Війна змінює усіх. Особливо творчі натури по-своєму сприймають події, які одних змушують закритися в своїй мушлі, відмежуватися й абстрагуватися, тоді як інші починають творити з подвійною силою й люттю до ворога, але з величезною любов’ю до України, українців. Власне, до таких належить художник Мирон Довганич.
Побувати в майстерні митця – це як потрапити за куліси театру чи в гримерку до улюбленого актора. Тут панує своя атмосфера, тут він творить, сумнівається і радіє, втілює в життя раптово виниклу ідею й п’є ароматну каву чи чай з тими, кому дозволяє бути утаємниченим у його творче життя. Тут пахне фарбами і звучить музика зі старенького радіоприймача. Тут багато картин, яких ще ніхто не бачив. Є незавершені роботи, які художник «виношує», як жінка дитя, й очікує появи, коли прийде час.
Мирона Довганича стрияни знають як учасника багатьох збірних виставок від мистецького об’єднання «Стрий-КО», автора персональних вернісажів, викладача Художнього училища та вчителя трудового навчання гімназії ім. Митрополита Андрея Шептицького. На його рахунку виставки Всеукраїнські та регіональні й в результаті – таке довгоочікуване визнання як членство у Національній спілці художників України.
Мріє Мирон Довганич про персональну виставку в Києві та наразі готує для стриян нову експозицію до Дня незалежності України. Ми побачимо зовсім іншого художника, роботи, яких багато хто з колег митців не чекає від нього. Пан Мирон любить жартувати над новим собою, над своєю, як він каже, «мазаниною», та твердо знає, що все його єство налаштоване на постійні зміни, пошуки нових форм і впевнений, що тільки тоді митець розвивається, коли перебуває у постійному творчому пошуку. Він малює на усьому, на чому можна: картон, полотно, фанера. У його майстерні картини від мініатюрних розмірів до великих полотен.
На початку повномасштабного вторгнення активно волонтерив з однодумцями, та згодом водограй ідей вимагав «випустити» їх в люди й так почали з’являтися одна за одною нові роботи.
Війна ніби підштовхує художника, щоб не зупинявся, щоб встиг втілити в життя все, що задумав і намріяв. Страх, що все може рухнути в одну мить, не скував його руки, а навпаки, дав крила, які пришвидшують роботу над втіленням нових ідей і відчуттів. Уява нестримна, калейдоскоп сюжетів змінюється раз-у-раз. Ось понівечений орками Маріуполь, ось друга воєнна весна, ось вода з Каховської ГЕС, а ось чмобик, на якого не глянеш без сміху, чи Україна, яка плаче кривавими слізьми. Увесь спектр почуттів передає Мирон Довганих, малюючи те, що хвилює його нині.
Ми звикли до його традиційних пейзажів у різні пори року і колоритних натюрмортів. Сам він не раз чув критику у свій бік, що не росте, як митець. Каже, що пише так, як відчуває. Й, напевно, зараз настав той час, коли, як у спортсмена, відкрилося друге дихання, й тому почав по-іншому дивитися на, здавалося б, банальні речі.
Кожна робота Мирона Довганича має свою назву та історію. Ось картина «Повернулися». Зруйнована війною хата, а на вцілілому даху лелеки звили гніздо. Повертається життя до оселі й невдовзі господарі також повернуться. Господиня з дітьми з-за кордону, а батько з фронту. Щебетатиме дітвора, як не вгавають пташенята у гнізді. Й таких сюжетів у художника чимало до кожної картини.
Митець творить серіями. Тому в нього є роботи, об’єднані не тільки тематично, а й ідейно. Він повертається до деяких робіт й створює продовження вже зовсім в іншій техніці чи інтерпретації. Такими є серія «Тумани», «Життя півня», «Виоране поле». Це дуже цікаво. Паралелі можна провести зі зростанням людини: школярик, юнак, зрілий чоловік.
Є й серія портретів. Мирон Довганич демонструє два з них: господар і музика. Художник так органічно виглядав у цей момент в своїй майстерні, як справжній ґазда й, безперечно, перша скрипка в оркестрі серед фарб, полотна, картин.
Розповів, що серед митців є така прикмета, що не можна показувати картину, поки її не завершиш, бо так і залишиться. Та він в це не вірить і показує мені кілька робіт, які ще в процесі написання. Пан Мирон каже, що у нього так буває – починає писати картину та в процесі ідея трансформується в інше бачення чи відчуває, що потрібно «переночувати» з нею, подумати. Відкладає, тоді починає другу й навіть третю. Відтак в один прекрасний момент стає й завершує відкладені полотна. Як жартує сам художник: «Руки не встигають за ідеями».
Від кон’юнктури й роботи на споживача, щоб продати натюрморт чи пейзаж, митець відійшов та завжди радий, коли його картини потрапляють у приватні чи музейні колекції. До речі, існує така традиція, що після кожної виставки художник залишає одну зі своїх робіт там, де експонувалася виставка.
Мирон Довганич, обираючи роботи на виставку, може довірити їх розміщення працівникам музею чи галереї та ретельно підбирає тематично й виставляє, як би він хотів їх презентувати широкому загалу. Жартує, якщо б сучасну картину повісили догори дриґом, не сварився б, можливо, саме так її сприйняли. Готовий до експериментів. У свій час, ще маловідомим у мистецьких колах, не побоявся робити спільну виставку з нині покійним майстром пензля Ігорем Завозіним. Критику сприймає спокійно та більше довіряє своєму внутрішньому настроєві й відчуттям.
«Я зазвичай передаю стан природи, стан враження від довкілля з усіма його барвами та пластикою рельєфу. Вважаю, що маю власну манеру живописного письма. Свою любов та шанобливе ставлення до краю трактую як таємничу казку буття. Війна підсилює ці почуття», – розповідає Мирон Довганич.
Перебуваючи в активному пошуку нових форм візуалізації, митець багато спілкується та консультується з молодим художником Ігорем Мельником. Цінує його нестандартний підхід до художніх образів і вчиться, бо відчуває потребу в цьому.
У передчутті «мистецької бомби» від зрілого художника Мирона Довганича хочу й вас, наші читачі, надихнути й анонсувати виставку робіт воєнного періоду автора, який дуже скромний та водночас амбітний. До речі, його кандидатуру рекомендовано на здобуття щорічної міської премії в галузі культури в номінації – мистецька ім. Петра Обаля. Побажаємо митцю визнання та присудження цієї відзнаки. І нехай народна любов і пошана допоможе творчому довголіттю.
Наталія КАРПЕНКОВА, Фото автора.