А ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ ТАК…

Бути українцем — це значить

бути постійно в стані доказування свого права на існування».

Володимир Винниченко.

Я часто задумуюсь над одним питан­ням: чому бомбардують в першу чергу Київ та інші великі міста України, а на бом­бардування чи дронові атаки на москву наче накладено табу як в ЄС, так і в США? За що така честь цій столиці брехні, сло­воблуддя, вбивств, де топчуть людську гід­ність?

І в моїй голові з’являється відповідь на це болюче питання.

Велику росію створили Петро І та Ка­терина ІІ. Остання була владною, розум­ною, винахідливою, впертою і вміла до­сягати своєї мети — розширювати кордони імперії. Про інші її якості як жінки, як людини, краще будемо мовчати. Вона наполегливо продовжувала справу царя Петра І, епілептика, розбещувача моло­дих, неврівноваженого правителя, який цікавився життям в Європі і «прорубав вікно в Європу», щоб розбудити дрімуче життя на болотах.

Таким чином, уже у ХVІІІ столітті росія стала європейською імперією, беручи участь разом з Пруссією та Габсбургами у поділах Польщі. У 1814 році російські війська увійшли до Парижа, а в ХІХ ст. росія була ключовим гравцем у питаннях війни і миру в Європі.

Романови були пов’язані родинними зв’язками з більшістю європейських ди­настій, а запозичення світової культури спричинило художній та інтелектуальний розквіт росії. Про це особливо дбала ви­щеназвана цариця. Вона налагодила зв’язки з французькими філософами Руссо, Дідро, Вольтером. Дідро виставив на продаж найвищу цінність, якою він во­лодів — свою бібліотеку, щоб його єдина донька змогла отримати посаг і вийти заміж. Згодом бібліотеку Дідро вона ви­купила за значні кошти і ще й зробила його бібліотекарем, надіславши філософу зарплатню відразу за кілька років наперед. Крім того, вона «милостиво» залишила біб­ліотеку письменника в Парижі до його смерті з правом користуватися власними книгами.

На противагу Дідро, його сучасник Жан-Жак Руссо не дуже дбав про своїх дітей, а віддав їх у притулок, бо вони йому зава­жали творити.

Все-таки російська імперія не була дурною, вона знала, чим зміцнювати осно­ви самодержавства: з книжки, зі слова для пропаганди. Для цього треба було купу­вати чужі уми, переманювати, зросійщу­вати або ж знищувати, завойовуючи чужі землі.

Фаворит (коханець) царя,.. «полудер­жавний» властилін Олександр Меншиков, який за багатством своїм поступався лише самому Петру, вже не знав, куди дівати свої гроші. Тому він вирішив купити собі до усіх титулів та звань ще щось ціка­веньке. І купив. 23 серпня  1714 року Мен­шиков відправляє до Англії прохання прийняти його в члени Лондонського королівського товариства розвитку знань про природу — однієї з найстаріших у світі наукових спільнот, аналог Академії наук. Лист було підкріплено «аргументами», тож вже 25 жовтня царський фаворит отримує послання за підписом самого Ісаака Ньютона (!!!), в якому повідомлялося, що на позачергових виборах товариства ухвалено рішення про обрання пана Меншикова академіком та співалися на його адресу численні дифірамби.

Пікантність ситуації полягала в тому, що Меншиков був абсолютно безграмотним. Академік Академії наук срср, один з най­більших математиків ХХ ст. Володимир Арнольд стверджував, що бачив у архіві Лондонського королівського товариства підпис Меншикова чотирма хрестами. При всьому цьому сам сер Ісаак Ньютон був, скажемо так, дуже небідною людиною.

Далі — ще веселіше: через три роки під час своєї подорожі до Франції титул академіка Французької академії наук Петро І купив собі, який теж був майже неписьменним. До слова, під час тієї подо­рожі цар-батюшка, «новоспечений акаде­мік» поводився так, що викликав величез­ний культурний шок у бідних французів.

А ще московити, щедро «проспонсо­рувавши» європейські товариства, купили собі право називатися європейцями в географічному сенсі. Річ у тім, що здавна наука географічно не ділила континенти Європу і Азію, а мала за один — Євразію.

Кордон між ними проводився суто сим­волічно по річці Танаїс — так у давнину називалася річка Сіверський Донець.

Але в такому разі московія опинялася на схід від цього умовного поділу. Тому Петро «підметушився», зробив певні «спон­сорські внески», і зарубіжні акаде­міки погодилися провести демаркаційну лінію по Уральських горах та річці Яїк (Урал).

Їм то що від цього, окрім очевидного профіту в золоті, сріблі та соболях? Безпо­середнім ініціатором та посередником у процесі «перенесення» був петровський вельможа Василь Татіщев, який активно «працював» із взятим у полон під Полта­вою шведським офіцером і науковцем Пилипом Страленбергом.

Так разом з мордвою, чувашами та черемісами європейцями стали калмики, башкіри, зиряни та інші народи того, що зветься росією…

Хто з читачів задумується над тим, чому московитам вдалося так швидко зруси­фікувати схід та південь, Крим та захопити їх у 2022-2025 рр. Більшість міст були перейменовані після знищення Запорозь­кої Січі 1775 року. Одеса — 1794, Маріу­поль — 1778, Севастополь — 1783, До­нецьк (Юзівка) — 1869. Ці дати —  не істо­рія заснування, а історія фальсифікації. Катерина ІІ і Потьомкін не лише будували фортеці, вони переписували карту й па­м’ять. Якщо поглянути на карти і дати заснування чи герби міст Півдня і Сходу України — то все виглядає, як дарунок росій­ської імперії.

Після знищення Запорозької Січі Кате­риною ІІ, мов за командою, почали з’явля­тися нові «міста», які імперія так урочисто записала на своє ім’я. І от уже у день міста на центральній площі Маріуполя возять карету з Катериною, Потьомкіним, пала­цовою оперою в супроводі козацької тіні.

І от уже в Одесі — пам’ятник імперат­риці, яка нібито «заснувала» місто на по­рожньому місці, хоча тут жили греки, та­тари, козаки, українці задовго до її указів.

Так працювала імперія, і у вcьому наслідує її путін. Їм не потрібна була Україна   як суб’єкт — лише як простір. Назви — інші. Мова — інша. Історія — відрізана від свого коріння, підшита до чужого стов­бура.

Так виникла міфологія «Новоросії»  — фікція, що сьогодні стала ракетним об­грунтуванням до війни. Саме на цій ім­перській містифікації сьогодні стоїть путін, коли говорить про «історичні території росії. Він не відкриває нову сторінку — він пере­повідає брехню ХVІІІ ст. І тепер закріплює її ракетами, окупацією, фільтраційними таборами.

Але чому ця брехня досі працює?

Україна вийшла з срср — але не ви­йшла з колоніального  спадку. Ми досі:

– святкуємо дати, які придумала імпе­рія;

– вивчаємо історію, написану в петер­бурзі;

– плутаємо правду про минуле з вивіс­ками дарованої цивілізації;

– підписуємо герби міст не нашими іменами.

Усі ці «заснування» — це викрадення української пам’яті. Усі ці «історичні тери­торії» — продукт фальсифікації, яку ми так і не скасували.

А що ми? Коли почнемо повертати свою історію — офіційно, послідовно, глибоко? Не лише зводячи пам’ятники чи перейме­новуючи вулиці, а відновлюючи тяглість українського духу, навіть там, де його стирали століттями.

Ми не можемо  вимагати від світу ви­знання — якщо самі не знаємо себе. Ми не збудуємо міцної держави — якщо її фундаментом буде імперська брехня. Ми не виграємо майбутнє — якщо далі плу­таємось у минулому. Про це мають гово­рити не лише історики, а державні діячі, вчителі, митці, журналісти, всі ми. Тоді вона повернеться, наша історія. Не в музеях, не в гаслах, а в шкільних підручниках, міських гербах, назвах площ і вулиць, у мистецтві, в політиці. Бо поки ми не повер­немо її — хтось інший буде розповідати, хто ми є. І знову скаже: «Вас не було — ми вас створили». А ми були. Є. І будемо.

На початку війни 2014-2015 рр., коли московити нахабно окупували Крим, з високопосадовцями зустрічався колишній президент США Барак Обама. Він був шо­кований їх поведінкою, про що й описав у своїй книзі. В ній він стверджував, що ро­сія­ни брешуть, дивлячись співрозмовнику прямо в очі. На їх обличчі він не помітив ніякого сорому, а їх розмова — це довгі брехливі монологи, своїм опонентам не дають вставити ні слова. Хіба в самому кінці дозволяють сказати кілька слів перед камерою.

Більше Барак Обама не бажав з ними ні зустрічатись, ні говорити, бо це марні зусилля. Минуло більше десяти літ, а вони, московити, не змінились ні на йоту. Це яскраво проявилось під час перемовин, коли представники України і рф зустрі­чались  у Стамбулі. Тоді керівником деле­гації рф путін незмінно призначив Г. Ме­динського.

Хто такий Мединський? Це колишній міністр культури рф, автор підручників для російських шкіл, радник путіна. Людина, яка відповідає характеристиці Барака Обами, бреше нахабно й цинічно. Він говорить прямо, що «об’єктивної історії не існує, лише корисна для держави. Його книги — це не історія, а сценарії до війни. Там Україна — це завжди недодержавність. НАТО — вічна загроза, а росія — жертва, яка «вимушено» обороняється». Євген Спіцин — телевізійний історик, який в ефірі пропонує скинути ядерну бомбу на Київ, бо це «вирішить» проблему. І цей псевдо­історик закликає росіян до геноциду. Це вже навіть не псевдонаука, а клінічний випадок. Але його запрошують, йому апло­дують, його цитують, бо він зручний. Ще один «зразковий» персонаж  — Олек­сандр Дюков, директор фонду «Історична пам’ять». Саме він роками доводив, що Голодомор — це не геноцид, а пакт мо­лотова-ріббентропа — не зрада, а стра­тегія. Сьогодні він активно коментує війну проти України, називаючи її «історичною місією». Це та сама мова, якою колись обгрунтовували «арійські походи» чи «бо­ротьбу з ворогами класу». Повторюється все: і риторика, і формат, і наслідки.

Є подібні випадки в інших країнах: Піно­чет в Чилі, Саддам Хусейн в Аравії, Ердоган та його попередники в Туреччині. Наведені приклади мають спільні риси: по-перше, брехня — як метод. По-друге, де­мо­нізація ворога — як виправдання на­сильства. По-третє, міфологія — як цемент влади. Історик у тотальній системі — це не аналітик, не дослідник, не совість. Це кулеметник, який стріляє фактами по правді. Він підмінює хронологію вигодою, об’єктивність — ідеологією, людяність — інструкцією.

Історик, який виправдовує зло, не мен­ший злочинець, ніж той, хто натискає на курок. Бо без нього — зло не має легі­тимності, бо саме він готує грунт, на якому виростають концтабори, катівні, братські могили. Він створює світ, у якому мільйони жертв — де «не все так однозначно».  Дезорієнтована пам’ять — це теж шлях до майбутної тиранії. Тому — так. Вони мають імена. Їх не можна забути. Не мож­на вибачити. Історія має або бути точною, або мовчати.

Ми, українці, добре знаємо, як болить спотворене минуле. Бо воно стріляє в нас тепер. Але саме тепер ми не маємо права мовчати ані забувати, що найстрашніше зло — це не тільки минуле. А й те, що було виправдане.

Путін, як насліддя диявола, став бать­ком брехні. Це він перейняв від гітлера та його сподвижників. Один з них Альфред Розенберг, головний ідеолог рейху, офі­ційно обгрунтував, чому одних людей тре­ба стерти з лиця землі, а інших — вивести в «арійське майбутнє». Історія, перепи­сана цими «науковцями», стала інстру­ментом масового знищення: срср мав своїх «професорів брехні». Ємельян Ярославський, Петро Поспєлов та інші автори сталінського «Короткого курсу» створили канонічну біблію сталінізму. У ній не було Голодомору, зате було море тріумфів партії. Не було репресій — були «чистки ворогів». Не було страху, зради, смертей, лише — поступ. Історики підга­няли минуле під парад. Їхнє завдання було просте: пояснити мільйонам, чому страждання — це норма, чому трупи — це ціна, чому вождь — це бог. Вони не просто мовчали про злочини, вони ство­рювали для них ідеологічну оболонку.

Ще повністю не загоїлася рана — най­страшніша рана ХХ ст., завдана другою світовою війною, яка пройшлася по люд­ських долях, як каток по квітнику. Тоді два тоталітарні режими розв’язали бійню світового масштабу. І як і тоді, так і зараз — ще один режим, з не менш крово­жадними амбіціями, ось уже 12-ий рік намагається стерти Україну з мапи, стерти пам’ять, націю, майбутнє.

Ми пам’ятаємо не лише те, що було. Ми бачимо те, що було, і те, що є зараз. І не дамо світу забути, як виглядає зло, коли воно почувається безкарним. Вічна па­м’ять полеглим. Шана тим, хто стоїть. І надія — у кожного з нас.

Посол Андрій Мельник звернувся до Ради Безпеки ООН під час дебатів про захист дітей в час збройних конфліктів. Він почав свій виступ з таких слів: «Джордж Орвелл (американський письменник — «Передбачаючи майбутнє») перевернувся б у труні, якби почув масштаби російської брехні і перекручувань в ООН. Але навіть сам Орвелл був би реально в шоці від не­чуваного нахабства, якби послухав бай­ки рф від їх «посланника» Небензі в стилі, що війна — це мир, а мир — це війна».

За словами посла Мельника, такі мос­ковські трюки не спрацюють, адже факти — річ дуже вперта, і вони говорять самі за себе. Так от: вся ця ненаукова фантазія від Небензі у доповіді Генсека не знайшла жодного підтвердження, де зафіксовано різке збільшення — удвічі — тяжких зло­чинів, які були вчинені армією путіна проти українських дітей.

Більше того, вже третій рік поспіль збройні сили рф потрапили у «список ганьби» злісних порушників прав дітей — як єдина регулярна армія світу — поряд з бойовиками-головорізами з парамілітарних загонів у гарячих точках Африки. Андрій Мельник закликав Радбез ООН перейти від порожніх заяв і закликів до росії та інших країн, які плювати хотіли на права дітей у зонах воєнних конфліктів, до жорстких заходів.

Європа переживає найсерйозніше випробування з 1945 року — і на кону її майбутнє. Але стати сильною вона має самостійно — поки ще не пізно.

Сама ідея «Європи» виросла з травми — 60 мільйонів загиблих у другій світовій війні, стерті з лиця землі цілі міста. Мир вдалося зберегти лише завдяки союзу Франції, Німеччини, Великої Британії та підтримці США.

24 лютого 2022-го — нова поворотна дата в історії. Ми знову опинилися в жаху війни. Боснія була попередженням, але війна в Україні — це повномасштабне повернення у пекло. Після падіння «за­лізної завіси» в 1989 році половина Європи приєдналася до західних демократій та спільних інституцій: Рада Європи, ЄС, НАТО. Україна ж прийшла до цієї боротьби пізніше через власні революції. Шлях до вступу європейських інституцій важкий.

У нас не розуміють, що держава існує не для побудови раю на землі, а щоб на землі не творилось пекло. Нічого кращого людство не придумало. І народ, не здатний створити і ефективно налаштувати функ­ціонування власної держави — прире­чений на зникнення. За тисячоліття базис держави не змінився. Сильні нав’язують свою волю слабким. І сила — це не лише військова складова. Міжнародне право набагато легше захищати не лише словом, але й десятьма авіаносними ударними групами. Тоді твої слова звучать перекон­ливіше.

Тоді що робити? Ставати сильнішими, зміцнювати державні інституції. Коли нас б’ють — бити у відповідь. Можна ще втомитися і позбутися власної держави. Багато хто так і зробив. Але успішними і комфортними є лише ті країни, в яких реально працює верховенство права. В деяких країнах Африки щопівроку хороші хлопці вистрілюють поганих, але там життя кращим не стає. За злочини треба карати за законом. Покарання має бути невід­воротним, бо це теж частина верховенства права. Тому лише закон, лише процедура і священні громадянські права, які нікому не можна віддавати.

Тому шлях України до ЄС стає все довшим через непроведення реформ, прописаних керівництвом  ЄС. Суспільство і держава, в яких рівень націоналізму не­достатній — розпадаються і зникають. Ті, де націоналізму багато — розвиваються і процвітають.

Європа не має права плисти за течією. Минув час, коли вона висловлювала «за­не­покоєння», «глибоке занепокоєння» за­мість того, щоб допомагати дієво, зброєю.

Економіка Європи у 20 разів більша за російську, але воля до оборони — значно слабша. А «заморожений конфлікт» буде поразкою всієї Європи. Він вказує на політичні загрози всередині Європи.

Європа має взяти відповідальність на себе і побудувати справжню оборону, захистити демократію, зміцнити еконо­мічну й цифрову безпеку. Якщо Європа не збереться — загине демократія та світова безпека.

Марія ЦЕСЛІВ-РІШКО.