Членкиня ГО «Мистецька толока» Лідія КВАСНІКЕВИЧ працює вчителем української мови та літератури в Стрийській гімназії №4. Виросла у мальовничому селі Горішне, що на Стрийщині. Закінчила Львівський національний університет ім. І. Франка, філологічний факультет. Друкувала поезії у часописах «Дзвін», «Склянка часу», «Соборність».
Авторка поділилася з нашими читачами поезією, від якої віє спокоєм та умиротворенням, а від краси природи, яку вона описує охоплює неймовірне відчуття безмежної любові до рідного краю.
Жнивами диха сонний вечір,
І м’ята пахне у вікна,
А муза, обнімаючи за плечі,
Мережить мрію ниткою тепла.
Зворушена, я вишию узори.
До слова слово – тонко і квітчасто.
Серпневу ніч, що висіває зорі,
Вплету й собі калинове намисто.
***
Стежина в’ється до отчої хати
Поміж берізок, крислатих дубів.
Звивається косою рути – м’яти
Поміж малини бордових кущів.
Линула хутко – спішила додому.
Там зустрічав мене рідний поріг,
Там залишала всі жалі і втому,
Там мамина молитва – оберіг.
Слова напутні татові пророчі,
Ожина пнеться до острокола.
І пампухи бабусині із печі.
Це тиша, спокій – молодість моя.
До тебе хочу духом повернутись,
Все обійняти, скільки маю сил.
Душею й серцем прихилитись,
Напитись з батьківських джерел.
***
Плетуть мереживо на плоті гарбузи,
І в’яжуть кептарі кущі калини.
Шепоче клен горобині казки,
Рудий метелик спочиває на ожині.
В березах Мавки заплітають коси,
Замріяні тумани куняють в далині.
З отав спиває вітер роси,
Танцюють бджоли у медовій жовтизні.
Бавиться легіт волоссям лози,
То пестить гілки, то раптом втікає.
Чугайстер Нявок кличе в сни.
Молодик Серпень у двір поспішає.
***
Пада зірка з неба пам’яттю
На хатину, що добром жива,
До якої горнемося святістю,
Яка благодатно у життя вела.
Над вікном гніздечко звила ластівка,
Духмяніють медом росяні гілки,
А між ними – королева пасіка,
Бджоли обціловують нагідки – квітки.
Вгору покотилася таємнича стежечка,
Крадькома сховалася в косах осоки,
І барвінок плетивом до обійстя стелиться,
Вишні і черешні, немов у молоці.
Хато рідна, пісне заповітна,
Ти до себе кличеш із стрімких доріг,
Грієш душу, боготворна, рідна,
Батьківська оселя – вічний оберіг.
***
Вже серпень збирає у стоги покоси,
Мінорну сонату на скрипці цвіркун виграє.
І сонце спиває зраненька посріблені роси,
Павук у кущах павутину тоненьку снує.
Шаріється день, мов ніжний стрункий гладіолус,
І вітер кошлатить у косах стареньких хмарина.
В стерні журавель повизбирує згублений колос,
І місяць купається в теплих долонях жоржин.
Поезія Лідії Кваснікевич, мов бальзам на душу, у цей тривожний час. Заздримо по-доброму учням, які навчаються у такої неординарної вчительки нашої солов’їної мови. Нехай Вам усе вдається і на творчій, і на педагогічній ниві.
Наталія КАРПЕНКОВА.