З початком повномасштабної війни в Україні багатьом довелося робити вибір, як жити далі. Чи легко поїхати в іншу країну? Як приймаються рішення кардинально змінити вектор свого життя? Який шлях треба пройти, щоб відчувати себе українцем за океаном і пишатися цим? На ці запитання відповіла у своєму одкровенні відома наша землячка, авторка та виконавиця мистецького об’єднання «Лелітки», журналістка Марія ПАК.
Події, які сколихнули Україну за останній рік і перетворили мирну державу в об’єкт воєнного нападу з боку росії, змусили багатьох українців шукати свій новий тимчасовий дім за кордоном. Війна щодня руйнує будинки, забирає життя, відбирає світло і тепло, витісняє громадян з власної держави. Розуміючи трагічність ситуації, багато країн спростили можливість українців перетнути їхні кордони та створили програми для допомоги українцям.
Серед таких країн, які прийняли і досі приймають тисячі громадян України, є, безумовно, Канада. Країна, яка залишається непохитною у підтримці суверенітету та територіальної цілісності України. «Українські іммігранти допомогли побудувати цю країну, і ми стоїмо разом з мужнім народом України у відстоюванні цінностей, які поділяють наші країни», – говориться у прес-релізі офісу Міністерства з питань імміграції, біженців та громадянства Канади, який у рамках відповіді уряду Канади на повномасштабне вторгнення росії в Україну запровадило нові еміграційні потоки для українців.
Так було створено канадсько-український дозвіл на екстрені поїздки. Обмежень на кількість українців, які можуть подати заявку, немає. Це найшвидший, найбезпечніший і найефективніший спосіб для українців приїхати до Канади, який усуває багато звичайних візових вимог. Усі громадяни України можуть подати заявку цим новим шляхом, і, після перевірки біографічних даних та перевірки на благонадійність, їхнє перебування в Канаді може бути продовжено щонайменше на 2 роки.
Саме так нещодавно достеменно змінилось і моє життя, коли я перетнула повітряний простір, світовий океан і опинилась за тисячі миль від рідного дому. Хоч ця поїздка була запланована задовго до початку війни в Україні, проте спрощена система канадських віз дозволила мені з мамою прилетіти в Канаду саме зараз. Проблем з перельотом як таких не було, хоч, звичайно, всі реєстрації та перевірки в аеропортах дуже втомлюють і заплутують, особливо якщо не володієш англійською. Митний контроль досить жорсткий, тому я рекомендую всім, хто планує перетнути кордон, добре прочитати умови дозволеного та недозволеного при перевезенні багажу.
Перш ніж летіти в Канаду, однозначно треба визначитись з провінцією, де збираєтесь осісти. В мене такої проблеми не було, оскільки я їхала до сестри в провінцію Саскачеван. Якщо у вас немає друзів чи родини в Канаді і ви не маєте конкретного пункту призначення, варто подумати про цілі вашого перебування. Тобто, на яку роботу ви розраховуєте, навчальні заклади для дітей чи для себе і так далі. Більшість людей звичайно намагаються оселитись у великих містах і тих провінціях, де є великі українські діаспори. Тут найбільше спадають на думку Онтаріо, Альберта, Британська Колумбія, Манітоба, Саскачеван та Квебек. При виборі провінції обов’язково звертайте увагу на податок, адже кожна провінція встановлює свій податок. І пам’ятайте, що велике місто має свої плюси і мінуси. Безперечний плюс – це великий вибір роботи. Але не розраховуйте на престижну високооплачувану роботу, швидше за все на початку це буде доволі важка робота в сфері обслуговування з не надто високою зарплатою, проте обіцяю, що знайдете ви її швидко. Тут постійно потрібні працівники в ресторанах, магазинах, пекарнях, аптеках тощо. Але, з іншого боку, чим більше місто, тим дорожче в ньому життя. Це правило діє в будь-якій країні. У великому місті ціни на житло зовсім космічні, як і ціни на продукти. Плюс до свого кошторису ще маєте додати мобільний зв’язок та інтернет, який тут, на жаль, порівняно з Україною, зовсім недешева послуга.
Коли я пройшла «всі кола пекла» в аеропорту, виявилося, що мій рейс в Торонто затримався на декілька годин (буває і таке, і до цього треба бути готовим), відповідно я спізнилася на свій наступний літак Торонто – Саскатун. Довелось провести ніч в аеропорту, і це був теж, хоч і важкий, але хороший досвід. Всім українцям, які прилітають в Канаду, при бажанні одразу в аеропорту оформляють безкоштовно Workpermit – дозвіл на роботу. Цей документ дуже важливий, адже без нього вас не візьмуть на роботу нікуди апріорі. Та разом з тим ви повинні протягом 90 днів пройти медичне обстеження, це теж вимагає кожен роботодавець, інакше дозвіл на роботу недійсний. Медичний огляд в Канаді, на жаль, платний, і винесе вам кілька сотень доларів.
Ступивши на землю міста Саскатун, де мене уже зустріла сестра з сім’єю, я з жахом зрозуміла, що з Торонто «не прилетіла» моя сумка з ноутбуком. Так, таке теж буває, що багаж губиться. В цей момент важливо не панікувати і одразу звернутися до персоналу аеропорту, надати їм усі дані про загублену річ. Через три дні, коли я майже втратила надію, мені зателефонували і повідомили, що сумка знайшлася і я можу забрати її. Під час таких подорожей може статися все, що завгодно, і ви, безумовно, будете почувати себе розгублено і некомфортно, вас оточуватимуть тисячі людей зі своїми проблемами, які розмовлятимуть на всіх мовах світу і нестимуться величезним потоком, хто куди. Тому важливо в цьому мурашнику не розгубитись і пам’ятати, що ви українці. Коли в аеропорту на митниці китаєць, який перевіряв мій багаж, запитав, чи я розмовляю російською, я чітко відповіла «No, I’m from Ukraine and I speak Ukrainian». Це його, здається, образило і розізлило, зате в цьому ж аеропорту Торонто я познайомилась зі ще одним працівником, який попри те, що багато років проживає в Канаді, не забув, що він зі Львова і прекрасно розмовляє українською. Він допоміг мені у моїх труднощах і сказав, що розуміє, як це важко вперше потрапляти в чужу країну. Тому я черговий раз впевнилася, що світ не без добрих людей і українці є всюди.
Коли я трохи оговталась від перельоту і усвідомила по-справжньому, де я, в першу чергу взялась за оформлення обов’язкової документації. А це SIN (socialse curity number) – картка з номером соціального страхування та картка медичного страхування. Перша карта є особливо необхідною для кожного жителя, оскільки цей документ завжди пред’являється при влаштуванні на будь-яку спеціальність, при оформленні пенсій, допомог і банківських рахунків. Вони оформляються просто і доволі швидко, тому з цим проблем не буде. Після цього я відкрила рахунок в банку, адже в більшості тут майже ніхто не користується готівкою і розраховується усюди карткою.
Звичайно, кожному, хто покидає те, що знав все життя, те, що дороге і рідне, до божевілля важко. І тому, хто сам раптом не опинявся в зовсім чужому просторі, один, безпомічний і з величезним болем всередині, ніколи не зрозуміє, як це – бути емігрантом. Я відчувала і досі відчуваю безмежне спустошення. Це коли Ти ідеш вулицею, залитою сонцем, і розумієш, що сонце тут не таке, як вдома. Це, коли намагаєшся відчути запах лісу, того Карпатського… Коли вишукуєш горобців поміж чайок і пеліканів. Коли напружуєш всі слухові рецептори, щоб вловити кування зозулі, голос цвіркуна…, а їх тут просто немає. Відчуття паралельного всесвіту, де Ти, як космічна пилинка, зовсім одна і нікому немає до Тебе діла. Як співається у пісні «До слів чужих, немов до леза бритви, ми ранимо щодня свої уста». Раніше я не розуміла до кінця, як це, а тепер знаю. Коли живеш далеко від дому, коли щодня чуєш мову, яка не відкликається жодним звуком у серці, переоцінюєш все, що раніше сприймав, як данність. Я ніколи не задумувалась, як солодко і чисто лунає кожне українське слово, яке воно лагідне і дзвінке, як випромінює кольори і як насправді зігріває своєю внутрішньою силою. Яке воно смачне і звучне, як трепетно і молитовно любить і захищає. Де б ти не був, саме мова робить тебе тим, ким ти є, ким тебе бачить весь світ. І яке насправді відчуття самотності оволодіває Тобою, коли довкола лише чужі слова. Ні, вони не погані, вони просто інші, не твої, не рідні. Вони не вміють пробудити те серцебиття і той щем, від якого подекуди хочеться заплакати. Одного разу я зустріла в магазині дідуся, він почув, як я розмовляю по телефону українською і перепитав, якою я мовою говорю. Коли я відповіла, що українською, він посміхнувся і сказав, що він теж має в роду українців, а на прощання з акцентом, але так з натхненням видав гасло «Слава Україні!» Такі маленькі, для когось, можливо, зовсім незначимі події, це надзвичайні дива для тих, хто далеко від дому. Така-от маленька мить одного дня заповнює Тебе теплом на багато днів і навіть років.
Минає час, кожного ранку наступає новий день і ти вчишся, постійно вчишся розмовляти англійською (без мови ти просто нічого не зможеш), знайомишся з людьми, звикаєш, що коли в Україні світає, в Канаді ти лягаєш спати. Поступово розумієш, що Канада – це не тільки кленове листя, хокей і холодна зима, хоча зима тут справді холодна в повному значенні цього слова. Насправді, це країна озер і лісів, а осінь, яку тут називають «індійське літо», просто дивовижно красива. Канада – країна емігрантів і по суті представляє собою світ в мініатюрі, тому тут можна знайомитись з культурою величезної кількості національностей. Ще, що мене дуже забавляє, канадці дуже багато вибачаються. Існує навіть такий жарт, що якби була олімпіада з ввічливості, то Канада зайняла б друге місце, ввічливо уступивши перше місце іншому. Тут люди вітають просто на вулиці, зовсім не знаючи тебе, і це дуже мило. Ще я помітила дуже розумну, на мій погляд, річ, жителі Канади трудолюбиві, але не трудоголіки. Вони зовсім не заганяють себе в плані роботи і дуже відповідально ставляться до відпочинку та піклування про себе, це включає і постійні заняття спортом в будь-якому віці. А ще цікавим фактом особисто для мене стало те, що музикантам для заробляння грошей в підземних переходах, метро Торонто, не достатньо одного бажання. Спеціальна комісія влаштовує прослуховування і тільки вибраним видається ліцензія, за яку треба ще й заплатити. В Канаді величезні відстані між містами, а громадський транспорт майже зовсім не передбачений, тому всі пересуваються виключно на власних авто. А ще в них немає маленьких магазинчиків чи кіосків біля домівок, як в Україні, як то кажуть, «на кожному кроці», закуплятися треба у величезних супермаркетах. Медицина дорога, але якісна. Національної кухні, як такої, в Канаді немає. Насправді дуже багато китайської, японської, індійської їжі, тому я співчуваю канадцям, що не можуть скуштувати нашого борщу і вареників. Хоч мій викладач з англійської мови Джош говорить, що дуже любить український борщ, а ще я його навчила говорити українською уже аж 11 слів, а це тільки початок.
Отак і намагаємось жити. З прихильністю до Канади і завжди з Україною в серці. Світ великий, його варто пізнавати і дивувати його собою, ніколи не забуваючи, хто ти є. А я – Українка, і пишаюсь цим.
Марія ПАК.
Фото з соцмереж Марії.
Leave a Reply