
20-е століття — час кровопролитних воєн, епідемій, голоду і розрухи. Воно перемололо на невмолимих жорнах долі мільйонів людей Європи, Азії. На уламках імперій багато пригноблених народів намагались створити свої держави. В таких нелегких обставинах здійснював свою душпастирську місію митрополит УГКЦ Андрей Шептицький в Галичині.
Тут йшли жорстокі бої за кожну п’ядь української землі. З початком Першої світової війни ієрарх української церкви відмовився покинути свою паству при наближенні російських військ та перебути лиху годину в Римі, в спокої, в молитвах за спасіння покинутих на волю Божу! Може вороги української нації хотіли б облити брудом провідника УГКЦ, який став їм поперек горла, яко чесна, відкрита людина, чия місійна діяльність чоловіка твердого принципу, свідомого приречення себе для правих діл згідно з Господнім повелінням.
Спочатку їх безглузда критика смішила своєю абсурдністю і пігмейством. Благодушне серце, що вже вистукувало в унісон із серцями мільйонів вірних своєї пастви, не відразу вчуло подих «гієни». В той час намісником царя в Галичині був граф Бобринський, лютий україножер, член Держдуми, який пишається тим, що є нащадком цариці Катерини ІІ, що сплюндрувала козаччину, закріпачила українців. Всілякі Бобринські та іже з ними різними способами намагались оббрехати, за їхніми словами, «якогось графа», «екс-офіцера кавалерії» та скомпрометувати перед цілим світом, бо надто популярним став він у високих колах Європи, Америки!
Та знайшлися добрі люди, що дуже легко розкрили всю бездоказовість звинувачень на адресу Митрополита. Наприклад, професор Смаль-Стоцький з Чернівців написав так: «Митрополит Шептицький попав у неласку за те, що осягнув великі заслуги для культурного піднесення русинів». А Володимир Степанковський навіть виганьбив у газеті «Таймс» Бобринського: «Як він не стидається ображати публічно нашого Митрополита, графа Шептицького, який є високо патріотичною людиною, що його особі наша спільнота є так щиро віддана».
Якщо вдатись до аналізу політики Росії щодо Австрії, конкретно Галичини, то й легко збагнути, чому Росія так люто зненавиділа на все життя галицького Митрополита.
«Росіє, краю туги та терпіння!», — так звертався до тебе великий поет Іван Франко, який на політиці теж добре розумівся… Ось ти здавна гостриш зуби на галицькі землі — як плацдарм у зазіханні на Балкани, Босфор і Дарданелли. А якийсь там церковник-русин заважає (скільки коштів втрачено на москвофільську партію, а з його руки все це пропадає марно чи, як вашою мовою, «на смарку»).
От хоч би колізія з тим же Бобринським. Чимало рубликів граф витратив на підкуп москвофілів чи проросійських елементів з інших боків, та через протести українців, прибічників Шептицького, змушений був покинути Галичину, виїхати до Петербурга.
…Там він теж, правда, не сидів, склавши рук — заснував так зване «Галіцко-русскоє благотворітєльноє общество», яке з «Сєвєрной Пальміри» через залишену в Галичині купку вірних холуїв-москвофілів усіляко, підлими способами шкодило греко-католицькій церкві, понижувало авторитет австрійського уряду з передбаченнями повалити його… Знахабнілий гурток запроданців навіть звертався до австрійського уряду з вимогою визнати російську мову як рівну з українською, що згодом послужило б зачіпкою вважати Галичину краєм істинно російським.
Як бачимо, за майже двісті років імперська політика Росії зовсім не змінилася. Якщо вона намірилася проковтнули ще якусь територію, ще якийсь народ взяти під «батьківську опіку» Москви — то російська православна церква перша їй тут помічниця. Вірні підніжки Москви краще за будь-які урядові таємні сили знають, кого з провідників цього народу як духовних, так і фізичних, треба насамперед усунути чи зліквідувати фізично задля полегшення інвазії (згадаймо прізвища В. Чорновола, В. Ющенка та ін.).
Від всевидящих очей царської охранки не втаїлося багато фактів переходу славних росіян на католицтво — чи то принцеси Єлизавети Болконської, чи поетеси Вєри Бєліної, чи отця Алєксєя Зєрчанінова… От через отця Алєксєя і проникнення на схід було найбільш реальним — о. Зєрчанінов якраз із руки Митрополита Шептицького та благословенства папи Пія Х був назначений вікарієм католиків візантійського обряду в Росії. Не втаїлася роль у тому всьому «некоєго графа» зі Львова…
Розплата не забарилася — 1 вересня 1914 року, коли в митрополичих палатах було проведено обшук, а самому оголошено, що він — під домашнім арештом як вірнопідданий габсбурської корони. Три дні товклася п’яна солдатня, пильнуючи двері на третьому поверсі, поки не прийшло повідомлення збиратися — поїдете до Києва, хочете сего чи ні…
Ось і простелилася його хресна дорога!
Митрополит Андрей проти архиєпископа Євлогія з Росії! Жертва і кат! Сила — на силу! Адже граф Шептицький хоч і арештант, але ще не цілком невольник. За ним, як охоронний щит, добра опінія у Ватикані та у європейських колах серед провідного духовенства; є у Бельгії, Франції, Канаді поважні люди, які не викреслять зі своєї пам’яті ім’я «руського митрополита-велетня» тільки тому, що він у брудних лабетах російських хамів. Зрештою, у нього в руках ще в запасі зброя, Богом дана, зброя архангельська, могуча — його Сила Духу!
Якщо св. Синод прислав до Львова Євлогія насадити в Галичині православіє, ізгнавши звідти уніатство, то тут місця двом пастирям одного стада вже не було. Підпертий «багнетами» російської армії, під опікою сатрапа Юрія Бобринського Євлогій чувся повним паном становища. Він вважав, що галицький нарід, за виїмком «мазепинців», які перебувають під впливом Шептицького, тягне за православієм… Оскільки «мазепинство» має перевагу, то необхідно вдатись до репресій: насамперед обезглавити уніатське духовенство — зітерти з лиця землі Митрополита Андрея!
Тільки ж папа — за нього! А з папою мус рахуватися — хоч він і ворог номер один. Його слугу не можна просто «к стєнкє»! Треба винайти такий спосіб, щоби митрополит сам віддав Богові душу. Але не мученицькою смертю, а в забутті, десь у нетрищах безкрайньої росії… Окупанти знали, що «мазепинці» не лише вороги православної церкви, вони найбільші вороги самої імперії! Бо стоять за самостійну Україну.
Недарма «нєкій» Соловйов ще у 1912 р. розпинався в «Кієвлянінє», що «український рух є для росії небезпечнішим від усіх інших національних рухів в імперії разом узятих; цей рух є найбільшою і єдиною загрозою для російської держави».
То ж тихо, серед ночі бранця вивезли автомобілем до Золочева, Бродів, звідти надали вагон-люкс (прецінь, царський вельможа змушений був гідно повестися перед Європою, адже йшлося таки про графа, посла Палати Панів). Царські прислужники вирішили вислати Шептицького до Нижнього Новгорода під «строжайший надзор».
Арешт митрополита сколихнув світову громадськість. І настільки, що Євлогію з генералами не було змоги хутко розправитися з в’язнем без ризику накликати на свою голову ганьбу…
Насамперед Апостольський Престіл заходами держсекретаря, кардинала Гаспаррі пімнувся у Петербурзі о звільненні арештанта. Прийшла відмова. За справу взявся сам Святіший Отець. Тоді звісний Сазонов переслав кардиналові Гаспаррі фотокопії меморандуму митрополита австрійському урядові од 15 серпня. З дипломатичного жесту Сазонова випливало: ми нічого проти не маємо, якщо б ішлося лише про церковні справи, але не простимо прямого втручання в справи політичні, що є загрозою цілості імперії.
Протестував і дипломат, посол Франції в Росії Моріс Палєолог, отець Авреліо Пальмієрі, доктор Ділан, ірландський журналіст. Адріан Фортескю писав, що німці окупували Бельгію, але на свободу Церкви не посягали. «То хто ж тоді є Росія?!». Ватикан, славні духівники, журналісти ганьбили темні сили Росії за несправедливість. А свої — русини, задурманені безглуздим москвофільством, раділи. Якийсь Дудикевич з Коломиї, зі своїм «Русскім народним совєтом» навіть дозволив собі критикувати Ю. Бобринського з Євлогієм, що …вони заповільно русифікують Галичину, надто м’яко ставляться до «мазепинців»…
Та світ не без добрих людей. У Києві в готелі «Континенталь» православний офіцер поліції Петренко (з полтавських українців) посприяв владиці Андрею висвятити отця Йосифа Боцяна на єпископа Луцька, таємно повідомив, що владику відвезуть кудись далі, чи не в Сибір. Зупинились на Нижньому Новгороді, та невдовзі перевезли до Курська. Влада нещадно карала всіх, хто побажав відвідати Митрополита у в’язниці; о. Йосифа аж у Наринський край, о. Трохима Шематського з Петербурга заарештовано та ін. З Курська перевезли до Суздальського монастиря і помістили в келію, що була гірша від тюрми. Там перебував у «заточенії відомий ізменнік» Алєксєй Зєрчанінов, «ветеран східного католицизму в Петербурзі».
У Відні було викрито російського агента Янчевського, Росія просила видачі його; Австрія зажадала: віддайте нам графа Шептицького, забирайте собі шпигуна. Ні! Граф для нас важніший!
І це при тому, що за праведника упоминалися і президія «Слов’янського общества» в Петербурзі, і амбасадор Америки у Відні — за дорученням президента Вільсона, і група французьких аристократок, і княгиня Вітгенштейн, теща австрійського канцлера Гогенлоге, і король Іспанії. Проте жодне найповажніше прохання не похитнуло рішучості російських владоможців, бо, мовляв: «Графа Шептицького заарештовано не як військовополоненого, а лиш як галицького політичного агітатора…».
Відомий письменний Короленко в «Русскіх Ведомостях» видрукував цілу серію гнівних статей: «Та яке ж має право синод православної церкви до митрополита Шептицького, який у підлеглості папи римського?! Ганьба для російського правительства і православної церкви!». Аж його статті зрушили справу з місця — надійшов запит Керенського до Державної Думи з вимогою розслідувати справу Шептицького і покарати винних, що допустили його ув’язнення в синодальну тюрму.
Справу й переглянули, в’язня з синодальної тюрми звільнили, ще й надали архиєрейське «жалованіє» в чотири тисячі рублів щорічно та перевели в Ярославль у помешкання з п’яти кімнат… Рай (щоправда, весь час при «товаристві» тайного агента). Проте, можна було мати свою каплицю й відправляти Службу Божу в греко-католицькому обряді.
Та недовго тривав «рай», вдарила лютнева революція, російський світ став тріщати й валитися… Пішли прохання о звільненні знову — та вже доТимчасовго уряду. До речі, красноярський єпископ Никон в телеграмі до Керенського писав: «Прошу звільнити великого страдальника митрополита Андрея Шептицького, який у важкий для свого народу час не покинув його, а зостався з ним, за що й був ув’язнений у тюрмі, чим і зганьбилася перед усім світом Росія».
І ось в числі одинадцятому за 8 березня 1917 р. в «Журналах заседаній Временного Правітельства» публікується постанова про звільнення… Отець Іван Дейбнер прибуває до Ярославля, щоби супроводжувати «батька Митрополита» до Петербурга. Митрополит пережив радість звільнення з ув’язнення! Це була велична-величальна мить, сповнена Господньої благодаті! Він відчув щасливі емоції, особливо під час тріумфального в’їзду в Петербург, де владику оваціями зустрічала величезна громада українців, католицького духовенства, уніатів. Мало не на руках його внесли в будинок, де двері не зачинялися. Єпископ Цепляк, українці, білоруси, росіяни, литовці. У домі Олександра Лотоцького — приємна зустріч з професором Михайлом Грушевським — теж нещодавнім в’язнем.
Особливо вражає дивовижна здруженість українців під єдиним жовто-блакитним знаменом на багатолюдній демонстрації на Невському! Очевидно, для національної єдності українцям таки необхідні каземати, тюрми, сибіри! Інакше ті егоцентрики за нормальних умов — або в гордині, або у взаємному поборюванні. Дуже мені шкода, що за століття взаємного суперництва в боротьбі за владу українці не усвідомили цього. Відбулися зустрічі владики Андрея з міністрами Тимчасового уряду — з Керенським, Терещенком, Львовим, Мізюковим… Просив про потреби тої ж католицької церкви в Росії. Внаслідок цього міністри погодились на легалізацію в себе греко-католицької церкви та уніатської в Україні. Тому й було звільнено з ув’язнення десятки уніатських священиків. Організовано уніатські єпархії та парафії.
Апофеозом цього всього дива було скликання єпархіального собору 29-31 травня 1917 року в домі Католицької гімназії при церкві св. Катерини на Невському. Там митрополит зустрівся з недавніми співкамерниками. Відразу ж було схвалено офіційний канонічний статут російської католицької церкви в 68 пунктах. Екзархом призначено о. Леоніда Федорова.
На жаль, все це незабаром було втрачено у подальших катаклізмах, спровокованих більшовизмом. Господи, на все Твоя воля!
А після тріумфального зав’язання ядра російської католицької церкви — і тріумфальний в’їзд до Києва. Від імені Центральної Ради «царського в’язня» привітали професор Михайло Грушевський, а також славна Софія Русова. З революційною рішучістю формувалась держава, яка потребувала відповідної церкви. Тож відразу було організовано в Києві уніатську парафію зі священиком Савчаком на чолі. Київська міська управа радо виділила для її будівництва шістсот квадратних сажнів землі…
Після виготовлення в Петербурзі закордонного паспорта митрополит Шептицький подався до Європи. У Відні «царського в’язня» мило зустріла велика українська громада. І не тільки. Сам імператор Карл І з імператрицею, з міністрами влаштував спеціальне прийняття з нагоди появи друга двору й нагородив його Великим Хрестом ордена Леопольда з воєнними регаліями. Всюди Владика зустрічав сердечні привіти славних галичан, вірних католиків. У Берліні — Кость Левицький та Євген Петрушевич з Української Народної Ради; у Відні — Юліян Романчук, віце-президент австрійського парламенту, а з ним і принц Вільгельм, і січові стрільці, і професори, і духовенство, студенти, католицькі достойники, міністри…
Зате вірна галицька паства виявила при зустрічі незрівнянно щиру любов — істинну любов до свого пастиря, мученого злими людьми, та не замученого!
Очевидно, варто було змарнувати три роки на поневірянні в ув’язненні, в подорожах, щоби відчути правдиву любов і пошану до тебе твого духовенства, твоїх вірних у нових часах! Славні галичани пройнялися бурною радістю зустрічі, яка виявилася у привітах на всіх станціях від Перемишля до Львова, а з головного двірця у Львові до митрополичих палат. Було багато всього: і промов, і радісних усмішок.
А серце стискалося від болю, коли побачив, що залишилося після московського дикунства в палатах, у маєтку в Прилбичах… Як після варварської навали. У палатах всі наукові збірки понищені, порозкидані, цінні речі вкрадені. Ця руїна — від диявола. Інколи владику терзали важкі роздуми: «Не менше дбав я про свою паству — у міру, чей понад міру своїх сил — про поневолений руський нарід. І за це судили мене людським судом як злочинця. Поляки обзивали зрадником і ренегатом, росіяни — «мазепинцем», одним із провідників українського руху, що зазіхав на цілість російської імперії».
Звідки було Митрополиту знати, що для українців, греко-католицького духовенства наступлять ще гірші часи, бо вже піднімають голови як фашизм, так і більшовизм, які принесуть страшну загибель мільйонам людей. Владика вкотре перечитує об’явлення св. І. Богослова та доводить його зміст до своєї пастви.
Марія ЦЕСЛІВ-РІШКО.
Leave a Reply