ЖИТТЄВЕ КОЛО ГЕРОЯ УКРАЇНИ МИРОСЛАВА СИМЧИЧА

Легендарний командир УПА, якого під тиском громадськості майже на 100-ому році життя влада нагородила званням «Герой України». Якщо згадати б, скільки за майже 32 роки незалежності України присвоїли незаслужено це найвище звання не тільки теперішній Президент, але й всі попередні, то стає дуже сумно. А скільки з таких «героїв» за майже рік повномасштабної навали московитів на Україну стали зрадниками,  поповнили ряди окупантів, тобто вбивць, гвалтівників, грабіжників, мародерів і т. п.

Народився Мирослав Сим­чич, син Василя, в січні 1923 року в гуцульській хаті у Вижньому Бе­резові Косівського району Івано-Франківської області. Дитина по­бачила світ в трагічний для Га­ли­чини рік. Керівники управи уря­ду, Митрополит Андрей Шептиць­­кий доклали надлюдських зу­силь, щоб урятувати ЗУНР. Про­те не­вдачі переслідували га­личан на кожному кроці. Від­мовив у під­тримці папа Рим­ський Пій ХІ. До Парижа з’їха­лись посли Франції, Англії, Італії, Японії, щоб виріши­ти долю Га­личини. До думки укра­­­їн­ців-га­личан ніхто й гадки не мав до­слухатися. За Польщею ви­зна­ють протекторат над Галичи­ною на двадцять п’ять років…

Народився хлопчик в роди­ні, коріння якої сягало часів карпат-ських опришків. Обидва його діди були активними борцями за волю України. Михайло Голинський був старшим братом команданта Гу­цульського куреня УПА, розстрі­ляного більшовиками в Дем’я­нових Лозах, Гриця Голинського. Другий Микола Симчич, якого вбили в перестрілці австрійські жандарми. Вони обидва оприш­кували. Дід Михайло після роз­гро­му опришківської ватаги му­сив рятуватися втечею за океан.

Батьки хлопчика були настіль­ки свідомі, що віддали його на навчання до «Рідної школи», хоч відвідувати її далеченько: чотири кілометри туди й назад щоденно. Був здібний і допитливий. І вже в 6 років умів читати, а навчила йо­го грамоти бабуня Юлія з родини Пригродських. Наймолодший і найменший зростом, Мирослав зі шкільних років навчився долати труднощі. З другого класу уже ви­вчали історію України, яку ви­кладала Володимира Пригрод­ська. Ці уроки справили на ма­лого школяра незабутній вплив: йому розпирало груди від гор­дос­ті, що він — українець. Своїми уроками ця вчителька виховала березівських хлопців на справж­ніх людей, для яких такі високі поняття як мужність, чесність, сила духу, воля, боротьба стали не пустопорожніми словами. Ба­гато випускників школи завдя­чують їй тим, що з гідністю про­йшли нелегкі життєві випро­бу­вання. Мирослав зізнавався, що більше таких вчителів у своє­му житті він не зустрічав.

За бійку зграйки рідноукраїнців з купкою школярів польської шко­ли Мирослава — третьокласника вигнали зі школи, а його батько заплатив великий штраф. Успіш­ний школяр став пастушком.

У 1939 році з приходом «ви­зволителів» М. Симчич поновив­ся на навчання в 6 класі. У 17 років він вступив до юнацької сітки ОУН. Разом з друзями розповсюджу­вав брошури про ОУН, сам бага­то читав про УВО, ОУН, знав про­відників цих організацій. Навчаю­чись в архітектурному технікумі в Коломиї, дістав перше відпо­ві­дальне завдання — розжитися набірною касою — свинцевими літерами для підпільної друкарні. Друзі це успішно виконали.

Наприкінці 1943 року навчання в технікумі М. Симчич покинув і потрапив до табору Української Народної Самооборони, що пе­реросла згодом в Українську Повстанську Армію. Дістав псевдо Кривоніс. Спочатку робили засід­ки на німців, мадярів. Вчився у підстаршинській, а потім у стар­шинській школах. За кілька міся­ців проходили курс військового училища. Вишкіл у старшинській школі відбувся 20 серпня 1944 ро­ку, коли розпочався загальний наступ Червоної Армії, а німці відступали. Провід ОУН направив Кривоноса вишколювати сотні на Буковину. В це доручення він вклав свої знання і сили. Пізніше його відправили до Березівської сотні, що дислокувалась у Верх­ньому Березові, де командир дав йому нову справу — вишкіл но­вобранців.  Сотні надійшов наказ — негайно з’явитись до штабу. Там оголосили — не допустити енка­ведистів у Космач, стояти на смерть, бо червонопогонники мали на меті за будь-яку ціну за­хопити «повстанську столицю». Сотні командири вивели з села, щоб зберегти життя мирним жителям. Три доби тривав за­пеклий бій. Окупанти чекали на підкріплення з Яблунева. Сотня, де воювала чота Кривоноса, мала замаскуватися ретельно в лісі, щоб ворог нічого не запідозрив. І ось посунула з півтора десятка сту­дебекерів, напханих солдатами й командирами. Командував опе­рацією Ніколай Дергачов, уро­дженець Москви. Працював в органах МВС, охороняв Кремль, учасник фінської війни, нагоро­джений званням герой Радян­ського Союзу. Брав участь у ба­гатьох каральних операціях проти вільнолюбних жителів СРСР. Під свою команду набирав зеків, ви­пущених з тюрем. Відомий са­дист і каратель (згадаймо тепе­рішнього Пригожіна).

Енкаведисти кинулись вперед, але їх зустрів шквальний вогонь. Боєць Вдовенко зустрів їх при­цільними чергами з мадярського кулемета. Пізніше очевидець розповідав, що всіх більшовиків загинуло 370 вояків, п’ятдесят за­мерзло, п’ятдесят померло у шпи­талях від ран. Кривоніс зазнав важкого поранення в праву руку від розривної кулі. Про це нікому не зізнавався. Сам перетягнув руку, щоб не стікала кров. Аж поки не звалився без свідомості. Біль у ру­ці став нестерпним. Друзі якось довели його до Вижнього Бере­зова. А там, на щастя, перебува­ла лікарка Дарія Цимбаліста, дружина Референта СБ Карпат­ського крайового проводу ОУН Митаря. Пораненого хотіли від­правити до шпиталю в Космач, але там було багато тяжкопо­ранених повстанців. Курінний відправив до нього фельдшера. Через брак ліків почалася ган­грена руки, дійшла аж до плеча. Лікар порадив ампутувати руку, бо може статися непоправне… Але один господар дав йому добру пораду: набрати трину з жолоба корови, закип’ятити й цим промивати поранену руку. І це допомогло.

Мені довелось розмовляти зі старожилом Космача. Він розпо­вів, що у них досі переповідають події цього бою. Ніби Дергачов тільки ступив на підніжку ванта­жівки й нахвалявся: «Рєбята, нєужєлі ми іспугаємся каково-то мальчішкі! Ми ім покажем, такую іх мать…». Тут же бандерівська куля обірвала його життя… Захорони­ли його в Коломиї, а потім відчули нюхом, що й тут не дадуть спокою, і кудись забрали…

Для повстанців наступили чор­ні дні. Окупант все більше нахаб­нів, геть розійшовся в Карпатах. Сотня Мороза, в якій воював М. Симчич, громила більшовицькі загони в купі зі зрадниками-стрі­льцями. На деякий час вони трохи присмирніли. Та їм весь час при­ходило поповнення. М. Симчич тричі хворів на грип, але жодного дня не відлежувався у теплій хаті. Треба було переховуватися, бо села аж кишіли більшовиками. Надія на переговори танула з кожним днем. Провід дав наказ готуватися до зимівлі в бункерах, хто зможе — легалізуватися. Відтак Березівській сотні посту­пив наказ передислокуватись на Буковину. У важких умовах рей­дування Симчич зустрічав зна­йомих повстанців.

Повернувся у Карпати, але перезимувати у заготовленому бункері не довелося. Кривоніс з другом Ченцем зайшли відпочити до крайньої хати біля лісу. Раптом енкаведисти заполонили все подвір’я. Оточили хату і галасу­ють: «Кривонос, здавайса!». Їм було відомо, хто є в хаті: хтось навів ворогів.

Десять годин тривав останній бій. Коли друга смертельно по­ранили, Кривоніс бігав від одного автомата до іншого і стріляв з обох боків. Він наче зрісся з автоматом і стріляв бузупину, поки не про­валився в огненно-червону по­рожнечу. Коли бійців витягли зі згарища, змутузували і, як поліна, кинули в кузов вантажівки. При­везли до Яблунівського МТБ, пізніше перевезли до Станісла­вова. Поранений Петро так стік кров’ю, що його труп викинули на обочину. Били до непритомності М. Симчича, а далі кидали в карцер. Весь закривавлений,  ноги, як коновки, в очах зіркопад. Тижнями кидали в карцер чи підвал. Але одного разу прийшов генерал. З того 10 березня його перестали катувати.

Він був упевнений, що дістане смертельний присуд. Тому думав і просив Бога, щоб достойно вмер­ти, як чесний воїн УПА. Після всіх карцерів Симчича кинули до за­гальної камери, де було напхано до 30 чоловік. Ось і відбувся суд, де йому по ст. 200 присудили 25 літ каторги. Завантажили їх у вагони — і у Львів до пересильної тюрми. В’язнів постійно вивозили в сибіри, де місця було неміряно, натомість привозили все нових. Звироднілий кат намагався загнати всю Україну до в’язниць. Симчич не полишав думки про втечу. Майже місяць везли їх до порту Ваніно. Нарешті помістили в «зону» до побутови­­ків. Між ними почалися бійки. Вчо­рашні воїни УПА показали, що вміють і можуть постояти за себе за будь-якої ситуації. Більше до них ніхто не присікався… В «чет­вертій» і «п’ятій» зонах знаходи­лись самі політичні. Симчич впі­знавав серед них знайомих упів­ців.

Через три дні їх позаганяли до трюму теплохода і взяли курс на «сонячний» Магадан. Відвезли до селища за Магаданом, де добували золото в шахті відкри­тим методом. За відмову йти працювати в шахту, кілька діб його били і кидали в льодяний карцер. Коли звільнився, притягли його в барак. Потім повідомили, що буде працювати в четвертій бригаді. Від таких умов в’язні гинули сотнями.

Незабаром його етапували за 800 кілометрів північніше Мага­да­на. Там панувала ще більша несправедливість. Мирослав Симчич і тут підібрав групу одно­думців та всі розправились зі «злодієм в законі». І на всіх шля­хах етапів він зустрічав чудових людей. Начальство здогадува­лось, хто є організатором про­тестних акцій, і запроторило М. Симчича на вісімнадцять місяців у карцер. Якби не шматки хліба, які під карою смерті підсували йому друзі, то з карцеру йому не вийти б.

У 1953 році ширились чутки про пом’якшення табірного режиму. В’язні відмовлялись працювати: їх возили з табору в табір, але робо­­та стояла.  Адміністрація здалася першою та оголосила, що суворий режим заміняється на загальний. Зачинщиків непокори пованта­жили в кузови автомашин і відвез­ли в Сусуманську в’язницю. Всі за­протестували і не схотіли спуска­тися на землю. Тоді начальство ви­рішило їх вивезти з Магадана в Хабаровськ. Якраз тоді не стало ката Сталіна, і в’язні дуже раділи. З хабаровської в’язниці українців відправляли до Новосибірська, Іркутська, Свердловська…  Моск­ва, Єлець, а потім Симчича з другом завезли аж у Тайшет Іркутської області. І так возили в’язнів з одного «лагпункту» в інший. Чим менший термін зали­шався до відсидки Симчичу, тим більше злочинна система нама­галась назбирати «свідків», щоб старі, нерозслідувані справи «по­вісити» на нього.

Проте він знав усі методи тю­ремників і не дав себе загнати в глухий кут. Дочекався часу звіль­нення 7 грудня 1963 року, видали довідку про заборону поселятися на заході України, в Білорусі та Прибалтійських республіках. Бу­вав у Одесі, Черкасах, на За­поріжжі, але й там не хотіли до­помогти, поки не знайшлися доб­рі люди. Знайшов роботу в цеху з ремонту металургійних печей. Познайомився з Раїсою, невдовзі поженилися, придбали коопе­ративну квартиру. Але з Сим­чича не спускало недремного ока МГБ, і в січні 1968 року його знову заарештували і повезли в Івано-Франківськ на «слідство». І знову виснажливі допити, виразка кро­воточила…

Поїзд пригуркотів Симчича до Мордовії. У тих табо­рах зустрів новітніх політв’язнів-шестидесят­ників, а також земля­ків. Працював чесно, виконував «норму». Пе­ревели в табір За­по­різької області. Написав про свої митарства генсеку Брежнєву, текст хтось передав на Захід. В срср  була з тим веремія. Симчича викликали і знову відміряли два з половиною роки суворого режиму. Щоб його добити, кинули роздяг­неного в холодний карцер, ще й вибили вікна. Мучителі думали, що не­покірному Симчичу при­ходить кінець. Допомогла йому молитва й бажання вижити. Не вірилось, що живим випустять на волю.

І ось 30 квітня — день звіль­нення. Раїса вже чекала з одягом. Приїхали додому, друзі допомог­ли влаштуватись слю­сарем. Трохи звик до Запоріжжя, але тягнуло на рідні терени.

1996 рік. Йому подзвони­ли з Коломиї й повідомили, що міська влада виділила йому 1-кім­натну квартиру по вул. Лесі Ук­ра­їнки. Друзі допомогли перевез­ти деякі речі. Симчичу не вірилось, що його мрія здійснилась! Він ніколи не ганявся за званнями-нагородами, бо не для цього його виховувала ОУН, а гартувала УПА.

Сотенний Кривоніс — Миро­слав  Симчич шість років воював в УПА проти німецьких, мадярських та більшовицьких загарбників. 11775 днів і ночей провів у ко­муністичних таборах і в’язницях. Найбільшою нагородою для ньо­го були Незалежна Україна, а ще — людська шана, доброзичливе слово.

Мирослава Симчича не стало  18 січня 2023 року, відійшла у засвіти Людина-Легенда ХХ, ХХІ ст.

Спокій вічний даруй Героям, Господи.

І світло хай світить їм.

Звільни їх, Господи, від вічної смерті

У той страшний день,

Коли дрижатиме небо і земля,

Як Ти з’явишся вогнем судити людство.

Марія ЦЕСЛІВ-РІШКО.