Тема зради досить поширена у світовій літературі. В деяких творах автори намагаються вникнути в природу походження запроданства, у шлях сходження і падіння людської душі. Адже запроданство викривають як ренегатство індивідуума. Все це є втіленням одвічного протистояння добра і зла, випробуванням людського характеру екстремальними обставинами. Одні в силу цих обставин не можуть кинути хрест на важких вибоїнах життя, інші шукають стежину для запізнілого каяття, намагаються знайти виправдання содіяного.
Моральну категорію запроданства засудив ще наприкінці 20 ст. великий Каменяр Іван Франко у публіцистичній статті «Поет зради». Поет-класик польської літератури Адам Міцкевич став кумиром польської молоді, яким гордились, окружили його німбом слави, святості, вищості над іншими героями в суспільстві. Чи не вся молодь захоплювалась Міцкевичем. В своїй поемі «Конрад Валленрод» він оспівав головного героя, який зрадив і не був за це поганьбленим. Молодь теж його не засуджувала, а, навпаки, вважала новітнім героєм, гідним пошанування.
Геніальний Іван Франко (на той час ще не вважали його таким) різко засудив таке виправдання ренегатства у вищеназваній статті. В силу своєї прямолінійності поет не міг відступити від істини і його впертість зіграла в цьому випадку фатальну роль в подальшій долі поета.
У кількох творах Іван Франко аналізує філософію і психологію зради. Ця тема згадується і в творах інших письменників, науковців, зокрема істориків.
Для підтвердження згадаю приклад з наших теренів. На хуторі Пила перебувала група повстанців у лютому 1945 року. Всі сили окупанти кинули на боротьбу з бойовиками та симпатиками УПА. У кожному селі стояв гарнізон НКВД, які пильно стежили за повстанцями. Де не ступала нога карателів, там пильнували «ястребки», яким давали зброю для «забезпечення громадського порядку від дій українського підпілля». На цьому хуторі, як здавалось повстанцям, вони почуватимуться безпечно. Але це була ілюзія. І тут були «ястребки», донощики, які прислужували совєтам за «юдині срібняки». Один вибрався до Стрийського гарнізону з донесенням. Повстанцю, що стояв на варті, прикинувся, що у нього страшенно болять зуби, тому йому терміново треба до зубного лікаря в Стрий. Замотавши голову хусткою і гірко стогнучи, чоловік викликав у вартового співчуття. Той пропустив його, нічого не підозрюючи.
Невдовзі на хутір прибув загін енкаведистів, озброєних до зубів. Розпочався бій не на життя, а на смерть. Та сили були нерівні. Всі повстанці зложили голови. Довкола сніг напився їхньої крові. Три чоловіки сім’ї Бабіїв зі Станкова були розстріляні. Мешканці викрали тіла полеглих і похоронили в братській могилі села Станкова. Решту малолітніх дітей разом з матір’ю вивезли в Хабаровський край. Яких страждань зазнала мати Бабіїв разом з дітьми на чужині — тут не описати. Недаремно вона перед смертю просила дітей перевезти її тіло й похоронити в Станкові. Її воля була виконана, і зараз на станківському цвинтарі височить гарна могила жінки-страдальниці. Вона служить нагадуванням нащадкам про звірства окупантів.
А трагедія на Берегах! Загін Кармалюка дістав наказ від проводу перебратись на терени Карпат. Всі повстанці були вихідці з навколишніх сіл: Добряни, Добрівляни, Нежухів, Кавсько, Завадів, Голобутів та ін. Всі хлопці, мов дуби, з селянських родин, де виховували їх в національно-патріотичному дусі. Вони не побажали залишатись в комуністичному ярмі і стали в ряди борців за УССД. Заночували в Добрянах, здавалось, що це залишилось таємницею. Але стукачі, як сторожові пси, не дрімали. Один з них винюхав про плани повстанців і заявив у сільраду, а звідти пішла депеша у каральні органи. У Стрию поспішно підготували вантажівку з енкаведистами і попрямували на хутір Береги, щоб влаштувати засідку. Хлопці Кармалюка мали за мету трохи перепочити, запастись продуктами в далеку дорогу. Але це стало останньою надією. Там їх чекали напоготові озвірілі «асвабадітелі» — і зав’язалась жорстока битва. Стрільба відлунювала в лісі і навколишніх селах. Мліли серця матерів, чиї сини зібрались в далеку путь. Тіла їх дітей, розстріляні, понівечені спочили навіки в цьому лісі. Отча земля прийняла в своє лоно тих, хто не скорився, а віддав за волю найдорожче — своє життя.
Хоч це було небезпечно, але люди тайком забирали тіла полеглих і по-людськи, по-Божому віддавали їх землі. Бо вони були не худобиною нехрещеною, а людьми, створеними за подобою Божою. І віддали свої голови за святу справу — визволення рідної землі від совєцького чобота-кірзяка. Юда одержав свої срібняки, але десь в глибині чорної душі зачаївся промінчик світла і не давав спокою. Напевно, йому снились Кармалюкові хлопці, які ще й не жили на землі, не кохали й не раділи життю. І так було всі роки більшовицького панування в Галичині аж до 1991 року. Молодь загинула; місце бою, могили заросли б бур’янами, стерлася би пам’ять, загубились би спогади, висохли б сльози, хіба на денці сердобольних душ не замовкли б молитви…
З проголошенням Незалежності України гідно вшанували їхню пам’ять: облаштували братню могилу, встановили кам’яний хрест, виготовили портрети, спорудили капличку з іконою Богоматері на престолі, прикрашеному вишитими рушниками. Але залишились нащадки іуд, які дістали за зраду посади партсекретарів, голів сільрад, колгоспів, бригадирів, директорів шкіл. Муляло їм дуже, як у травні кожного року збираються біля монументу люди: хто прийшов пішки, хто прибув фірою, хто автом, і слухали поіменне вітання, вірші, пісні, смакували козацький куліш.
Це було зрадникам не до душі, і кілька років тому капличка спалахнула, мов солом’яний сніп. Все згоріло дотла. Але могилу їм не знищити, як і людську пам’ять, український дух. Минуле їм не повернути, незважаючи на всі зусилля. Міліція «шукала» палія, та не знайшла донині. Ніякий ні вбивця, ні зрадник, навіть найдосвідченіший, не спроможний затулити Господеві око. Кожен з них заплатить за свої діяння сповна. Хоч зграя більшовицьких бандитів вірила, що за срібло-злото можна й грішників з пекла викупити. Хіба вони можуть усвідомити: кожна людина — це неповторний світ, кожний у Богом призначений час прийшов на цю землю, щоби сповняти Божі закони. І буде Ним покликаний у визначений час…
Зрадити, продати державу, народ — гріх непрощенний. А ще гірший — зрадити своїх близьких, рідних, бо рана, завдана тобі найріднішими людьми, пече й не заживає довго-довго.
Один чоловік народився й виріс у християнській, патріотичній родині. Батько, старший брат підтримували УПА, облаштували в своїй хаті криївку. Все це міцно засіло в свідомості Зеника. Здавалось, що він піде по їхніх слідах. Коли став парубком, сподобав собі вдову повстанця з сином. А жінка була красуня: висока, чорнокоса, як кажуть, з такого лиця хоч воду пий. Мала дяку до всякої праці, мріяла із Зеником виростити свого синочка, бо був схожий на батька. У кінці 1940-их і на початку 1950-их років компартія розпочала колективізацію, насильно заганяючи людей до колгоспів. На дармовій праці влада забивала людям голови про «побудову соціалізму, а там і до комунізму». До людей просочувались чутки про голодомор у Східній Україні.
Сім’я у Зеника й Марії збільшувалась, вже й народились дві донечки. Стало важко прогодувати, одягнути сім’ю з п’яти осіб. Люди втікали з села: хто на «стройку комунізма», хто в райцентр на побудову заводів, фабрик. Зеник теж подався в місто шукати легкого хліба. Знайшлись «друзі», «подруги», потекло безтурботне життя… Минуле відійшло на задній план. Про сім’ю турбувалась Марія, гарувала зранку до ночі, щоб утримувати дітей. А «батько» насолоджувався «свободою». Не шукав голосу совісті, забув, що це голос Бога.
Час котив дні так швидко, наче вітер опале листя. Від важкої праці краса Марії зблякла, спина зігнулася. Син хворів, і це краяло мамине серце. З проголошенням Незалежності люди наче ожили, створилось багато політичних організацій, в тому числі Братство політв’язнів. Згадав Зеньо, що його родина теж причетна до переслідуваних і замучених совєцькою владою, тому звернувся до місцевої влади, що йому теж належиться житло, яке після клопотань йому і виділили в мікрорайоні. Наїжджав у село, хоч дочки не були дуже раді. Були опечалені, що мама так скоро згоріла від важкої праці, хвороб. Невдовзі не стало й сина. Зеник хотів налагодити стосунки з односельчанами, навіть купив дарунок до церкви. Та чорні сторінки в його житті не вдалося вибілити.
А тут вже його обсіли хвороби і старість махає крилом. Зрозумів, що наближається той день, коли Господь скаже йому «добрий день», а люди «до побачення». Захотів на сільському цвинтарі збудувати собі гробницю, вже й майстрів привів туди, які вже й розпочали роботу. Та громада сказала йому «геть!». Двічі активісти виганяли його майстрів. До багатьох він звертався за допомогою, в тому числі й до мене. Церковна й мирська влада були невмолимі. Довелося Зенику облаштувати вічну оселю на стрийському кладовищі. Та не топчуть рідні діти стежину до місця вічного спочинку «батька», який давно став для них чужим.
Хтось думає, що так багато зрадників є тільки серед українців. Це неправда. Серед різних народів їх не менше. Наприклад, в роки Другої світової війни в єврейських гетто, німецьких концтаборах охоронцями та наглядачами були не лише німці, але й самі євреї, поляки, а всі звірства над в’язнями приписували українцям. Від такої облуди українська нація дотепер не може відмитися. А росіяни? Ці здавались в полон німцям цілими арміями, дивізіями. Згадаймо генерала Власова. Тепер московити причепили йому ярлик супергероя! Як завжди, все у рашистів поставлене з ніг на голову. Брехня путінських ублюдків давно перевершила геббелівську пропаганду.
У час теперішньої війни розплодилось багато зрадників, колаборантів, які за юдині срібняки продають все і всіх. Таких чекає безславна смерть і презирство земляків. Найгірша зрада, яка спричиняє загибель не тільки військових, але й цивільних, стариків, дітей, інвалідів. Таких запроданців виявилось в Україні сотні, тисячі. Не буде їм прощення ні тепер, ні після фізичної смерті. Не тільки вони відчують презирство, але й їхні нащадки, бо за скоєне ними зло, пролиту кров доведеться платити. Ніщо не минає безслідно…
За давніх часів на людство чатувала страшна заразна хвороба — проказа. Таких хворих ізолювали від суспільства в окремі притулки. Подекуди вийти за межі хворому можна було тільки з палицею, до якої причеплений дзвінок, щоб люди були попереджені, хто наближається. Це давно кануло в Лету.
Тему зради заторкували такі українські письменники як Юрій Косач в романі «Еней та життя інших», Улас Самчук в романі «Чого не гоїть огонь», Роман Іваничук в романі «Рев оленів на розвидні», а також Роман Федорів у романі «Палиця для прокажених». В ньому автор глибоко дослідив філософію і психологію зради. Головний герой цього роману Василь Кузьмак не має на своєму чолі тавра відступника і злочинця, який спочатку здав свою «сотню апостолів», а відтак запроторив своїми доносами сотні людей до сибірів і казахстанів та прирік ще багатьох на мученицьку смерть.
Стрижнем роману Р. Федоріва є трагедія української нації, одну з причин якої сформулював ще Іван Франко словами гіркого докору: «І чом відступників у нас так много? І чом для них відступництво не страшне?». А Євген Маланюк услід за В’ячеславом Липинським назвав прокляттям України.
Народ мусить звільнитися від цього гріха, що став мовби гріхом первородним, фатумом його долі на довгих перегонах століть, мусить пройти через вогонь самознищення, щоб у майбутнє увійти фізично і морально здоровим.
У цьому процесі оновлення важливим є витравлювання зі свого духовного організму тієї отрути, яка нагромадилася в ньому, і одним з найкращих і найефективніших ліків від неї є слово, наче та палиця, сигналізує: ось проказа, остерігайтесь, і є свічка — символ пам’яті і прощення.
Марія ЦЕСЛІВ-РІШКО.