Як утворилися нації українців і росіян і чи справжньою є теза «А какая разніца?». Наукою доведено, що ані мова, ані назва народу не свідчать про його окремішність. Наприклад, два слов’янські народи: південні «словенці» та північно-угорські «словаки» — це два окремі народи, що утворили дві окремі держави. Кожен народ — це одиниця історична та економічна. Це означає, що стосовно інших народів у нього спільна історична доля та спільні господарські інтереси. Оця спільність історичної долі та господарських інтересів є витвором і наслідком географічної основи кожного народу. Це означає, що народи (нації) є природним витвором географічного укладу країн (гір, низин, рік, морів, пустель, клімату, рослинності і т. д).
У західній частині Європи є чітко виражені географічні кордони держав. А у східній Європі ці природні межі менш виразні. Наприклад, межа між поляками і українцями полягала віддавна вододілом Вісли і Бугу, а далі — лісовою пущею на захід від Вислока. Межею обох народів в Галичині ще є Сян і Вислок, на Холмщині — частково Вепр.
Або візьмімо українців і москалів. Раніше їх розділяли великі лісові пущі, які пролягали на вододілі поміж Дніпром і Дінцем та Волгою, зокрема Окою. Через те українці посіли сточище Дніпра, Десни, Донця і т. д., а москалі — сточище Волги, зокрема — Оки. Виходить, що природа створила народи, даючи їм через географічний уклад країн, окремі інтереси та окрему долю. Згодом, завдяки тривалому співжиттю племен однієї країни поміж собою, творилася у них спільна історична традиція та спільна культура (себто: одна мова, один звичай, одна освіта, одне письменство і т. д.). А намагання оборонити свої спільні господарські й культурні інтереси від напасливих сусідів призвело до політичної спільноти всіх інтресів даної нації.
Нація не вічна. Нації постають через змішуваня кількох націй і т. д. Вони розпадаються, гинуть, змінюються. Від деяких націй (ассирійців, вавилонян, картагенців) не залишилось сьогодні й сліду. Інші, наприклад, єгиптяни, еліни існують донині, хоча й змішались дуже з іншими народами. Виходить, що нація (народ) не є чимось вічним, але підпадає змінам щодо свого складу, крові, мови, назви. Нація теж підлягає еволюції.
Схоже відбулося і зі слов’янами. Колись в давнину слов’яни були одним племенем. Та більше тисячі літ назад вони розійшлися по східній і середній Європі та стали розділятися на інші народи. На заході повстали чеський, словацький, польський народи, за Дунаєм на півдні — болгарський і сербський, на південному заході — хорватський і словенський, а на сході — «руські» народи (українсько-руський, московсько-русский та білоруський). Утворилися ці народи через різницю економічних інтересів і культурних впливів та різницю історичної традиції. Ні мова, ні назва, ані віра не є вирішальними для народності. Визначальними є тільки минувшина та інтереси народу, які є наслідком його географічного розташування.
Чому як українці, так і москалі вживають назви «Русь» та чи виходить з тієї єдності, що вони є одним народом, чи ні? В давнину східну Європу заселяли різні слов’янські племена, які отримали свої назви від гір, рік, полів, лісів і т. д. Одні звалися бужанами, інші — дулібами, ще інші — деревлянами, були угличі, поляни, сіверяни, кривичі і дреговичі, словіни, радимичі та в’ятичі. Вони говорили подібними мовами, та чим далі вони були одні від одних, тим більше відрізнялися. Спільної назви вони не мали. Літопис Нестора каже, що всі ті племена з’єднали в одну державу «варяги» вбо «руси», себто чужинці, які прийшли в ІХ ст. після Різдва Христового зі Скандинавії і завоювали Новгород, Київ та інші міста. Але новіші вчені-історики не дуже вірили в ці казки. І стали вони з’ясовувати, звідки взялася «руська» держава і назва «Русь». Історики-вчені, зокрема професор Львівського університету М. Грушевський дослідили і знайшли в старих грецьких та арабських літописах, які писалися за 200 і більше літ до Несторового, що «русами» називалися східні слов’яни задовго ще перед тим часом, на який літописець визначає прихід Рюрика і варягів. Якщо східні слов’яни швидше звалися «русаками», то, зрозуміло, що жодні варяги не принесли їм ніякої назви. Більше того, якби варяги завоювали східних слов’ян, то про це написали б і греки, і араби, і німці, а вони про це ніде не згадують. Не так давно вчені-історики, дослідивши докладно грецькі і арабські літописи, дійшли висновку, що «Русь» пішла таки із самого серця України — Києва. В літописах пишеться про подорожі з Полоцька, Новгорода або Ростова до Києва, як про подорожі «на «Русь», в «руську землю». З того видно, що спершу тільки мешканці Києва й околиць звалися «Русь», а інші племена звалися інакше і «Руссю» не були. Недалеко від Києва впадають до Дніпра дві великі ріки — Десна і Прип’ять. І тими ріками їздили «гості», так звали в ті часи купців. Інших доріг не було. Кияни були багатими, сміливими, бувалими купцями. Вони мусили бути войовничими, їздили в усі сторони світу і там торгували. Щоб було успішніше торгувати, вони у важливих місцях закладали укріплення або «городи», щоб пильнувати водний шлях. Це діялося ще тоді, коли про «варягів-русів» і гадки не було. Отак Київська Русь торгувала і воювала у всій східній Європі, закладаючи свої «городи». Тоді розпочала «Русь» панувати над тими племенами, серед яких осідала, і почала стягати з них данину шкірами з куниць, білок, лисів, соболів і горностаїв, воском, медом і т. і. Все це звозила «Русь» до Києва, а звідти Дніпром і Чорним морем до Греції, Царгорода, де це продавала за золото і срібло, зброю, дорогі одежі та знаряддя. Так помалу підкоряла собі Київська «Русь» усе більше і більше земель, та всі ті землі стали зватися «руськими», бо підлягали київському племені «Русь», а всі люди, які підлягали киянам — «Русі», стали зватися «руськими» людьми, бо були підданими Київської «Русі».
Племена ближче до Києва швидше підпали під руку Київської Русі. До того ж, вони мали однакову мову з Київською Руссю і мали однаковий економічний інтерес, бо посідали степові околиці над Дніпром і над його притоками, або над Дністром обробляли землю і торгували з Царгородом. Тому вони легко пристали до Київсько-«Руської» держави і увесь народ над Дніпром та Дністром став звати себе «русинами». Ця «руська» держава утворилась найпізніше у VІІІ столітті після Різдва, оскільки докази її існування маємо вже з першої половини ІХ віку. В другій половині ІХ століття маємо вже цілком докладні звістки про існування великої «руської» держави з «великими князами» у Києві, яким підлягали менші князі сусідніх племен. З початком ця держава обіймала ціле поріччя Дніпра, Бугу, і Дністра, за винятком Чорноморського степу, де кочували дикі кочовики (печеніги).
Таким чином, це була держава, яка єднала в собі саме ті племена, що були предками теперішніх українців. Злука цих племен, що жили понад чорноморськими ріками, наступила тому так легко, що вони жили подібним життям, мали подібну мову та однакові господарські інтереси. Ці племена вздовж чорноморських рік (себто племена нинішньої України) ближчі були одні одним мовою, культурою, інтересами, ніж в’ятичам, предкам москалів.
Держава київських князів Аскольда і Дира, Олега, Ігоря і Ольги була державою тодішніх українців. Від київського племені «Русь», що злучило їх в одну державу, звалися вони «русинами».
Та кияни- «Русь» не спинились на витоках Дніпра. Допливали горішнього Дніпра та горішньої Двини, перетягаючи човни на кругляках суходолом (згадайте історичні назви Переволока, Переволочна), добрались до ріки Ловать, поміж Ільменське озеро, а далі Волхвом, Ладогою, Невою досягали Балтійського моря. А зворотнім шляхом сміливі та розбишацькі скандинавські мореплавці сягали Києва, а потім Греції. На перехресті шляхів постало велике купецьке місто Новгород. З того, що в мові новгородців є багато схожого з українською («літо», а не «лєто», «ліс», а не «лєс», «голова», а не «галава»), можна припустити, що цей Новгород над Ільменем був колонією киян. Чорноморське поріччя з’єдналось в одну державу вже десь перед 800-им роком, а біля 850 року воно вже точно було однією державою. Новгород увійшов в ту державу близько 900 року за Олега. У такий спосіб опанувала «Русь» (кияни) весь шлях з Балтики у Чорне море і назад.
Волга теж була великою водною рікою. Тільки єднала вона поволзькі племена, в т. ч. в’ятичів з-над Оки і р. Москви, і не з Києвом, не з Чорним морем чи Грецією, а з підуральськими землями і з Каспієм, отже — з фінсько-монгольським світом. В’ятичі та їх фінські сусіди (мордва, карель) тисячоліттям теж жили в лісах Московщини з ловлі, землеробства ще не знали, а з Києвом і Царгородом не торгували, бо не мали туди водної дороги. Їхньою дорогою була Волга, і вона вела на схід, аж під Урал та Сибір, а також на південний схід аж до Каспійського моря. Звідти приходили до них арабські та інші купці. Тому ті племена не мали інтересу належати до «Русі». Вони ж мали іншу мову, бо це не були слов’янські племена. «Русь» з Києва добралась і до Волги, здобула собі в’ятичів та сусідні фінські племена. Вони не знали водного шляху до Києва чи Царгороду. Їхнім водним шляхом в Азію була Волга. Вони і належали то до держави волзьких хазарів, то до держави волзьких болгарів, монгольських народів, з якими вони торгували — саме тоді, коли над Дніпром уже 200 літ була «руська» держава. Аж Святослав, який любив воювати світами (після 950 року), змусив їх платити данину Києву. Вони не мали ніякого бажання належати до Києва, і коли тільки могли, бунтувались і відходили від «Русі», тобто від Києва.
Але «Русь» мала з них користь через торгівлю і данину. Тому «руські», тобто київські князі, йшли на них знов війною і знов завойовували. Так робив Святослав, а потім змушений був так робити Володимир Великий і його син Ярослав Мудрий.
З цього видно, як стара «руська» держава пішла із самого серця України, тобто з Києва, як ім’я «Русь» поширилось на всі племена над Дніпром і Дністром, і як племена, які жили над Волгою та її притоками, тобто в’ятичі (москвичі) не хотіли приєднуватися до «руської» держави, бо, по-перше, були іншої мови, а, по-друге, мали інший економічний інтерес.
Таким чином, вже у ті часи (більше тисячі літ назад) проявлялася різниця між русинами (предками українців) і в’ятичами (москвичами, предками москалів). Як бачимо, теза «адіннарот і «адінязик» наскрізь брехлива і не має під собою історичного підгрунтя. Тому так совєцькій владі був ненависний вчений, історик Михайло Грушевський, який написав більше 10 томів «Історії України-Руси» і розвінчав комуністичні міфи «лєнінської національної політики». Тому комуністична верхівка обманом заманила його в срср і підступно знищила в 1934 році.
Несторовий літопис оповідає, що Володимир Великий охрестив Русь. Але це півправди. Адже християни перед тим були і в Києві, і в інших містах. Брат Володимира Ярополк, якого він убив і відібрав Київ, теж, очевидно, був християнином і мав жінку-грекиню — християнку і при його дворі були грецькі священики. А бабуся Володимира Ольга теж була християнкою і мала багато християн при дворі. В Києві навіть була християнська церква св. Іллі ще до Володимира Великого. Поміж боярами, прибічниками князів, було багато християн.
Християнство йшло на Русь із Греції, куди русини їздили торгувати. А коли християнство дуже поширилося, тоді вже й Володимир Великий прийняв його і оголосив як державну віру та допомагав його поширювати. Русини-священики учились в Києві від болгарських учителів та болгарських книг, і старо-болгарська мова змішалася в нас зі старою мовою наших предків, з чого утворилася наша «староруська», тобто староукраїнська книжна мова, якою в нас писали довгі віки. Однак русифікатори України, як попугаї, повторюють, що стара писемна мова наших предків була спільним витвором русинів-українців і москалів. Але це не так, бо якоїсь спільної писемної мови у наших предків та предків москалів ніколи не було.
«Староруську» писемну мову утворили в ХІ та ХІІ століттях наші (українські) письменники з Київської Печерської Лаври та з київського княжого двора, писали нею самі «русини» з Подніпров’я, Волині та Галичини (тобто, лише українці). А предки москалів (в’ятичі, фіни і т. д.) непричетні були до тієї справи, оскільки вони тоді були ще дикими племенами, бо московське письменство щойно почалось аж згодом, в ХІІІ столітті.
То як сталося так, що ті в’ятичі та фіни, від яких пішли москалі і які так не хотіли належати до «Русі», потім самі стали зватися «русинами»? А було так.
Коли в другій половині ХІ ст. великий князь Ярослав Мудрий поділив між 12 синів «руську» землю, землі в’ятичів та фінів отримали окремих князів, які спершу підлягали київським князям, але далі відірвалися зовсім від Києва. Ті князі були з «руського» роду, вони привели зі собою бояр і дружину з «руського» роду, і священиків — теж з «руського» роду. Тому й назвали землю теж «руською», а народ, підвладний їм, тобто «руським» князям і боярам, став звати себе «руським». З часом князі і бояри прийняли тамтешню мову і цілком злилися з тими племенами в один північно-руський або московський народ. В інтереси тих північних князів було не тримати союзу з полудневою Руссю. Вони від неї відірвалися і перестали коритися київським князям. Таким чином, ці землі підлягали Києву всього 100 років, та й то з перервами. Надалі вони вже ніколи не були в єдності з Києвом. Аби стати незалежними, стали суздальсько-московські звати себе «великими князями», а з Києвом воювати і дбати про його занепад. Їх князь Андрій Боголюбський 1169 року навіть здобув Київ, пограбував і зруйнував його так, що відтоді Київ підупав. Зробив це Боголюбський для того, щоби Київ не мав значення, і щоб у такий спосіб піднести своє московсько-суздальське князівство.
Землі цих князів межували з півночі і зі сходу із землями чудів або фінів. З ними вони постійно ворогували та забирали їхні землі, оскільки ті були народом темним і зовсім диким. Тому москвичі або вигублювали їх, або мішалися з ними, і тим способом московсько-руський народ помалу розростався, але й змінювався. Чим більше москвичі мішалися з чуддю, тим більше відрізнялися від полуднево-руського (українського) народу. Вони стали відрізнятися не тільки мовою, інтересами, але й політичним ладом. Якщо на південній Русі в Києві та інших містах, усюди був такий громадський лад, що сам народ вибирав та скидав князів та вирішував питання війни і миру, то на півночі, в Москві, було цілком інакше: народ сліпо слухав князя, який правив самовладно. Пішло воно з того, що на полудневій Русі народ здавна звик правити сам собою, та й самі князі вийшли з місцевого народу, а на півночі «руські» князі були пришельцями, завойовниками, які підкоряли темних і диких слов’ян та фінів, і правили ними, як власною худобою, а москвичі та фіни були занадто темні, щоби князям чинити опір. Русини хотіли самі собою правити, вони не любили панування князів, а москвини звикли сліпо слухатися князів.
Марія ЦЕСЛІВ-РІШКО.(Далі буде).