СЛАВНИЙ ПАТРІОТ, СИН УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Присвячую біографічну розповідь до 100-річчя від дня народження знаного і видатного українця, гімназиста, каторжанина, згодом голови Стрийського гімназійного Братства Яреми Дубицького (1925-2000 рр.).
Приступаючи до розповіді про Ярему Дубицького, славного патріота, сина українського народу з відомим генеалогічним священичим родоводом Стрийщини та й зарубіжжя, я мав не так застереження, як великий сумнів, чи вдосталь буде віднайдено історичного матеріалу, щоб сповна відтворити його постать.
Кожна людина, як село чи місто, має свою історію, свій родовід.
У кожного вони особливі й неповторні. Кожна людина — то скарбниця спогадів. Адже саме правдиві спогади і визначають істрію рідного краю.
Але роки минають і не повертають. Тільки спогади залишаються. І чим вони достовірніші, тим ясніше виринають перед нами давноминулі події.
Цей нарис не подібний на інші, бо в ньому відсутні заяложені журналістські прийоми, до яких читач так звик. Я намагався відтворити справжню біографію душі людини. На жаль, ми здебільшого цінуємо певні вартості аж по їх втраті, тому не ставив перед собою мету написати якусь трагедію, забарвлену історичним пафосом, а тому вирішив задовольнитися простим життєписом.
Дати, імена, факти — чиста метрика. Проте вважаю, що ця розповідь зацікавить багатьох і знайде своє місце в серцях читачів. Сподіваюсь, що в цих споминах буде відтворено той образ людини, на який повинно рівнятися сьогоднішнє молоде покоління.
Ярема Дубицький народився 24.05. 1925 р. Б. у славних Добрянах, що біля Стрия, в сім’ї із священичим родоводом. Батько Михайло (1889-1944 рр.), мати Марія (1902-1978 р.) з роду Каратницьких.
Людина прийшла у світ з певною місією, життя її наперед описане, усі роки тяжкі зазначені. Тяжко розшифрувати ці таємниці, шукати прообрази особистості в її предках.
Народження сина Яреми батько зустрів так, як зазвичай зустрічає подію кожен батько з тверезим розумом, з почуттям радості і доброю надією — що тепер у тебе є перша гілка майбутнього роду продовження і головне — є для кого жити. Разом з тим сім’я набирала авторитету і додало батькові поваги до нього.
Ще б пак! Перша втіха!
Хрестили Ярему в греко-католицькій церкві св. вкм. Дмитрія у Добрянах. У цей період парафію обіймав о. Іван Каратницький. Батьки покликали в куми своїх ближчих родичів. Вибір імені сина теж був, думається, батьків. Матеріальний статок родини швидко зростав, батько Михайло отримував добру зарплатню, працював у Стрийській гімназії на посаді професора-філолога. Найбільше хотів бачити свого первістка у священицьких ризах. Але якби ж то татове бажання сповнювалось?!
Ярема ріс, як і всі діти. У дитинстві закоханий у своє село, в свою церкву, в якій його хрестили. Тут і закладався фундамент майбутньому утвердженню під впливом національно свідомого родинного оточення. Визначальна роль в моральному плані належала його мамі Марії, яка була першою порадницею чоловіка, доброю, щирою, чистою в помислах, м’якою і ліричною. Вона і в молодіжному «Дорості» села Добряни (1936 р.), вона й в жіночому хорі «Просвіта», вона й в «кружку» «Союз Українок»… Дочка священника.
Дитинство — це сентиментальний час спогадів для багатьох, що мрійно згадують і повертаються знову у своє дитинство.
Дитинство Яреми відбувалося в Добрянах, як ранкове сновидіння. Замріяна сільська вулиця, простора плебанія, дуби Т. Г. Шевченка, рідна церква, друзі, річка Стрий, фтбол,.. і що найчарівніше у молодому житті може бути — як не перша любов. О, це дитяче кохання!
Воно і батька тривожить, бентежить серце матері, котра все бачить і розуміє. Та яким був Ярема у свої молоді літа? Сміливий, вольовий, доброзичливий, трохи романтик і трохи бешкетник — як і належить бути хлопцям. В сім’ї сприймали їхнє кохання, як щось величне. І ніхто не мав права втручатися. Тільки один Господь Бог знав, що коїться в їхніх молодих душах та гарячих серцях. Вони ходили з батьками щонеділі до церкви на Службу Божу і там зустрічалися поглядами. Вечорами сиділи на лавці під старою грушею, котра навесні тішила всіх своїм пахучим цвітом, а восени годувала бажаючих своїми п’янкими, як кохання, плодами.
Їхні розмови з кожним днем ставали для них зрозумілішими, скерованими в майбутнє. Дивна ота молода душа. Мріє в передчутті незвіданого, плаче від радості і тремтить від щастя.
Швидко минали безжурні дні та раптом настала мить розлуки… Війна!!!
Вони втрачали шанс на спільне життя, на щастя. Воно втікало від них. Цей жахливий вітер розлуки пронісся вулицею їхнього дитинства, розігнав і розвіяв їхнє кохання — таке палке й незавершене, як Франкова любов…
Кохання, розлука, страждання, таємниця — ось мотиви пристрасті до прекрасної сільської дівчини, розумної, освіченої, яка лишень одна в цілому світі могла би бути йому до пари і яка відповідала йому взаємністю. Зустрів, щоб невдовзі втратити. Вони страждали обоє. Він постійно «дихав» церквою і відчував солодкий тягар духовенства. Вона виросла на батьківському грунті, який скоро довелося покидати і їхати в «командировку» на сибір.
Сільська патріотка, просвітянка, член ОУН, колишній довголітній політв’язень совєтських таборів Марія (1946-1956 рр.) аж ніяк не витіснить зі своєї пам’яті ті жахливі роки страждань на спецпоселеннях на чужинецьких безкраїх просторах, найбільшою виною якої була любов до України, до народу.
Ця жінка до останніх днів життя зберегла дівочу ходу і незатьмарений вигляд, щонеділі, при доброму здоров’ї ходила до церкви та часто влітку одягала українську вишиту сорочку. Таким чином підтверджувала український незламний патріотизм та націоналізм (свідомо і фахово не вказую прізвища, щоб не ятрити серця родини — прим. автора).
Друга світова війна. Німець «розгулявся» теренами України. У протистоянні не тільки червона армія, а й зріла УПА, яка воювала на два боки. Для Яреми 1943 рік був тяжким, перехідним. Уже весною у Львові проголосили утворення стрілецької дивізії «Галичина». Кількість добровольців становила понад 80 тисяч. І у Стрию появились агітаційні плакати із закликом вступати до лав дивізії «Галичина»: «Голосіться добровільно…». У цей час Ярема складав матуру в Стрийській гімназії, думав і вагався, куди податися: чи в духовну семінарію, чи в УПА, чи в дивізію. Ой і нелегко було зробити в цій воєнній завірюсі правильний вибір. Перемогла батьківська авторитетна настанова — дивізія.
І дійсно — політичне формування Яреми позначилось впливом програм ОУН та Пласту. На вибір його політичних переконань вплинув дідусь о. І. Каратницький — парох с. Добряни та родинні зв’язки з відомими у Галичині церковними діячами Раковських, Пеленських, Вацівських, Нарожняків. Однак вирішальну роль у цьому відношенні відіграла активна підпільна діяльність його вуйків Степана Каратницького (1905-1976 рр.) та Остапа Каратницького (1906-1945 рр.) — соратника Степана Бандери (правильно — однокласника Стрийської гімназії).
Мобілізація добровольців на Стрийщині проводилась із особливим патріотичним піднесенням. Переважна більшість гімназистів і друзів Яреми зголошувались на призовні комісії. В цей день ніхто й подумати не міг, що вже через рік станеться фатальна Бродівська трагедія і зникнення Яреми.
Яка ж доля спіткала Ярему?
Про це я довідався лише згодом, після його повернення із табору гулагу. Розповіді Яреми були стриманими, болючими, змальовані чорно-білими фарбами, такими, як його художні рисунки та композиції, присвячені Стрийській гімназії, батьківському родоводу, бродівським боям та ще схематичний план концтабору м. Кізел Молотовської області.
1943 рік не відбувся безслідно. Гітлер програв Сталінград, згодом вигнали з Києва та ще шпортався на теренах Галичини. Далі не вірив у поразку війни. У той час В. Кубійович як голова УЦК (Український Центральний Комітет) з осідком у Кракові погодився з німцями на організацію української дивізії, як складової частини німецької армії, за умови, що ця дивізія ніколи не буде кинута на західний фронт проти своїх, а буде воювати проти більшовиків.
Німці мали одну мету у формуванні дивізії, а УЦК та УВО – іншу. Тому В. Кубійович у сигнальному порядку виїхав до Берліна для організаційних справ щодо вербування українців до німецького війська у лютому 1943 року.
Перший призов відбувся до дивізії у липні 1943 р. Зголосилися понад 80 тисяч молодих українців. Всім відомо: набір був добровільним (в багатьох випадках був примусовий віком 18-45 років, приклад — у Кам’янецькому повіті). Вишкіл відбувався у Брно і Гайделягрі. Там і молодий Ярема Дубицький відбув 1,5-місячний вишкіл. Одягнули в уніформу вояка УД «Галичина» сіро-зеленого кольору і відправили на фронт до Львоав під Броди. Во ім’я правди, годиться сказати, що німці, на відміну від москалів, не вишколених вояків на фронт не висилали.
Дивізія «Галичина» мала свою власну історію. Упродовж декількох років відбувалася реорганізація назви. З 1945 року офіційна назва І-ша Українська дивізія УНА (тобто І УД «Галичина» УНА). Цей термін залишився й надалі. Ніхто його не цурається, тому ми будемо вважати за належне.
Але-але, фальсифікація існувала та й існує. Всяка неправда, коли її постійно повторювати, сприймається людиною за правду. Цією формулою користувалися польські та совєтські зухвальці щодо УД «Галичина». Першим, хто виступив проти фальшивих публікацій (польських) були Б. Левицький та Л. Ортинський у 1952 році.
Ігор СТАРИК.
(Закінчення в наступному номері газети).