Таке побажання колегам по перу від чарівної Стефанії БЕБИЧ. Сьогодні презентуємо нашим читачам творчість поетеси та її життєпис.
Було це влітку 1959 року. В одному прикарпатському мальовничому селі, що на Старосамбірщині, в селянській родині народилася звичайна дівчинка. Народилася в ті часи, коли проводилися вечори в колі друзів, звісно, без ґаджетів. На дорозі біля хати грала гармошка, співалися українські народні пісні. Орнаменти українського вишиття, панорами природної краси, краєвиди гір в обіймах двох рік Ясеничанки і Дністра надихали її на творчість, а вона в цей час прислухалася до голосу свого серця. Мабуть, в цей час зародилася її творча іскра, вогник чи, навіть, зірка, а згодом її жага до творчості допомагала переживати важкі часи. З часом доля її повела у Львів, потім у м. Стрий, де тривалий час працювала на одному із заводів. Робота, діти, сім’я, обов’язки, нелегкі часи не дозволяли їй повною мірою відчути себе і заявити про себе. Це сталося пізніше! З кожним роком людина удосконалюється, а в зрілості змінює старі шаблони мислення попереднього життя. Тобто, ця творча іскра кардинально переписала її програму життя, змінила його курс, оточення, захоплення, мрії і цілі. Тобто, творча іскра подарувала цій дівчинці насолоду до життя і дарує її досі – це самовдосконалення і розвиток на різних духовних, філософських і психологічних лекціях, це різноманітні участі у творчих вечорах, відвідування виставок, музеїв та презентацій, де творчість займає коронне місце. Це участь у одному з проектів Львівського театру, зйомки у фільмі «Стрий. Легенда». А ще розбудила ця творча іскра любов до старовинного українського одягу, вишиття і не тільки. Її душа прагнула росту і польоту. Це все надихає її і переливається у поетичне слово. З того часу вона рифмує все, що живе у її серці!
Ось уривки її творів.
… «Щоби життя було веселе
й не рябе,
Один секрет тримаю у запасі.
Шукаю шлях свій, створюю себе,
Не хочу розчинитись в сірій масі!»…
… «В художній творчості
від автора залежить,
Від розуму його, культури й відчуття,
Почуття міри, що йому належить,
Бо саме він дає своїй поезії життя!»…
… «Залишити з минулого хочу тепло,
Його й зарифмую у спогадах сміло.
Зорепадів в моєму житті не було,
Але кілька зірок все ж таки
прилетіло!»…
… «На моїх скронях паморозь біла
Та пісня весела не стала сумною.
Ваша величносте, осене зріла,
Побудь якнайдовше зі мною!».
* * *
Навчи мене, поете, так писати,
Щоб моє слово кулею летіло ввись,
Щоб зорі в небі думкою дістати,
Щоб в ногу з римами іти кудись.
Навчи мене писати твердо й щиро,
Щоб не шукати слів, не бути у погоні,
Щоб я знайшла слова любові й миру,
Щоб злі слова у мене були на припоні.
Навчи мене, бо досі ще не вмію,
Я розумію – треба мати хист!
Я для людей як вмію, так і сію,
Щоби почув мене маестро чи артист.
Мені сягнути ввись ще справді важко,
Хоч мої крила просяться літати,
А я попрошу найспівучу пташку
Це побажання для поетів заспівати:
«Хай всім талантам стелиться
дорога,
Хай чує кожен заключні слова,
Слова гучні із уст самого Бога:
«Ти створив чудо – вірний мій слуга!».
Наталія КАРПЕНКОВА.