«БЛАЖЕННИЙ ТОЙ, ХТО СЛУЖИТЬ НАРОДОВІ СВОЄМУ
Й НЕ ВІДВЕРТАЄТЬСЯ ВІД НЬОГО В ЧАСИ ЛИХОЛІТЬ…»
«Оце я між вами, як той, хто служить» (Лк. 22, 27).
Справді, ці слова Христос промовив якраз за Тайною вечерею, коли показав знак упокорення, ставши на коліна перед своїми апостолами.
«Він належав до когорти чільних подвижників Української греко-католицької церкви, які в надзвичайно складній і драматичній першій половині XX століття на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким не тільки визначали стратегічний курс Церкви, а й впливали на суспільно-політичне життя західноукраїнського краю.
Перемисько-Самбірський і Сяноцький єпископ Йосафат Коциловський розділив трагічну долю автохтонних українців Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини, яких у 1944-1951 роках у результаті етнічної чистки, сумнозвісної операції «Вісла», брутально вигнали з прабатьківських земель…
12 квітня 2001 року у присутності папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декрету мучеництва Йосафата Коциловського. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 року у Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі папи Івана Павла ІІ під час його паломництва в Україну 23-27 червня 2001 року.
12 серпня 2001 року в церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії в Стрию у бічному престолі Серця Христового, під час Божественної Літургії, яку служив Патріярх УГКЦ Преосвященний Любомир Гузар за участі владик, востаннє перезахоронено прах єпископа Йосафата Коциловського. Єпископа Йосафата Коциловського посмертно реабілітували лише у жовтні 2015 року.
…Сповнилося гаряче бажання Владики Йосафата: вмер смертю мученика й ісповідника за Українську Церкву, з’єднану з Апостольською Столицею. В особі Преосвященного Йосафата Коциловського наша Церква дістала другого Йосафата, що його зовсім справедливо можна порівняти зі св. Йосафатом Кунцевичем — священномучеником-покровителем святої Унії». (Вільні джерела. «Відкритий список жертв політичних репресій в СРСР». У базі даних «Відкритий список» публікують інформацію про людей, репресованих державою за політичними мотивами у період з жовтня 1917 по 1991 рр. База даних «Відкритий список» заснована на принципах вільної публікації та обміну інформацією).
Отож, у церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії в Стрию, в бічному престолі Серця Христового спочиває прах єпископа Йосафата Коциловського, проголошеного Блаженним папою Іваном Павлом ІІ, беатифікованого 27 червня 2001 року. Тут же, на боковому престолі, зберігається митра цього українського святого. А про його перепоховання розповідає парох церкви Благовіщення о. Василь Процик:
– Коли я вперше побачив цю митру, я мав такі самі великі очі, як оце ви зараз… Це було в далекому 78-ому році, коли мама привела мене у Львові на вулицю Янка Купала, на квартиру, куди два греко-католицьких священники о. Йосафат Каваців і о. Роман Єсип перевезли мощі Йосафата Коциловського з кладовища в’язниці «Чапаївка» з-під Києва…
Привезли його до Львова цілком офіційно: були зроблені всі необхідні документи… Я тоді ще був малим, але мав можливість доторкатися до його мощей чотири рази… Тоді, в далекому 78-ому нас було четверо молодих хлопців. Мені було 14 років, отцю Івану Барабашу, теперішньому міському голові Олегу Канівцю і отцю Івану Пецюху було по п’ятнадцять… Я був наймолодшим. Ми всі зібралися в каплиці, щоб відправити чин похорону і відпровадити тлінні останки Йосафата Коциловського до місця спочинку на Янівський цвинтар, де блаженної пам’яті о. Йосафат Каваців купив місце, аби їх поховати.
Звичайно, що я тоді ще багато речей не розумів – ми всі, молоді, тоді багато чого не розуміли… Фактично, не розуміли до кінця і того, який це був великий подвиг, бо взявши на себе місію перезахоронити тлінні останки Йсафата Коциловського, отець Каваців і ті, хто йому помагав, подбали, щоб ці тлінні останки не пропали в спільній братській могилі, куди їх збиралися перенести, а то й зовсім викинути, адже цвинтар на «Чапаївці» мали зносити…
Ми нині читаємо в публікаціях про Йосафата Коциловського, що коли його ув’язнили і відправили в Чапаївську тюрму під Києвом, він захворів на запалення легенів і помер. Православні монахині викупили його тіло й похоронили в окремому гробі, щоб його не похоронили, як всіх в’язнів – у загальній траншеї, просто засипаючи землею – без імені, без роду, без племені… Фактично тільки ці монахині знали, де похований Йосафат Коциловський. Та ще знали два греко-католицьких священники – два василіяни Йосафат Каваців і Роман Єсип і вони собі поставили за ціль – з часом перевезти тлінні останки Йосафата Коциловського до Львова.
Це і вдалося зробити в 78-ому році. Все це описано в документах, які знаходяться у церкві біля мощей Йосафата Коциловського. Привізши його до Львова, ми були на парастасі й похороні, коли на Янівському цвинтарі було офіційно поховано тлінні останки Йосафата Коциловського.
Минуло до року часу, і дуже багато людей, особливо тих, що були переселені з Надсяння – вивезені зі своїх етнічних земель, як і сам Йосафат Коциловський – почали масово ходити на його могилу, приносити квіти, свічки, й це, звичайно, не сподобалося тодішній совітській владі. Вони викликали Йосафата Каваціва і Романа Єсипа до себе в КГБ й сказали так: «Якщо ви не заберете вашого святого єпископа, то ми його сховаємо так, що його більше ніхто ніколи не знайде, або просто викинемо на смітник…». І тут постало дуже важливе питання, куди його подіти, адже людям не заборониш приходити на могилу…
Й тоді владика Каваців купує на Янівському цвинтарі місце й у дуже коротких термінах будує гробівець на шість місць – і друге перезахоронення Йосафата Коциловського відбулося вже в 79-ому році. Його останки було перезахоронено з могили у цей гробівець з написом «Гробниця родини Кавацівих».
Кінець 1979-го… Пригадую, було це після освячення церкви в Мужиловичах – у моєму селі, де я народився, після церковного ремонту. Отож, кінець 1979-го… Москалі вже не могли терпіти «витівок двох греко-католицьких священників, які не хотіли підчинятися діючій владі» – Йосафата Каваціва і Романа Єсипа. Їх було схоплено і вкинуто до в’язниці. І от розпочався багатомісячний процес усіх отих слідств і свідчень… Дуже багато дітей свідчило, що священники начебто насильно примушували їх до сповіді й причастя… Багато було описано про цю подію в тодішніх газетах, діти, що були на фотографіях – свідчили, що їх «насильно» сповідали, причащали, зобов’язували до посту… Тож священникам присудили по вісім років строгого режиму з повною конфіскацією майна. Оці слова «повна конфіскація майна» означали, що вони вже додому не повернуться…
1986 рік. 4 квітня. Я жив у Новояворівську, в мене була дружина, ми чекали вже другу дитину… І от одного дня – стук у двері нашої квартири на Шептицького, 1/163. Відчиняю – і бачу: стоїть переді мною маленький худий чоловічок, одягнений в шапку-вушанку, в куфайку, в якихось затертих ватованих штанах – і приглядається до мене:
– Василю, то ти?..
– Я, – кажу. – Отче Йосафате!.. То ви?!
– Я… – тільки й вимовив…
Виявляється, як потім розповів отець Йосафат, коли його везли на етап в Хабарівський край, через стан здоров’я (страшний тиск) змушені були комісувати – і він, не досидівши трьох років висилки, приїхав додому й найперше приїхав до мене…
Ну, звичайно, ми його помили, переодягнули, привели в людський вигляд, і перше, що він мені сказав, коли трохи прийшов до тями, були слова:
– Василю, виганяй машину, маємо поїхати на Янівський цвинтар, подивитися, що робиться з мощами Йосафата Коциловського.
Коли ми прийшли до гробівця – він остовпів: віко гробівця було відкрите. Отець Йосафат каже до мене:
– Васильцю, скоч – подивися, що там робиться, бо я перед Богом, перед чином Святого Василя Великого і перед церквою несу відповідальність за ці останки, які ми перезахоронили з Києва до Львова…
А хочу сказати, що я з дитинства мав найбільший страх до цвинтарів… Але що робити!.. Звичайно, я опускаюся в гробівець, відкриваю віко – в труні лежали ось ця митра і ось ці тлінні останки, бо Блаженний Йосафат Коциловський був похоронений у всіх єпископських ризах, з оцією митрою…
– Отче!.. Є митра! – кажу, а він відповідає:
– Для мене найважливіше, чи є череп, тому що які б не були кості людські, якщо нема черепа, то вважається, що немає тлінних останків.
Я піднімаю цю митру – і бачу: є череп! Блаженної пам’яті череп Йосафата Коциловського був у цій митрі:
– Є!
– Василю, то треба забрати, бо не знати, хто відкрив віко…
А слід згадати, що за той час, поки обидва священники сиділи в тюрмі, «діячі» вирішили, раз повна конфіскація майна, «конфіскувати» ще й гробівець. Але вони не знали, що в гробівці спочивають чиїсь останки… Отож, вони продають гробівець родині Сороків з Сокільників. Та коли нові власники відкрили дверці до гробівця і побачили труну, то зрозуміли, що тут вже є якийсь власник. Що робити? Гроші вони вже заплатили – 15 000 рублів – на той час дуже велика сума. Отож, треба було якось вирішувати це питання і знайти компроміс. І коли ми на другий день приїхали домовлятися, моя мама почала страшенно бештати нових «власників» – й вони, звичайно ж, стали в опозицію:
– Якщо ви якнайшвидше не заберете свого покійника, то ми його викинемо на смітник, бо ми – заслужені, і радянська влада нам цей гробівець подарувала!
Було багато дискусій, обговорень: яке право хтось мав забирати чужий гробівець, адже ніде в світі гробівці не конфісковують. Але то все було намарно, тому що вже через день там були «гості» й затирали машинками старий напис «Гробниця родини Кавацівих» та робили новий «Гробниця родини Сорок»…
Що ж робити далі з тлінними останками?..
1986-й рік – помирає мама владики Йосафата. Похорони. І тут він каже: треба поїхати забрати тлінні останки. І ми, знову ж вночі, взявши ліхтарики, – я, моя мама, владика Йосафат і отець Дмитро Шило, теж уже покійний, – їдемо на Янівський цвинтар. Я опускаюся в гробівець і починаю все складати у спеціально куплену для цього велику валізу. Так ми забрали тлінні останки з митрою, одяг, що вже сипався, поскладали у валізу і десь коло години третьої вийшли з цвинтаря й сіли в машину.
Але що робити? Вночі їхати не можна: спинить міліція – а ми веземо чиїсь кості… То ми переночували в отця Шила і вже зранку поїхали назад. В Яблунівці тоді робився ремонт, щоб отець Йосафат мав де жити… Люди із Завадова, Голобутова, Ланів приходили допомагати, і останки Йосафата Коциловського спочивали тимчасово в каплиці під столом (своєрідним тетраподом), де отець Каваців правив Служби. Так тривало недовго, бо починалася відлига – 1987-ий рік. Піднімається український народ, відроджується наша церква, наші люди їдуть до Москви з метою добитися реабілітації греко-католицької церкви…
І каже Владика Йосафат:
– Василю, треба заховати ці мощі на цвинтарі, бо невідомо, що буде далі…
А треба сказати, що до отця почало приходити багато людей, правилися Служби, тому далі тримати там мощі було недоречно. Отож ми з моєю мамою йдемо на цвинтар і хоронимо у валізі тлінні останки Йосафата Коциловського на грудях тата… Це була свіжовирита могила, бо тато помер скоріше… Таким було третє перезахоронення Йосафата Коциловського, коли в 1988-му році почали з’їздитися до Яблунівки парафіяни…
Люди вже виходили з підпілля, в Яблунівці теж почали правити греко-католицькі Служби, і дуже цьому всьому робив перепони місцевий отець… Ми зрозуміли, що треба тлінні останки Йосафата Коциловського звідти забрати, бо може прийти такий момент, що вони зникнуть, і щоб контролювати ситуацію, ми його знову – уже четвертий раз – розкопуємо й привозимо до Стрия. На той час я вже був священником і жив тут, у хаті за церквою, й ми в присутності тодішнього мера Стрия Романа Шрамов’ята, в присутності моєї родини переносимо тлінні останки Йосафата Коциловського в головний престіл церкви Благовіщення. Все це ми знімали на камеру, в мене всі ті записи є, але зараз вже не та техніка… Це було його четверте перезахоронення, і так тривало до 2001року, поки не приїхав Папа Іван Павло ІІ, коли він був з відвідинами в Україні, й проголосив Блаженними Української греко-католицької церкви ісповідників віри. Ще живе багато свідків того, як у 2001 році в червні, тут, у нашій Благовіщенській церкві було дуже багато народу, і Патріярх УГКЦ Преосвященний Любомир Гузар з участю владик перезахоронив тлінні останки Йосафата Коциловського в бічний престіл Серця Христового, де вони спочивають і зараз. Це було останнє, п’яте перезахоронення. Ось така історія перепоховань Йосафата Коциловського, який є покровителем нашої церкви і освячує її.
Мене найбільше болить одна річ: коли ми візьмемо теперішній церковний календар, то там немає згадки про те, що Блаженний Йосафат Коциловський помер 17 листопада 1946 року. Навіть наші греко-католицькі єпископи не написали в календарі, що то є день його пам’яті… Я скільки разів звертався до наших єпископів, правлячих архиєреїв, до інших мужів, що їх багато знаю… Не раз казав: «Чому ви проїжджаєте повз церкву, де спочиває сповідник віри і останки якого є в церкві Благовіщення – про це знає цілий світ! – а ви на це не звертаєте уваги?..».
І ще одне, що теж не дає мені спокою… Введіть запит в інтернеті – всюди написано, що Блаженний Йосафат Коциловський – його тлінні останки – спочивають в церкві Благовіщення у Стрию, в бічному престолі Серця Христового… Чому ніхто – я говорю особливо про василіанський чин – не прийде і не прихилить свого коліна та не змовить молитви до Блаженного Йосафата Коциловського? Може ми з отцями не вміємо популяризувати культ його почитання?.. Бо не раз думаю собі… Скажімо, в Бориславі є дуже багато церков, де зберігається багато мощей, і люди їздять до них, вшановують їх, моляться… Деколи це навіть перетворюється… на шоу… А у нас тут, під боком, спочивають тлінні останки Йосафата Коциловського, але дуже мало людей приходять до нього, аби схилити свої голови, помолитися і попросити у нього благословення. Скільки в Стрию є ще тих, та і їхніх дітей, що були переселені з його батьківщини – Надсяння, де він був єпископом… Скільки їх живе нині тут – і скільки до нього приходить сьогодні, щоби подякувати йому за свідоцтво віри? Дуже мало! Майже ніхто! Тільки ті, що зібралися сьогодні тут – кістяк нашої парафії, які вміють почитати його тлінні останки… Але хай нас поки що мало, ми вміємо йому віддати ту шану, яку він собі заслужив.
І ще одне. Я сьогодні спеціально зайшов в інтернет, щоби подивитися, що написано у відкритих джерелах про Йсафата Коциловського і його перезахоронення… Дуже «цікава» річ: там написано, що «священники з Рудок та Стрия Львівської області таємно перепоховали останки владики на Личаківському цвинтарі у Львові до польської могили…». Чи ж так важко було їм назвати, що це був отець Роман Єсип і отець Йосафат Каваців, який п’ять (!) разів займався перепохованням і збереженням тлінних останків!.. Я того не розумію!.. Чому?.. …Та й цвинтар вказано неправильно: не Личаківський, а Янівський, і яка «польська могила»?.. Прийдіть і запитайте – я би міг це все розповісти… Я би міг це все описати, але не напишу, бо в нас є багато «мудрих», які користають з того, чого не робили, а я був живим свідком і залишався при перезахороненні Йосафата Коциловського п’ять разів… Хай з Богом спочиває… А ми молімся до нього, щоби він дав нам сили все це пережити і витримати в добрій Вірі, тому що він нам дав свідоцтво, що віра є над усе, – підсумував свої спогади о. Василь Процик.
А ось як були описані ці події в часописі «Заграва»: «Отець Йосафат поспішав виконати ще один давній задум: зберегти від знищення тлінні останки останнього греко-католицького єпископа з міста Перемишля Йосафата Коциловського. Довідавшись від священників, які повернулися з сибірського ув’язнення, про його смерть у 1947 році, що настала внаслідок фізичних та моральних знущань, про орієнтовне місцезнаходження могили мученика за віру, о. Каваців приїхав у село Покровське на Київщині, де зустрівся з православною ігуменею тамтешнього жіночого монастиря.
Вона розповіла йому деякі подробиці останнього періоду життя Владики Коциловського та про обставини поховання. Виявляється, ігуменя носила православному єпископові продуктові передачі. А коли довідалася, що з ним перебуває єпископ Коциловський, то і йому допомагала, чим могла. Коли страдника не стало, вона зі своєю заступницею за чималі гроші викупила в начальника концтабору його тіло і поховала в окремій могилі на цвинтарі, адже померлих в’язнів закопували у спільних великих ямах. Монахині поставили на могилі хрест, посадили дуба і доглядали. У 70-ті роки цвинтар ліквідували, а кістки невинних жертв вивезли, закопали і зрівняли з землею. Треба було негайно рятувати прах єпископа. За порадою завідуючої отець зібрав візи аж семи начальників служб Міністерства комунального господарства, кожна з яких коштувала дорого. З офіційним дозволом у руках вийняв із землі кістки єпископа, склав до валізи і поїздом привіз до Львова. На вже не діючому Янівському цвинтарі, наражаючись на велику неприємність, хоч робив це за дозволом відповідних людей, кістки божого страдника на світанку спочили у рідній землі. Віддати останню шану єпископові приходили сотні людей, ставили свічки, клали квіти, тішилися і плакали.
Одного дня отець Йосафат на велике своє здивування знайшов могилу напіврозритою. Його охопила тривога: хто добирався до тлінних останків? Та скоро здогадався: упродовж восьми місяців священника викликали в КГБ і вимагали забрати прах Владики Коциловського зі Львова. Нарешті назвали останній термін, після якого загрожували знищити могилу.
У отця визріла рятівна думка: купити на цвинтарі місце, побудувати кам’яний гробівець на своє ім’я, і у нього покласти останки єпископа. Доки тривало будівництво, останки покоїлися у землі поряд з майбутнім гробівцем. Здавалося, аж тепер, після четвертого перепоховання, ніхто не посміє тривожити мученичого праху. Та де там! Починаючи з березня 1980 року, приятелі постійно писали вже ув’язненому священнику Каваціву про те, що біля його склепу появляються усе нові оголошення з вимогою з’явитися до завідуючого Львівським обласним управлінням комунального господарства Савули у справі гробівця. Нарешті на «татовій хаті» – так у листах друзі конспіративно називали гробівець і прах – вивісили чергове оголошення з кінцевим терміном запрошення до Савули, інакше склеп продадуть.
Оскільки священник усе ще перебував у концтаборі, довірені особи самі зробили копії документів і подали цьому чиновникові. Але гробівець усе-таки розбили. Правда, домовини ще не чіпали.
Нарешті у 1987 році настала пора відвідати начальника і самому отцю Йосафату. Побачивши його, Савула побілів, як стіна:
– Ви вже повернулися?
– Так, прошу пояснити, чому розбито мій гробівець?
– Вас засудили з повною конфіскацією майна, отже конфісковано і гробівець, і продано учасникові Великої вітчизняної війни. Він має право на такий гробівець, як Ваш!
Що було діяти? Священник уп’яте зібрав останки єпископа, перевіз до села Яблунівки. Не довіряючи більше нікому, уночі поховав прах у ямі між могилами своїх батька і матері. Йому допомагала Тетяна Процик, котра незмінно підтримувала його усі роки підпілля і ув’язнення. Згодом на могилі піднявся пам’ятний хрест з портретами священникових батьків і єпископа.
Навряд чи знайдеться в історії греко-католицької церкви ще хтось з її ієрархів, прах якого так жорстоко переслідувала б московсько-комуністична влада!..» (Часопис «Заграва», число 6 (186), червень 2010 року. Стаття «Життя, офіруване Богові і Україні». За матеріалами Р. Пастуха підготував Микола Магас).
Отож маємо два варіанти спогадів з деякими розбіжностями. Не беруся досліджувати, які з них точніші, адже пам’ять людська – цікава річ і робить свої похибки, та схиляюся до думки, що очевидець подій о. Василь Процик поділився більш точними даними. Але безумовно – одні спогади доповнюються іншими і дають цілісну картину уже історичних подій.
– Блаженний Йосафат Коциловський сьогодні по-особливому промовляє до нас, – продовжив розповідь про цього великого мужа священник церкви Благовіщення о. Петро Монька. – Нема нічого схованого, що не стало би явним. Усе те, в чому його було звинувачено – було визнано хибним і неправдивим. У жовтні 2015 року відбулася реабілітація його доброго імені.
Він народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка, біля Сяноку, у сім’ї, де було четверо дітей: двоє хлопців і двоє дівчат. При хрещенні отримав ім’я Йосиф. Сім’я заможна і разом з тим дуже побожна. Ось яка інформація на цю тему є у вільних джерелах: «…його батько – Петро Коциловський, успішно поєднуючи землеробство з активною участю в політичному та громадському житті, у 1870-х рр. обирався депутатом до Галицького крайового сейму. Мати – донька греко-католицького священника Катерина Косар-Коциловська – прищепила своїм чотирьом дітям глибоку релігійність, спрямувала обох синів на шлях духовного служіння. Усі четверо дітей зв’язали своє життя з Церквою. Йосиф став єпископом, Януарій був місіонером у Бразилії, Анна вийшла заміж за уніатського дрогобицького священника о. Петра Подляшецького, Марія стала дружиною пароха парафії Гошани (Градівка) о. Казимира Гермака. Водночас сім’я володіла невеличким маєтком в с. Глинне Ліського повіту». Отож, вся родина мала глибоке священниче коріння. І хлопці, маючи різні можливості, все одно вибрали священниче покликання. Хоча Йосиф спершу також пробував шукати себе в іншому, зокрема – на військовій ниві, мав добрі знання по артилерії, але, як пише один із оповідачів його життя, забажав не губити людські душі, а їх рятувати, тому після військової служби захотів стати духовним воїном, вступивши до духовної семінарії…
Ось що написано про його навчання у вільних джерелах: «Закінчивши початкову народну школу в Ліську, навчався в Сяніцькій, Самбірській і Ясельській гімназіях. Від 1896 року навчався на правничому відділі Львівського університету. Цікаво, що у каталозі слухачів було записано: «русин», «греко-католик». Протягом 1896-1901 років молодий студент шукає своє покликання й шляхів самореалізації. Зокрема, працював у товаристві «Сокіл», був членом академічної громади, мріяв про майбутню професію вчителя (закінчив у Празі курси для вчителів фізичного виховання), а коли серед українців, активних у польському «Соколі», стали домінувати русофільські настрої, вийшов з цієї організації та став одним з організаторів українського «Сокола». У цей же час думав про майбутню вчительську професію, і для цього закінчив у Празі курси для вчителів фізичного виховання.
Суспільну активність перервав військовий обов’язок: щоб не марнувати часу на довготривалу службу, сам у 1898 році перериває навчання і вступає до однорічної школи офіцерів запасу артилерії у Відні. Саме з огляду на науковий ступінь, парубка скерували до артилерійської школи, а після успішно складеного офіцерського іспиту в чині підпоручника почав річну службу в артилерійському полку у Львові. Коли служба закінчилася, юнак збагнув, що його покликання – священство, тому на юридичний факультет уже не повернувся. За згодою митрополита Андрея Шептицького та завдяки скеруванню владики Костянтина Чеховича у 1901 році поїхав у Рим, щоб навчатися в Collegium Rutheanum. Тут він стає одним із найкращих семінаристів, працює бібліотекарем, префектом і редактором журналу: «Записки питомців руської Колегії у Римі». Богословські студії Йосафат Коциловський закінчив у Папському університеті Святого Томи Аквінського «Angеlіcum». В Італії отримав два наукових ступені: 1903-го року став доктором філософії, а 1907-го – доктором теології Папського університету святого Томи; опанував латину та три мови – німецьку, італійську і французьку. Після навчання залишає Вічне місто і повертається у Станіславів».
Галина ПУГА-ДАНИЛЬЦІВ. фото автора.
(Закінчення у наступному номері газети).