18 вересня минуло 120 років від дня народження Степана Охримовича – Крайового провідника ОУН, відомого студентського, політичного і громадського діяча, літературознавця, пластового курінного «Загону «Червона калина». Охримович прожив коротке, але надзвичайно яскраве життя, сповнене безмежної шляхетності та патріотизму. Його передчасна смерть 10 квітня 1930 року (після виходу з польської тюрми) сколихнула галицьку громадськість. На домовину поклали терновий вінець, пластові хустину і капелюх. Похорон у Завадові став величавою маніфестацією.
ДВА СТЕПАНИ
ФРАГМЕНТИ З КНИГИ ЗЕНОВІЇ ХАНАС
«ЧОТИРИ ВАТРИ»
Поміж тими справами Степан Бандера мав добру нагоду ближче зійтися зі старшим на чотири роки товаришем Степаном Охримовичем. Зрадів, що нарешті тут, у Львові, знайшов споріднену душу. Зналися ще зі Стрия, часто зустрічалися на пластових сходинах, в читальні Просвіти, в сокільських гімнастичних залах. Бандері розповідали, що цього літа Охримович всеціло посвятив себе роботі в «Соколі». Його обрали до виділу Українського повітового пожежничо-руханкового Союзу «Сокіл», який діяв у Стрию з 1923 року, згодом – містоголовою. З ініціативи Охримовича у повіті почав діяти організаційний гурток цього молодіжного товариства, який склав програму праці, кожного четверга відбував сходини, а по неділях, після Служби Божої його учасники направлялися в села, закладали гнізда, готували сокільський здвиг. Степан на ровері об’їхав майже всі села Стрийщини. Вислідом його праці стало величаве повітове сокільське свято.
Бандері було відомо й те, що Охримович, працюючи над своєю науковою роботою в сховищах Національного музею, випадково віднайшов працю Миколи Міхновського «Самостійна Україна», разом з друзями переписав її, а згодом політичні ідеї з цієї брошури пропагував серед націоналістично налаштованої молоді. Вони полягали в тому, що Україна мусить бути самостійною. Охримович говорив твердо і переконливо, абсолютно не вживаючи порожніх фраз. Він наголошував також, що не всі можуть бути націоналістами, пояснював, що це під силу лише людям твердого характеру, загартованим, витривалим.
Пригадалися події, що відбулися влітку 1927 року. Охримович запропонував Бандері і Зенону Коссаку, пластунові з Дрогобиччини, транспортувати підпільні друковані видання. Вибралися в дорогу у липні. Залізницею дісталися до Гребенова, карпатського курортного селища недалеко від Сколього. Усі троє були у пластових одностроях. Охримович закомандував іти до відпочинкової оселі «Стахова воля», де в той час перебувала галицька інтелігенція. Тут передали у відповідні руки «Сурму» і бюлетень Союзу Української Націоналістичної Молоді. Далі рушили через Тухлю на Маківку.
Тепер друзі зустрілися у Львові. Мали однакові імена і однакові долі: обидва – вихідці з багатодітних священичих родин. Отець Богдан Охримович був парохом в Завадові коло Стрия. Його шестеро синів і три доньки, кмітливі і здібні, як і юні Бандери, здобували гімназійну освіту в Стрию. Охримовичі – нащадки старого українського роду, для якого духовність, любов до краси, патріотизм стали невід’ємними символами.
Бандера, як і всі його друзі, захоплювався Охримовичем, цим шляхетним лідером молоді. Був вродливим хлопцем, його сині очі дивували не одного, а погідна добра усмішка, що майже ніколи не сходила з уст, свідчила про щирість душі і благородність характеру. Тією усмішкою, переважно мовчазний в товаристві, він наче розмовляв з усіма. Дивував товаришів своєю скромністю, за якою ховалися завзяття і сильна воля.
І ще одна його риса імпонувала С. Бандері: патріотизм, що не знав меж. Мав утопічну мету – захопити ідеєю боротьби всю українську молодь. То ж над цим працював щоденно. С. Бандера здогадувався, що Охримович щось більше важить, аніж звичайний член Спілки Української Націоналістичної Молоді, але ніколи не задавав з того приводу зайвих запитань старшому товаришеві. На студентських зібраннях чув нові цікаві думки Охримовича-ідеолога, але не знав тоді, що ці ідеї винесені старшим товаришем з Берлінської Конференції Українських Націоналістів, учасником якої С. Охримович був у листопаді 1927 року. Він говорив про неможливість існування легальної української організації націоналістів. Лише підпільна праця зробить цей рух успішним. Бандера повністю був на його боці, особливо в питаннях про централізацію праці і єдність. Українські організації слід зібрати в міцний п’ястук. Одна потужна національна сила повинна головувати над усіма.
Хлопці мали ще багато спільного. Обидва Степани володіли добрим музичним слухом, гарно співали: Бандера – м’яким баритоном, Охримович – тенором. Обидва знаходили час на влаштування театральних вистав у селах, читали реферати, бесідували з сільською молоддю, розуміючи потребу активної участі у всіх царинах національного життя. Це з їх уст линуло правдиве гасло: «Якщо хочеш мати Україну – спочатку витвори її святий образ у своєму серці, а тоді вже здобувай і розбудовуй державу».
А чим різнилися ці два товариші? Охримович завжди поважний і задуманий. А Бандера – двоякої вдачі: до справ організаційних ставився надзвичайно серйозно, вдумливо, але коли розмова закінчувалася, робився веселим і дотепним.
А ще Охримович і Бандера були пластунами, як то кажуть – «з крови і кости». Шляхетність, відданість ідеї, аскетизм, інтелект, простота, лідерство – це риси скавтів, борців та провідників. Здавалось, ця молодіжна організація створена виключно для них. То ж влилися до неї два Степани природно і легко, без напруги і непорозумінь з товаришами.
Далі буде.