Приємним сюрпризом у День журналіста став для нашого колективу візит Олександра БЄЛАНОВА, вірші якого ми вже друкували в часописі «Гомін волі». Після привітань з професійним святом пан Олександр поділився з нами враженням від відкриття Алеї Героїв у Стрию та прочитав поетичні рядки, які навіяла йому ця подія. Також залишив нам ще кілька віршів зі своїх останніх проб пера.
Пан Олександр народився на Волині та з 1953 року живе у Стрию, куди перевели батька-військового з Луцька продовжувати службу. Після закінчення школи № 8 здобув педагогічну освіту й працював викладачем англійської мови в Дашаві, а згодом у Стрийському ВПУ-35. Далі доля склалося так, що здобув ще одну освіту – вчителя фізкультури й багато років пропрацював у сільській школі, пропагуючи здоровий спосіб життя. Каже, що дуже любить колорит і побут сільської місцевості.
Нині на пенсії та зовсім не відчуває свій вік. Жартує, що йому 15 років і в душі весна. Та дійсність повертає у реальність і на папері в пана Олександра смуток і біль. Та попри воєнну тематику, є й місце ліриці.
АЛЕЯ СЛАВИ
Я серед них живих, красивих, молодих,
Які своїм життям нас захистили.
Своє життя віддали, щоби ми жили
І на Алею Слави приходили до них,
І думали про зміст життя,
Яке вони, як естафету, передали нам.
Як будем жити ми тепер,
Коли вони на нас своїми дивляться
очами
В Стрию і в Україні днями і ночами,
І думають про час, в якому ми тепер
всі маєм жити.
Які ми будемо, яким шляхом підем?
Чи станемо такими, як вони,
Якими ми залишимось в житті і в пам’яті
нащадків,
Коли вони прийдуть на цю Алею Слави?
Кого вони зустрінуть тут, знайдуть,
Куди життя і час надалі прокладуть
свій путь?
Вони вже виконали обов’язок земний
І залишили у житті свій слід.
І в цьому є, напевно, Божий хист
Побачити в їх смерті Вищий зміст.
* * *
Вздовж дороги з прапорами
Героя зустрічають,
А йому вже всеодно,
Як його величають.
Він віддав своє життя
За рідну Україну
І тепер буде лежати
В ній, як кращий, сину.
Буде мати до нього
Ходити на могилу,
Буде кликати його
Вже в країну вільну.
* * *
Немає змісту у війні,
Коли найкращії сини
Лягають в землю молоді,
Тому, що путіну в москві
Забракло мізків в голові.
Забракло місця на землі,
Забракло влади у кремлі
і він, немов як Бог війни,
Напав на нас в кінці зими,
Щоб на початку вже весни
Із перемогою пройти
По Києву, але…
Розбились плани навесні,
Бо стали кращими сини
На вбивчому шляху війни.
І в свою землю полягли,
Щоб не прийшли бандити-москалі.
* * *
Я пишу вірші про любов,
Я пишу вірші про весну,
А бандит-москаль любить кров,
Він не любить життя, а війну.
Ми на різних живем полюсах,
Я людина, а він – просто бандит.
Я люблю життя щоб в плюсах,
А він мінус, мене хоче вбить.
Хоче знищити мої почуття,
Мир, любов, розуміння, весну.
Він не хоче, щоб просто жив я,
Він не любить життя, а війну.
Але полюс його в мінусах,
В нього точки опори нема.
Що він бачить в розбитих містах,
Де колись вирувало життя?
То ж у чому його зміст і мета,
Щоби просто знищити все,
Але Божа ідея свята,
Щоб життя було над усе.
І тому мені дуже шкода,
Що бандит тих вершин не досяг,
Що війна і вбивство – біда,
А ідея Божа – це стяг.
І вона буде жити в віках –
Мир, любов, розуміння завжди,
Бо творець все тримає в руках.
Тож прощення від нього не жди.
* * *
Я думаю, чому так діти плачуть,
І звідки в них емоції такі?
Або коли вони безперестанку скачуть,
Як по команді Вищої руки…
Звідки в них енергія береться
Так проявлять себе,
Вони ж такі малі,
А серце по-дорослому вже б’ється,
Як і належить подарункам на землі.
Емоції, вірші, думки –
Всі наші почуття і рухи –
Так мені здається –
Усе під знаком Вищої руки.
Дякуємо нашим читачам, поетам-аматорам, які не соромляться ділитися з широким загалом найпотаємнішими думками. Ці вірші, можливо, не досконалі літературно, але вони від душі. Обмінюймося енергією люті до ворога у різний спосіб.
Наталія КАРПЕНКОВА. Фото автора.