ЯК МОСКОВИТИ УВ’ЯЗНИЛИ МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО

20-е століття — час кровопролитних воєн, епідемій, голоду і розрухи. Воно перемололо на невмолимих жорнах долі мільйонів людей Європи, Азії. На уламках імперій багато пригноблених народів намагались створити свої держави. В таких нелегких обставинах здійснював свою душпастирську місію митрополит УГКЦ Андрей Шептицький  в Галичині.

Тут йшли жорстокі бої за кожну п’ядь української землі. З початком Першої світової війни ієрарх української церкви відмовився покинути свою паству при наближенні російських військ та перебути лиху годину в Римі, в спокої, в молитвах за спасіння покинутих на волю Божу! Може вороги української нації хотіли б облити брудом провідника УГКЦ, який став їм поперек горла, яко чесна, відкрита людина, чия місійна діяльність чоловіка твердого принципу, свідомого приречення себе для правих діл згідно з Господнім повелінням.

 

Спочатку їх безглузда критика смішила своєю абсурдністю і піг­мейством. Благодушне серце, що вже вистукувало в унісон із серцями мільйонів вірних своєї пастви, не відразу  вчуло подих «гієни». В той час намісником царя в Галичині був граф Бобринський, лютий україножер, член Держдуми, який пишається тим, що є нащадком цариці Катерини ІІ, що сплюн­друвала козаччину, закріпачила українців. Всілякі Бобринські та іже з ними різними способами нама­гались оббрехати, за їхніми слова­ми, «якогось графа», «екс-офіцера кавалерії» та скомпрометувати перед цілим світом, бо надто по­пулярним  став він у високих колах Європи, Америки!

Та знайшлися добрі люди, що дуже легко розкрили всю бездо­казовість звинувачень на адресу Митрополита. Наприклад, про­фесор Смаль-Стоцький з Чернів­ців написав так: «Митрополит Шептицький попав у неласку за те, що осягнув великі заслуги для культурного піднесення русинів». А Володимир Степанковський на­віть виганьбив у газеті «Таймс» Бобринського: «Як він не стида­ється ображати публічно нашого Митрополита, графа Шептицького, який є високо патріотичною лю­диною, що його особі наша спіль­нота є так щиро віддана».

Якщо вдатись до аналізу по­літики Росії щодо Австрії, кон­­кретно Галичини, то й легко збаг­нути, чому Росія так люто знена­виділа на все життя галицького Митрополита.

«Росіє, краю туги та терпіння!», — так звертався до тебе великий поет Іван Франко, який на політиці теж добре розумівся… Ось ти здав­на гостриш зуби на галицькі землі — як плацдарм у зазіханні на Бал­кани, Босфор і Дарданелли. А якийсь там церковник-русин за­важає (скільки коштів втрачено на москвофільську партію, а з його руки все це пропадає марно чи, як вашою мовою, «на смарку»).

От хоч би колізія з тим же Боб­ринським. Чимало рубликів граф витратив на підкуп моск­во­філів чи проросійських елементів з інших боків, та через протести україн­ців, прибічників Шептиць­кого, зму­шений був покинути Га­личину, виїхати до Петербурга.

…Там він теж, правда, не сидів, склавши рук — заснував так зване «Галіцко-русскоє благотво­рітєль­ноє общество», яке з «Сєвєрной Пальміри» через залишену в Га­личині купку вірних холуїв-моск­вофілів усіляко, підлими спосо­бами шкодило греко-католицькій церкві, понижувало авторитет австрійського уряду з передбачен­нями повалити його… Знахабні­лий гурток запроданців навіть звер­тався до австрійського уряду з вимогою визнати російську мову як рівну з українською, що згодом по­служило б зачіпкою вважати Га­личину краєм істинно російським.

Як бачимо, за майже двісті років імперська політика Росії зовсім не змінилася. Якщо вона намірилася проковтнули ще якусь територію, ще якийсь народ взяти під «бать­ківську опіку» Москви — то ро­сійська православна церква пер­ша їй тут помічниця. Вірні підніжки Москви краще за будь-які урядові таємні сили знають, кого з про­відників цього народу як духовних, так і фізичних, треба насамперед усунути чи зліквідувати фізично задля полегшення інвазії (зга­даймо прізвища В. Чорновола, В. Ющенка та ін.).

Від всевидящих очей царської охранки не втаїлося багато фактів переходу славних росіян на ка­толицтво — чи то принцеси Єли­завети Болконської, чи поетеси Вєри Бєліної, чи отця Алєксєя Зєрчанінова… От через отця Алєк­сєя і проникнення на схід було найбільш реальним — о. Зєр­чанінов якраз із руки Митрополи­та Шептицького та благословен­ства папи Пія Х був назначений вікарієм католиків візантійського обряду в Росії. Не втаїлася роль у тому всьому «некоєго графа» зі Львова…

Розплата не забарилася — 1 ве­ресня 1914 року, коли в митро­поличих палатах було проведено обшук, а самому оголошено, що він — під домашнім арештом як вірнопідданий габсбурської ко­рони. Три дні товклася п’яна сол­датня, пильнуючи двері на тре­тьому поверсі, поки не прийшло повідомлення збиратися — поїде­те до Києва, хочете сего чи ні…

Ось і простелилася його хрес­на дорога!

Митрополит Андрей проти архиєпископа Євлогія з Росії! Жертва і кат! Сила — на силу! Адже граф Шептицький хоч і арештант, але ще не цілком невольник. За ним, як охоронний щит, добра опінія у Ватикані та у європейських колах серед провідного духовен­ства; є у Бельгії, Франції, Канаді поважні люди, які не викреслять зі своєї пам’яті ім’я «руського ми­трополита-велетня» тільки тому, що він у брудних лабетах росій­ських хамів. Зрештою, у нього в руках ще в запасі зброя, Богом дана, зброя архангельська, мо­гуча — його Сила Духу!

Якщо св. Синод прислав до Львова Євлогія насадити в Га­ли­чині православіє, ізгнавши звідти уніатство, то тут місця двом пас­тирям одного стада вже не було. Підпертий «багнетами» російсь­кої армії, під опікою сатрапа Юрія Бобринського Євлогій чувся повним паном становища. Він вважав, що галицький нарід, за виїмком «мазепинців», які пере­бувають під впливом Шептиць­кого, тягне за православієм… Оскільки «мазепинство» має пе­ревагу, то необхідно вдатись до репресій: насамперед обезгла­вити уніатське духовенство — зітерти з лиця землі Митрополита Андрея!

Тільки ж папа — за нього! А з папою мус рахуватися — хоч він і ворог номер один. Його слугу не можна просто «к стєнкє»! Треба винайти такий спосіб, щоби ми­трополит сам віддав Богові душу. Але не мученицькою смертю, а в забутті, десь у нетрищах без­край­ньої росії… Окупанти знали, що «мазепинці» не лише вороги пра­вославної церкви, вони найбільші вороги самої  імперії! Бо стоять за самостійну Україну.

Недарма «нєкій» Соловйов ще у 1912 р. розпинався в «Кієвля­нінє», що «український рух є для росії небезпечнішим від усіх інших національних рухів в імперії разом узятих; цей рух є найбільшою і єдиною загрозою для російської держави».

То ж тихо, серед ночі бранця вивезли автомобілем до Золо­чева, Бродів, звідти надали вагон-люкс (прецінь, царський вель­можа змушений був гідно повес­тися перед Європою, адже йшло­ся таки про графа, посла Палати Панів). Царські прислужники ви­рішили вислати Шептицького до Нижнього Новгорода під «стро­жайший надзор».

Арешт митрополита сколих­нув світову громадськість. І настіль­ки, що Євлогію з генералами не бу­ло змоги хутко розправитися з в’язнем без ризику накликати на свою голову ганьбу…

Насамперед Апостольський Престіл заходами держсекрета­ря, кардинала Гаспаррі пімнувся у Петербурзі о звільненні ареш­танта. Прийшла відмова. За спра­ву взявся сам Святіший Отець. Тоді звісний Сазонов переслав кардиналові Гаспаррі фотокопії меморандуму митрополита ав­стрійському урядові од 15 серпня. З дипломатичного жесту Сазоно­ва випливало: ми нічого проти не маємо, якщо б ішлося лише про церковні справи, але не прости­мо прямого втручання в справи політичні, що є загрозою цілості імперії.

Протестував і дипломат, посол Франції в Росії Моріс Палєолог, отець Авреліо Пальмієрі, доктор Ділан, ірландський журналіст. Адріан Фортескю писав, що німці окупували Бельгію, але на свобо­ду Церкви не посягали. «То хто ж тоді є Росія?!». Ватикан, славні духівники, журналісти ганьбили тем­ні сили Росії за несправед­ливість. А свої — русини, задур­манені безглуздим москвофіль­ством, раділи. Якийсь Дудикевич з Коломиї, зі своїм «Русскім на­родним совєтом» навіть дозволив собі критикувати Ю. Бобринсько­го з Євлогієм, що …вони заповіль­но русифікують Галичину, надто м’яко ставляться до «мазепин­ців»…

Та світ не без добрих людей. У Києві в готелі «Континенталь» православний офіцер поліції Пет­ренко (з полтавських українців) посприяв владиці Андрею ви­святити отця Йосифа Боцяна на єпископа Луцька, таємно пові­до­мив, що  владику відвезуть кудись далі, чи не в Сибір. Зупинились на Нижньому Новгороді, та невдовзі перевезли до Курська. Влада нещадно карала всіх, хто побажав відвідати Митрополита у в’язниці; о. Йосифа аж у Наринський край, о. Трохима Шематського з Петер­бурга заарештовано та ін. З Курсь­ка перевезли до Суздальського монастиря і помістили в келію, що була гірша від тюрми. Там пе­ребував у «заточенії відомий із­меннік» Алєксєй Зєрчанінов, «ве­теран східного католицизму в Пе­тербурзі».

У Відні було викрито російсь­кого агента Янчевського, Росія просила видачі його; Австрія за­жадала: віддайте нам графа Шептицького, забирайте собі шпи­гуна. Ні! Граф для нас важніший!

І це при тому, що за праведника упоминалися і президія «Сло­в’янського общества» в Петер­бурзі, і амбасадор Америки у Відні — за дорученням президента Вільсона, і група французьких ари­стократок, і княгиня Вітгенштейн, теща австрійського канцлера Гогенлоге, і король Іспанії. Проте жодне найповажніше прохання не похитнуло рішучості російських владоможців, бо, мовляв: «Графа Шептицького заарештовано не як військовополоненого, а лиш як галицького політичного агіта­то­ра…».

Відомий письменний Коро­ленко в «Русскіх Ведомостях» ви­друкував цілу серію гнівних статей: «Та яке ж має право синод пра­вославної церкви до митрополита Шептицького, який у підлеглості папи римського?! Ганьба для ро­сійського правительства і право­славної церкви!». Аж його статті зрушили справу з місця — наді­йшов запит Керенського до Дер­жавної Думи з вимогою розслі­дувати справу Шептицького і по­карати винних, що допустили його ув’язнення в синодальну тюрму.

Справу й переглянули, в’язня з синодальної тюрми звільнили, ще й надали архиєрейське «жа­лованіє» в чотири тисячі рублів щорічно та перевели в Ярославль у помешкання з п’яти кімнат… Рай (щоправда, весь час при «това­ристві» тайного агента). Проте, можна було мати свою каплицю й відправляти Службу Божу в гре­ко-католицькому обряді.

Та недовго тривав «рай», вда­рила лютнева революція, росій­ський світ став тріщати й валити­ся… Пішли прохання о звільненні знову — та вже доТимчасовго уря­ду. До речі, красноярський єпис­коп Никон в телеграмі до Керен­ського писав: «Прошу звільнити великого страдальника митропо­лита Андрея Шептицького, який у важкий для свого народу час не покинув його, а зостався з ним, за що й був ув’язнений у тюрмі, чим і зганьбилася перед усім світом Росія».

І ось в числі одинадцятому за 8 березня 1917 р. в «Журналах заседаній Временного Праві­тель­ства» публікується постанова про звільнення… Отець Іван Дейбнер прибуває до Ярославля, щоби супроводжувати «батька Митро­полита» до Петербурга. Митро­полит пережив радість звільнен­ня з ув’язнення! Це була велична-величальна мить, сповнена Гос­подньої благодаті! Він відчув щас­ливі емоції, особливо під час тріумфального в’їзду в Петербург, де владику оваціями зустрічала величезна громада українців, ка­толицького духовенства, уніатів. Мало не на руках його внесли в будинок, де двері не зачинялися. Єпископ Цепляк, українці, біло­руси, росіяни, литовці. У домі Олек­сандра Лотоцького — приємна зустріч з професором Михайлом Грушевським — теж нещодавнім в’язнем.

Особливо вражає дивовижна здруженість українців під єдиним жовто-блакитним знаменом на багатолюдній демонстрації на Невському! Очевидно, для націо­нальної єдності українцям таки необхідні каземати, тюрми, сибі­ри! Інакше ті егоцентрики за нор­мальних умов — або в гордині, або у взаємному поборюванні. Дуже мені шкода, що за століття взаємного суперництва в боротьбі за владу українці не усвідомили цього. Відбулися зустрічі владики Андрея з міністрами Тимчасового уряду — з Керенським, Тере­щен­ком, Львовим, Мізюковим… Про­сив про потреби тої ж католицької церкви в Росії. Внаслідок цього  міністри погодились на легалі­зацію в себе греко-католицької церкви та уніатської в Україні. Тому й було звільнено з ув’язнення десятки уніатських священиків. Організовано уніатські єпархії та парафії.

Апофеозом цього всього дива було скликання єпархіального собору 29-31 травня 1917 року в домі Католицької гімназії при церкві св. Катерини на Невсько­му. Там митрополит зустрівся з недавніми співкамерниками. Відразу ж було схвалено офіцій­ний канонічний статут російської католицької церкви в 68 пунктах. Екзархом призначено о. Леоніда Федорова.

На жаль, все це незабаром було втрачено у подальших ка­такліз­мах, спровокованих більшо­визмом. Господи, на все Твоя во­ля!

А після тріумфального зав’я­зання ядра російської католиць­кої церкви — і тріумфальний в’їзд до Києва. Від імені Центральної Ради «царського в’язня» приві­тали професор Михайло Гру­шев­ський, а також славна Софія Русова. З рево­люційною рішучіс­тю  форму­ва­лась держава, яка потребу­­вала від­повідної церкви. Тож відразу було організовано в Києві уніатсь­ку парафію зі свя­щеником Сав­чаком на чолі. Київ­ська міська управа радо виділила для її бу­дівництва шістсот квад­ратних сажнів землі…

Після виготовлення в Петер­бурзі закордонного паспорта ми­трополит Шептицький подався до Європи. У Відні «царського в’яз­ня»  мило зустріла велика укра­їнська громада. І не тільки. Сам імператор Карл І з імператрицею, з міністрами влаштував спеціаль­не прийняття з нагоди появи друга двору й нагородив його Великим Хрестом ордена Леопольда з воєнними регаліями. Всюди Вла­дика зустрічав сердечні привіти славних галичан, вірних католиків. У Берліні — Кость Левицький та Євген Петрушевич з Української Народної Ради; у Відні — Юліян Романчук, віце-президент австрій­ського парламенту, а з ним і принц Вільгельм, і січові стрільці, і про­фесори, і духовенство, студенти, католицькі достойники, міністри…

Зате вірна галицька паства виявила при зустрічі незрівнянно щиру любов — істинну любов до свого пастиря, мученого злими людьми, та не замученого!

Очевидно, варто було змар­нувати три роки на поневірянні в ув’язненні, в подорожах, щоби від­чути правдиву любов і пошану до тебе твого духовенства, твоїх вір­них у нових часах! Славні галича­ни пройнялися бурною радістю зустрічі, яка виявилася у привітах на всіх станціях від Перемишля до Львова, а з головного двірця у Львові до митрополичих палат.  Було багато всього: і промов, і радісних усмішок.

А серце стискалося від болю, коли побачив, що залишилося після  московського дикунства в палатах, у маєтку в Прилбичах…  Як після варварської навали. У палатах всі наукові збірки пони­щені, порозкидані, цінні речі вкра­дені. Ця руїна — від диявола. Інколи владику терзали важкі роздуми: «Не менше дбав я про свою паству — у міру, чей понад міру своїх сил — про поневоле­ний руський нарід. І за це судили мене людським судом як злочин­ця. Поляки обзивали зрадником і ренегатом, росіяни — «мазепин­цем», одним із провідників укра­їнського руху, що зазіхав на цілість російської імперії».

Звідки було Митрополиту зна­ти, що для українців, греко-като­лицького духовенства наступлять ще гірші часи, бо вже підніма­ють голови як фашизм, так і біль­шовизм, які принесуть страшну загибель мільйонам людей. Вла­дика вкотре перечитує об’явлен­ня св. І. Богослова та доводить його зміст до своєї пастви.

Марія ЦЕСЛІВ-РІШКО.

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*