ЧУТЛИВІСТЬ СЕРЦЯ І ДУШІ ПІД ЧАС ВОЄННИХ ЗМАГАНЬ В УКРАЇНІ
УКРАЇНСЬКА МОВА
Мово моя, мово різнокольорова!
Гордість України, ангельська розмова…
Запашна троянда в городі людському.
Де б її не чула – хочеться додому.
Материнська пісня, кобзарева дума
Зберегли тебе нам у часину суму,
У часи тривоги, у часи навали,
У віки неволі душу зберігали.
Проросла травою попри лід і камінь!
Мово наша рідна у прозі й віршами,
У тобі майбутнє на устах нащадків,
Ти добром могутня, красою принадна.
Уривок з поеми «Заграй, сестро Бандуронько!», присвяченої українським кобзарям, бандуристам та лірникам, які загинули від рук московітів у 1933 році.
«…. Нема ладу, там де влада
та й народ катує,
А хто правду про це каже,
чи ж ката влаштує?!
Плюндрували за ту правду, у Сибір ганяли,
Та іще «ім’ям народу!» могили копали.
* * *
Повкладали в ті могили та з поводирями,
Й з бандурами… та й радіють:
сховали з піснями!
Ой думали воріженьки
та й нас повбивати,
А ми йдемо битим шляхом
Неньку рятувати.
* * *
Ой мріяли воріженьки, що нас вже немає,
А за нами слідом в слід молодь поспішає!
Взяла юна Україна бандуру у руки,
Всьому світу заспівати про невинні муки.
* * *
Всьому світу розказати про Волю і Славу,
Що тримають, мов на крилах,
молоду Державу.
Всьому світу заявити: «знайте, добрі люде,
Ні, не вмерла Україна! У віках пребуде!».
Ольга Максименко.
А їм ще жити!
Вже ось десятий рік минає,
Як ви загублені у світі.
А вам ще жити, жити, жити,
Хотілось щоб добро творити!
А скільки планів на майбутнє,
І радощі, і сподівання.
Все разом перекреслив постріл,
Байдужий постріл в ніч змагання.
Горіли шини і покришки,
Топився сніг в мішках із дратви,
Каміння обпікало руки,
А дзвін гримів, стогнав й калатав.
І димова немов завіса
Всіх обгорнула: правих й лівих,
Лишень вогонь! Вогонь пожертви!
Злі навіть постріли завмерли.
Із даху снайпер прицілявся…
І ти не знав, що це останній
Твій подвиг у бою за ВОЛЮ,
За ПРАВДУ і за гідну ДОЛЮ!
Герої наші не вмирають!
Злітають голоси мільйонів.
Й душа твоя, як вільна пташка,
За Україну в обороні…
* * *
Стряси із ніг порох доріг,
Напийсь роси у Вічності краси.
У серце поклади вогню жарину
І викинь гіркоту полинну.
Живи, страждай, радій, не спи,
І не мовчи, як до загину.
* * *
Тоді – за Збруч.
Тепер – по Сіверський Донець.
І Крим відрізав скальпель зради.
А Україна на межі
Поміж руйновищем блокади.
Така вже доля – на межі.
Щоб гуртувати дух і крицю,
І лаштувати в час бійницю.
Буть на сторожі! Буть і будь!
Й на хвилю око не зімкнуть…
Теодора Савчинська-Латик, член НСПУ.