Продовжуємо знайомити читацьку аудиторію з членкинями літературно-мистецького об’єднання «Лелітки». Й додаємо третю квіточку у поетичний букет. Ольга РОМАНИШИН – лікарка (гінекологиня), фрілансерка, поетка, збирачка фольклору (народнопісенної творчості), громадська діячка, очільниця та голова правління ГО «Літературно–мистецьке об’єднання «Лелітки». Тотемна квітка — едельвейс.
Перш ніж ви поринете у світ поезії Ольги й спробуєте збагнути її філософію всесвіту, ще трохи інформації про цю неординарну особистість.
Членкиня мистецької спілки «АБО» (м. Львів), співпрацювала з літературно–мистецьким об’єднанням «Без меж» (м. Луцьк). Співавторка багатьох літературно-художніх альманахів та збірок, зокрема альманаху сучасної української літератури «М’ята» (жіноча поезія, 2018 р.), збірки «Обпалені крила. Поезія сучасної України» (2018 р.), збірки «Танець семи покривал» (2018 р.), серії альманахів видавництва «Час Змін Інформ», другого літературно-краєзнавчого альманаху «Поетична топоніміка. Поезія та проза про міста і села України» та багатьох інших. Друкувалася у всеукраїнській громадсько-політичній та літературній газеті «Кримська світлиця» й літературно-мистецькому та публіцистично-громадському журналі «Золота Пектораль». Добірки поезій розміщені на мистецьких порталах «Дотик словом», «Літературний форум» та «Жінка-УКРАЇНКА».
Лауреатка IV Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича у номінації «Поезія» (2018 р.), дипломантка міжнародного українсько-канадського літературного конкурсу «Крила» (2018 р.), м. Львів – м. Долина, Івано–Франківська область.
ПЕРШЕ ПОСЛАННЯ ВІД ЄВИ
Втомився, Адамцю, ниньки чи, пак,
залюбився в тишу?
Ребро твоє стало мною –
ачей пам’ятаєш, милий?!
Се ж я серед Саду боса-м на яблінці
світ колишу…
Та де ж моє серце, рідний,
та де ж мої діти-крила?..
Боїшся, Адаме, гніву?
Чом погляд ховаєш, ладо?..
Куди тепер, чоловічку?
Співай мені – я жива ще…
Під серцем плюскоче риба…
Немає в нас більше Саду…
Тримай попід руки, муже, бо стало
йти далі важче…
Так страшно ми, любий, страшно,
і зимно у босі ноги…
Співай колисанку, чуєш:
ти – батько, Адамцю, тато!
«Ой, люлі, синочку, люлі…» –
лице у слідах вологих…
Народжено світ крізь неї…
Се альфа, се вже початок?..
* * *
Наливаю з карафки націджене сяйво
осіннє –
П’ю до тебе, мій схимнику,
мій поневолений дню,
Бо не віриться зовсім у світле колись
воскресіння:
Розіп’яла тя вчора… і нині сама ж
хороню?..
Не хмелію ніяк…
Розтікається сонцем по жилах
Хризантемовий трунок, і стогнуть
у лоні землі
Перегуслі печалі, з якими торік
ворожила
На дзвункову панянку без нижників
та королів…
П’ю до тебе, мій леве, моя наполохана
втомо:
Передивлено сни, перемолено
всі молитви;
Допиваю до краплі чар-зілля
й вертаю додому –
Першим щебетом саду,
мій світку воскреслий, озвись!..
* * *
Сни не приходять: ні чорні, ні білі, ні сизі.
Здвоєні сумніви, куці слова, молитви?..
Як воно, люба, живеться
у світі «сюрпризів»?
Кинули в море? Рятуйся, горлань,
допливи?!
Колесо вертиться, тенькнуло в грудях
надважко,
Духи стоусті чеканять по колу псалми,
Ти уявила себе не дівчам,
а сліпою мурашкою,
Губи повітря розрiзали:
«Боже, прийми!»…
Небо пооране: рівчик лягає за рівчиком,
Сни восьмикoлірні сіє
розпатланий день.
Ти загадала бажання,
сполохана дівчинко?
Збудеться, рідна. Повірити
треба лишень…
* * *
Розчахнуло навпiл не грімницею –
зимна байдужість
Розпанахала вщент: до найтонших
молекул, цеглин.
Посланцями з руйновища плентають
вистиглі ружі,
Щоб за хвилю спочити на косах
нових Магдалин…
Ся дорога для мене найважча,
але не остання –
Повернуся пелюстям, цілунком
кармінових уст,
Бо ще досі триває оце первородне
вростання
Поцяткованих душ у тернину
медвяних безумств.
Ми з тобою знайомі: нас вигнано вкупі
зі Саду,
Ми з тобою впивались
на згарищі Трої вином,
І якщо я не поруч, то легко
крокую позаду,
І у тебе не нині, то завтра вросту
все одно…
* * *
Ллються цикутні вина,
світ повернув навспак.
Серед чужих – прогіркла…
Думалося, близькi…
Тріснув натроє погар:
збіг чи мольфара знак?!
Кличуть плаї до тебе,
звивисті та вузькі…
Межи зчужінь – оаза.
Падоньку, гоже як!
В серце твоє вростаю.
(Жаско повiсти: «Мій!»).
Прошелестіло поруч: «Далі одній –
ніяк!»…
Яблука ще зелені, у сповиточку –
Змій…
Досвіток обережно крає надвоє гріх,
В кaвовій гущі – ладо.
Сниться чи наяву?!
Млію од поцілунку, стрімко
земля з-під ніг:
Ябком черленощоким бухнула
у траву …
* * *
Дивосвіт Картатий Дід
штампує обереги,
За склом джерельним –
трійко таємниць:
«Отим – свободи, тим – нові ковчеги,
А цій у вузлик зав’яжіть дивниць!».
Пахтить журбою передбур’я голе
Й сочиться медом у Великий Віз.
Перекотилось перекотиполе,
Замість дубів – складний дереворіз…
Мідяк (на щастя) прошмигнув у трави,
У клунку – пусто: ні химер, ні див.
Чому ж сей дощ сміється в три октави,
А горизонт – хтось ніби підпалив?!
Остання крапля впала на рамено,
Замок сховав дбайливо живопліт.
У шпарку ключ вганяю бережено:
Півоберт, другий – відчинився світ!
* * *
Маленька хата вгрузла у чорнoзем,
У зморшках стіни, вистиглі давно,
Привиділось хлоп’ятко голомозе
Та мушкательки цвіт через вікно.
Ось-ось бабуня кликатиме їсти,
Мизатий кіт почапає слідкoм,
І років через сорок, десь у місті,
Дитячий спомин вдарить молоком
У сиві ніздрі. Ну, а поки – літо,
Доба триває десь годин сто сот,
Віконниці регочуть білоквіто,
На шкапі дерев’яній Дон Кіхот
Долає роту злісних бур’янів.
Розбито два коліна і чоло:
Лік – подорожник, аж побагрянів…
Усесвіт помістився у село…
Маленька хата вгрузла у жалi:
Страшна – байдужість,
зoвсім не морози.
На вeсну прилітають журавлі.
А мріялося – хлопчик голомозий…
Мова поезії Ольги Романишин настільки барвиста та витончена, збагачена маловживаними милозвучними словами, що бренить, мов водограй, й стає піснею без спеціально написаної мелодії. Не дарма авторка обрала квітку едельвейс своїм символом. Вона така ж – самобутня й неповторна, оповита легендами й магічною силою.
Наталія КАРПЕНКОВА.