Незабутню гарну пам’ятку про себе залишила Стрийщині непересічна жінка, письменниця, збирачка фольклору Ганна Петрівна Білінська.
Село Ходовичі славне талановитими пісенницями. Багатьох людей уже немає серед нас, але пісні живуть серед людей, зберігаючи про них пам’ять. Пощастило Ходовичам, що в їхньому селі жила, працювала і творила ця славна жінка. Про неї говорили: “Ганні Петрівні легше співати, ніж говорити”. Вона продовжувала пошукову, збиральницьку роботу Івана Франка, Ольги Дучимінської, Івана, Філарета, та Олександра Коллесів. Брати Коллеси зібрали чимало пісень саме в Ходовичах, на основі яких видали у 1902 році збірку “Галицько – українські народні пісні з мелодіями”, до цього збірника увійшла велика кількість народних пісень, описів обрядів.
Любов до народної творчості Ганна Петрівна черпала з батьківської оселі. Натхнення приходило від шелесту дібров, тьохкання солов’я, колискових, які співала мати. Вона народилася 15 червня 1927 року в бідній селянській родині. Батько, Петро Степанович Білінський, наймитував, та якось несподівано йому запропонували роботу на колії, що проходила біля їхнього села. Мати Ганна Миколаївна Людкевич була домогосподаркою. В їхній оселі завжди лунала пісня. Здавалося, де вже там до співу: життя було злиденним, гірким, а в їхній хаті збиралися незаможні односельці, і у піснях виливали свою журбу. Часто в тій домівці співали пісні “Ой чую я новину, ой чую я , чую”, “Ой мала перепілонька, діти ”, “Як штирнадцятий рочок настав” і багато інших.
Ганна навчалася у Ходовицькій школі. У1941 році закінчила 5 – клас. Її найулюбленішим предметом була українська мова і література, викладання якої розпочалося лише з четвертого класу. До цього часу всі предмети викладали тільки польською мовою. Пізніше з великою любов’ю і шаною вона згадувала свою першу вчительку Софію Щербан, яка вміла навчити вчитися, вникати в зміст кожного слова, образу в творі. Ганна пам’ятала багато віршів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, а також Степана Руданського.
Життєва стежина цієї жінки була досить важкою та тернистою. Захворівши в чотирнадцять років на туберкульоз кісток, стала інвалідом дитинства. Лікуватися треба було їхати до Львова (рік треба було лежати в гіпсовому 《кориті》. Мама не віддала її на лікування, бо боялася, що дочка пропаде там сама. А далі був параліч. Після двох років інтенсивного лікування в 1945 році параліч відійшов, але хвороба залишила свій помітний слід: хребет деформувався. Коли лежала в лікарні прикута до ліжка (а це тривало більше року), часу не марнувала: багато читала, вишивала рушники, сервети, скатертини, плаття. Про це свідчать світлини з домашнього архіву. Свої вишиті роботи щедро дарувала друзям та односельчанам, а вишиту суконку, яку вона дуже любила одягати, з любов’ю і великою шаною до своєї родички зберігає її племінниця Паньків Христина.
Для тих, хто перебуває в лікарні, здається, що світ ніби гасне. Не так було з Ганною Білінською. Вона завжди випромінювала енергію, якою заряджала інших, хто приходив її провідувати. Завжди в палаті було людно і чути пісню. Хворі з інших палат приходили і слухали, а інколи і самі співали. Коли Ганна не могла тримати ручки в руках, за неї писали інші. Від Р. Я. Герман, жительки с. Вороблевичі Дрогобицького р – ну, нею було записано гаївки “Вийтеся, вийтеся, огірочки”, “Голубка”, від І. Куртої, жительки Ходович – пісню “Куди йдеш, ялівочко”, “Забриніли хрущі вночі”, “Ой мамуню, горох товчу”. Чимало пісень для Ганни Білінської наспівали і записали на магнітофон знайомі з Розгірчого, Подорожнього, Ходович, Покрівців.
Фіксувати фольклор вона розпочала в рідному селі Ходовичах на поч. сімдесятих років ХХ ст..У 1972р. Білінська в музеї ім. Ф. Колесси, що в клубі с.Ходовичів, знайомиться з Євстахієм Дюдюком – деканом факультету громадських професій Львівського зооветеринарного інституту, скрипалем, музикознавцем, який в той час працював над дисертацією дослідженням про трансформацію традиційної усної народної творчості ходовчан.Є. Дюдюк був вихідцем з с. Розгірче. Протягом 1972 – 1973 років, внаслідок польової праці з Дюдюком було записано 545 пісень. Готувався до друку збірник “Пісні Ходович” у видавництві “Музична Україна”, та не судилося цьому виданню бути опублікованим. Пішов у кращі світи Є. Дюдюк.На жаль, Ганна Петрівна не змогла зрушити з місця непробивну стіну видавництва.Однак, плідна праця Білінської з Дюдюком, яка тривала 9 років, була записана у народознавчі зошити. Згодом Білінська напише у своїх нотатках: “Уже третій рік збираю народні пісні сама в селах Стрийського району”. Протягом майже десяти років вона записувала місцеві народні пісні, а в середині 80 – х років активізувала системну фольклорестичну діяльність та здійснила низку народознавчих виїздів у довколишні села.Записувала пісні в Розгірчому, Йосиповичах, Семигинові, Хомовичах, Ходовичах, Сихові,, Братківцях, Покрівцях Жидачівського району.
Вона є автором науково – популярної розвідки “Веснянки”, кількох оповідань та новел, які були надруковані в місцевій газеті ,, Рідне поле”. Ганна Петрівна збирала не лише пісні, але й поздоровлення; розробила сценарій ,”Дівич – вечора”, який проходив у хаті нареченої в п’ятницю ввечері перед весіллям і з яким виступала у Стрию, Шевченкіському гаї Львова. Цікавою була співпраця з Надією Зяблюк. Брала активну участь у радіопередачах з Мартою Кінасевич та Остапом Стахівим.Вела активну переписку з Філаретом Колессою, про що свідчать листи, які зберігаються в його родині.
Природа щедро обдарувала Ганну Білінську невсипучою енергією і неабиякими організаторськими здібностями. Вона бере активну участь у фольклорному ансамблі, драматичному гуртку, пише сценарії до різних народних, релігійних свят, вечорів. Часто буває в місцевій школі, залучаючи учнів до діяльності сільської бібліотеки, де працювала завідуючою.Щотижня заквітчувала квітами престоли, вбирала рушниками свою рідну церкву, відправляла зі священником Богослужіння, молебні, хресні дороги, співала в церковному хорі. Не забувала талановита краянка і про читальню “Просвіти”. Вечорами була у гурті молоді, співала свої улюблені пісні. У її піснях оспівувалося героїчне минуле, любов до рідної землі, радощі і болі світу, які виховували в молодих людей справжні патріотичні почуття, естетичні смаки. Вона добре знала історію України, історію церкви і твердо стояла на своїй позиції. Цю любов і знання прищеплювала усім, хто її оточував, а особливо дітям. Працюючи в садочку, залюбки навчала дітей народної творчості, прищеплювала їм почуття любові до матері, батька, отчого дому.
Пісні, які вона записала, облетіли всю Україну, потрапили і за кордон у виконанні гурту Остапа Стахіва. Зібраний матеріал дістав схвальні відгуки спеціалістів, Львова, Києва. Науковець Галина Кравцова зробила огляд народознавчого зошита 3.
Хоча у Ганни Білінської не склалося особисте життя, вона не була самотньою. Її оселя ніколи не пустувала. Друзі, сусіди були частими гостями її домівки. Тут панувала пісня. “Пісні – ось моя радість !”, – любила повторяти вона. Як тільки сходив останній сніг, Ганна Петрівна брала магнітофон, зошит, ручку і поспішала в дорогу від села до села. В цей час вона забувала про свою хворобу, яка дуже часто дошкуляла. “Пісня лише тоді живе, коли її співають”, – також були її улюбленими словами.
Відійшла у кращі світи Ганна Білінська 17 квітня 1991 року, залишивши неоціненний скарб: понад 500 пісень, записаних нею. Похоронена на цвинтарі в с. Ходовичах. Ховали її усім селом.Осиротіли Ходовичі. Біля її невеличкої чепурної хатини, на невеличкому городі як і за життя палахкотять усю осінь айстри та чорнобривці, тільки її багатство – книги, вишивки, припадають порохом, тільки її душа на небесах співає свої пісні.
Часто в щоденній суєті та одноманітності ми не помічаємо, як швидко минає час, як миттєво пролітає життя, залишаючи тільки спогади, традиції, пам’ять. Але як би хотілося, щоб традиції, започатковані у Ходовичах братами Колессами, Ганною Білінською, продовжували жити; щоб молоді матері співали своїм діткам колискові пісні. То ж чи будуть жити народні традиції – залежить від нас самих.
Ірина ХАНИК,
наукова працівниця Стрийського краєзнавчого музею «Верховина».