажуть, «на кожному кроці», закуп­лятися треба у величезних супер­маркетах. Медицина дорога, але якісна. Національної кухні, як та­кої, в Канаді немає. Насправді дуже багато китайської, японсь­кої, індійської їжі, тому я співчу­ваю канадцям, що не можуть скуштувати нашого борщу і ва­реників. Хоч мій викладач з англійської мови Джош говорить, що дуже любить український борщ, а ще я його навчила гово­рити українською уже аж 11 слів, а це тільки початок.

Отак і намагаємось жити. З прихильністю до Канади і завжди з Україною в серці. Світ великий, його варто пізнавати і дивувати його собою, ніколи не забуваючи, хто ти є. А я – Українка, і пишаюсь цим.

Марія ПАК.

Фото з соцмереж Марії.

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*