«Кожна людина неповторна у своїй любові й терпінні. Часто її шлях – це терниста стежина, що веде до Христа, Якого не можна минути. Доля Анни Дирик – наочна ілюстрація дії Божого милосердя у цьому грішному й неспокійному світі. Хай її досвід молитви, почутої на небесах, допоможе багатьом читачам утвердитися у вірі в Бога і через покаяння та молитву віднайти своє правдиве християнське покликання», – ці слова митрофорного протопресвітера Петра Паньківа, цензора Львівської архиєпархії УГКЦ стали епіграфом до другої книги стриянки Анни Дирик «Могутня сила молитви», виданої у Львові у видавництві «Місіонер» у 2005 році.
«Чимало віруючих людей часто просить інших: «Моліться за мене!», або «Моліться за нас!..» Поручатися молитвами інших – похвальний звичай, але з досвіду знаємо, що не так часто приходить нам на думку молитися за інших, тим більше, коли це зовсім сторонні люди. До молитви за інших людей закликав у своєму посланні святий апостол Яків: «Моліться одні за одних!»
За свої 30 років священичого богослужіння зустрів я небагато людей, які радо або навіть і без виразного прохання молилися за інших, – писав у передмові до книги її співупорядник і богословський редактор о. Йосафат Воротняк, завершуючи словами: – Дай Боже, щоб у кожній нашій парохії були подібні до авторки цієї книжки молільники і щоб ніде й ніколи віруючі люди не зверталися до ворожбитів, екстрасенсів, магів та інших слуг диявола. Пам’ятаймо, що немає лиха, яке би не вийшло на добро тим, які люблять Бога».
Хто ж така ця незвичайна жінка, наша стриянка, якій 12 червня виповнилось би 90 років, але якої вже 10 років немає з нами… Анна Дирик – поетеса, молільниця, мама чотирьох доньок, бабуся і просто глибокого щирого серця людина, наділена надзвичайним даром Божим.
У меморіальному музеї О. Бачинської відбулася зустріч-спогад “Пам’ять серця”, присвячена Анні Дирик – поетесі, молільниці і цілительниці, яку добре пам’ятають стрияни.
Анна Дирик походить з дяківського роду, який це благородне служіння виконував у церкві впродовж 300 літ. Народилася в убогій селянській родині Григорія Васильовича Кобрина у селі Любеля на Жовківщині Львівської області в 1933 році. Мала дуже важке дитинство, зокрема в перші роки життя була недогодована і слабо доглянута, бо мама її змушена була піти на заробітки за кордон, а тато важко працював. Не ходила до чотирьох літ життя. Пізніші роки також не були з легких, пережила смерть першого чоловіка, а потім і другого. Змушена була сама у важкі комуністичні роки виховувати чотирьох дітей.
«Моє життя було нелегке, але мені легко було тому, що я твердо вірила в Бога, – писала сама пані Анна. – Впродовж усього життя я відчувала з самого дитинства Його велику опіку і милосердя. Бог – мій Отець, Учитель, Порадник, Суддя, Провідник, Котрий постійно веде мене за руку…» .
Любов до рідної землі, до її славної історії вклав у серце своїй донечці батько, який годинами розповідав дітям і про Запорізьку січ, і про Січових Стрільців, перечитував і переказував «Історію України М. Грушевського».
… Змалку вона ходила до садочка сестер-монахинь й там навчилася молитися та різних релігійних пісень і віршів. З дитячих років батьки виховували її в релігійному дусі і доброті, навчали любити людей і свій рідний край. Потім була російська, німецька і знову російська окупація… Запам’ятались більшовицький терор та німецька окупація: це були страшні часи, страшні вечори, коли вривалися до хати, перевертаючи все довкола, більшовицькі посіпаки, які гнали людей в тюрми… Який нерівний бій доводилося вести воякам УПА в часи підпілля!.. Жила під псевдо “мала Анна”… (ім’я від народження – Параскевія Кобрин). Відома українська письменниця, культуролог, краєзнавиця Галина Фесюк в книзі “Свічадо Жовківського краю: історична, літературно-мистецька Жовківщина в іменах” подала цікавий біографічний та літературознавчий матеріал про Анну Дирик (Параскевію Кобрин). Про це розповіла на зустрічі , ознайомивши присутніх з даним виданням, провідний бібліограф МЦБС міста Стрия Світлана Зборовська.
Найдорожчим для Анни Дирик було почуття волі й гідності кожної людини і воля рідного народу. Коли Україна стала незалежною – радості не було меж, мріяла про Вільну і Соборну країну, щоб Україна ніколи не була в чужому ярмі.
В 2002 році в Стрию побачила світ перша збірка її віршів «Пам’ять серця». Любов до рідної землі, служіння рідній Україні, воля кожної людини – про все це можна прочитати у віршах збірки. До першої книжки Анни Дирик «Пам’ять серця» увійшли вірші й короткі оповідання, написані в різні роки життя. Це своєрідна сповідь перед собою, Богом і Україною, це пам’ять про славетний подвиг повстанців, хвала видатним діячам рідної землі, віра в самостійну Соборну державу.
Писала вірші й прозові замальовки пані Анна ще з юних літ. Але коли її чоловік прочитав ці її щоденники, то схопився за голову, настільки неймовірна любов до рідного краю, до України були в кожному рядку!.. Настільки глибокий патріотизм і глибока віра тепліли з кожного слова!…
– Ти хочеш дітей лишити сиротами?!. Це ж пряма тюрма!.. – і спалив її зошити… Й тільки після Незалежності вилилося на папір все, чим брунькувалася душа. Тому й назвала першу збірочку «Пам’ять серця».
В 2005 р. вийшла друга книжка Анни Дирик «Могутня сила молитви», в якій через жанр «інтерв’ю» з авторкою отця Йосафата Воротняка ЧСВВ, прослідковується її незвичайний дар, що ним вона володіла багато років через спілкування з Богом молитвою і через який вона вимолювала у Всевишнього ласки й помочі для найбільш потребуючих.
Книга «Могутня сила молитви» – це правдива розповідь про спілкування з Богом, про надзвичайно унікальні події у житті цілительки, в якій до речі згадується навіть випадок, коли вона передбачила загибель В’ячеслава Чорновола…
Ось лише один уривок з книги:
« – Ви часто згадуєте про внутрішній голос, який говорить людською мовою. Чи Ви його чуєте також у якісь інші способи?
– Так, одного разу це був звук дзвонів. Ще з малих літ я часто їздила з батьками до Жовкви у різних потребах. Господь розпорядився так, що з 1960 року я мешкаю у Стрию. Час від часу приїжджаю до мальовничого міста Жовква, де проживає моя найстарша дочка. Однієї неділі ми з донькою пішли разом на Службу Божу… Через 15 хвилин після того, як почалася Божественна Літургія, я почула надзвичайно гарну мелодію. Звук дзвонів наче линув від землі до купола. Я подумала, що мабуть дзвонять у якійсь церкві, адже у Жовкві храмів багато. Невдовзі все затихло. Через хвилин п’ятнадцять я знову почула милозвучний передзвін. І так було впродовж цілої Святої Літургії . Я вже подумала, що це таке гарне відлуння у церкві. По дорозі додому я сказала доньці, що в цій церкві так гарно дзвонять дзвони – кожних 15 хвилин. Дочка здивовано відповіла, що ніяких дзвонів у церкві не чула…»
Розповідала пані Анна у своїй книзі й про ті випадки, коли їй у видіннях з’являлися люди з потойбіччя, про те, чи вірять рідні в її видіння, чи відчувала вона докори сумління у зв’язку зі своїми молитовними діями, чи підтверджувалася правдивість її видінь іншими особами, чи були випадки, коли недуги людей, за яких молилася, переходили на неї, і чому таке було, чи були випадки, коли люди підступно випробовували правдивість її бачень…
Про це розповідали і виступаючі на зустрічі. Доньки Надія та Віра згадували про те тепло, яке йшло від рук мами, як вона допомагала їм, і як її тепер їм не вистачає. Про те, якою вона була доброю до всіх людей, як вміла захистити у будь-якій життєвій ситуації, про те, що колись казала – дар її обов’язково знову проявиться в одному з майбутніх поколінь її родоводу…
Спогадами про кращу подругу поділилася Почесна голова Союзу Українок Любов Камінська:
– Ми зідзвонювалися практично щовечора, ділилися прожитим за день, вона була для мене дуже рідною і близькою – як сестра… Часто говорила мені про внутрішній голос, ділилася своїми роздумами і сумнівами… Адже брала на себе болі тих, кому помагала, за кого молилася. І завжди підкреслювала, що головне – навернення до Бога, бо допомогти може тільки Божа сила…Про ті випадки, коли допомагала знайти пропалих людей, знаю особисто…
Згадувала про дар цілительки і про те, як вона сама приходила до пані Анни за поміччю і стрийська поетеса Теодора Савчинська-Латик, яка розповіла й про деякі особисті чудесні випадки зі свого життя, пов’язані з потойбіччям:
– Шляхи Господні – незвідані, Господь напоумляє людину, допомагає їй в різні способи. Таких святих людей небагато, але вони послані Господом.
Член «Апостольства молитви», «Клубу української греко-католицької інтелігенції», Літературно-мистецького об’єднання «Хвилі Стрия», «Союзу українок», товариства «Просвіта», пані Анна з приходом Незалежності брала активну участь у різних громадських організаціях і заходах, писала як вірші, так і прозу, друкувалася у місцевій періодиці і щомісячному християнському часописі отців Василіян «Місіонер» та щотижневій християнській газеті “Нова зоря”.
Згадувала Любов Камінська, як вони на зорі Незалежності їздили по організаціях, по школах, по училищах з народними піснями, з розповідями про нашу історію. Тоді було створено у Стрию тріо «Берегиня», куди крім пані Люби ввійшли Розалія Паукевич та Софія Середницька. А пані Анна на таких зустрічах читала свої вірші, ділилася спогадами. Ось один з таких, що увійшов у книгу «Пам’ять серця»:
«Ішов 1949 рік. У квітні, саме перед Великоднем, сільський священик звернувся до парафіян допомогти нашій церкві гідно зустріти Пасху. А для цього потрібно було дещо придбати. Грошей люди на той час не мали. Тому нам з Марійкою, молодим дівчатам, доручено було збирати по хатах продукти харчування, щоб потім продати це добро в місті і за виручені кошти купити для церкви обнови.
Нічого не підозрюючи лихого, ми взялися ревно за роботу. Правда, в деяких хатах нас зустріли насторожено – мовляв, знаємо, для кого збираєте яйця…
Через два дні нашу й Марійчину хату оточили працівники КГБ. Прийшли до хати і сказали мені: «Збирайся, ти заарештована!»
Нас посадили на фіру, ззаду два конвоїри… Тільки рушили, я перехрестилася і почала щиро молитися. Біля кожного хреста хрестилася вголос. Це почало дратувати одного з конвоїрів, і він злісно крикнув: «Ану перестань!». Та другий, молоденький такий, українською мовою заперечив: «Та нехай собі молиться…»
Привезли нас до Великих Мостів, тоді це було районне містечко, в слідчий ізолятор. Мене забрав на допит українець років сорока. Коли я назвала своє прізвище, день, місяць і рік народження, він відклав ручку і здивовано поглянув на мене, а потім сказав: «Усі твої дані співпадають з даними моєї доньки. Навіть ім’я твоє… Ми доньку назвали ім’ям моєї матері”.
Потім почався допит. Головне, його цікавило, для кого ми ходили збирати харчі, хто приходить в наш дім, чи знаю я когось з УПА? Допит тривав годин п’ять і я постійно відповідала одне й те ж: продукти збирали для церкви.
У двері постукали, з’явився слідчий і наказав іти за ним. Він підвів мене під двері іншого кабінету і сказав: «Слухай!» У цю мить я почула крики і плачі Марійки: її били…
Ми повернулися назад у кабінет. Допит продовжувався
– Так тепер ти признаєшся, для кого збирали харчі?
Я повторювала одне і те ж, хоч серце в грудях билося мов у пташини… Через якусь хвилю двері знову відчинилися і зайшов молодий чолов’яга років 30-ти. Я тільки глянула на нього й одразу зрозуміла, що це прийшов кат.
– Ну що, призналася? – запитав він слідчого і взяв у руки важку палицю.
Від страху і передчуття удару я ледь не втратила свідомість але знайшла в собі мужність знову почати молитву і в цю мить почула від слідчого: «Призналася…» Катюга брудно вилаявся і гримнув дверима. Слідчий написав протокол і дав мені прочитати. Все було написано з моїх слів, і я підписалася. Тоді він промовив, щоб ніхто не почув: «Якщо не хочеш сюди ще раз потрапити, щоб більше ніяких яєць не збирала. Зрозуміла? Якби ти не була так схожа на мою доньку…»
Слідчий відчинив двері і завів мене до іншої кімнати, сказав зачекати. Через кілька хвилин сюди привели Марійку. На неї було страшно глянути: все лице було у крові, коса розплетена, вона не могла говорити. Нас вивели на вулицю і наказали йти додому.
Спочатку ми бігли. аби тільки швидше від цього приміщення! А потім Марійка почала втрачати силу. Додому було ще вісім кілометрів. Якось добралися до ріки, і я допомогла подрузі помитися, а потім заховала її у густому чагарнику, а сама босоніж побігла додому. Не пам’ятаю, як добралася до села, що говорила і що пояснювала. Збіглися сусіди, а Марійчин батько запряг коней, і ми мов на крилах, полетіли до Марійки. Коли її привезли додому і роздягнули, вона була вся була побита: жодного живого місця не було на ній. Дівчина тільки встигла пояснити, що коли її привели на допит, то нічого не запитували, а почали одразу бити. Більше трьох місяців дівчина одужувала . А я, як тільки опинилася вдома, впала перед образами і щиро дякувала Богові, що врятував мене від тортур!»
– Мама завжди повторювала, – додала пані Віра, – що у хвилини горя не треба впадати у розпач і не слід іти до різних ясновидців і ворожбитів. Ми повинні лише щиро молитися до милосердного і всемогутнього Бога, який єдиний може нам допомогти. І перше, про що вона просила кожного, хто приходив до неї по допомогу – навернутися. «Молюся за всіх грішників, – писала вона у своїй книзі, – аби Бог навернув їх на праведну дорогу. Моліться, люди! Бог прощає усі гріхи – лише покайтеся і щиро моліться».
В такій глибоко духовній атмосфері ніхто не поспішав розходитися, лилися спогади, присутні на зустрічі слухачки ГО “Університету Третього Віку м. Стрий”, декламували поезію Анни Дирик, а вихованці школи мистецтв, де працюють доньки пані Анни, подарували присутнім чудовий невеличкий концерт.
Галина Пуга-Данильців. Фото автора.