Благодатна стрийська земля виплекала не одного митця, що примножив її славу. Це і художники, і вишивальниці, й музиканти, й скульптори – усіх і не перерахуєш… На жаль, чимало з них відійшли у вічність, але живуть у наших серцях. Серед таких талановитих людей і світлої пам’яті Заслужений художник України Почесний громадянин Стрия Григорій Іванович Паламар. Усе його свідоме життя і творчий шлях нерозривно пов’язані з рідним Прикарпаттям, красу розкішної природи якого він увіковічнив у своїх мистецьких творах.
У Виставковому залі Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» днями відбувся вечір-спогад, присвячений митцю.
Біографію художника пригадала присутнім ведуча заходу науковий працівник Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» Ірина Ханик:
– Народився художник 4 червня 1929 року в селі Володимирцях Жидачівського району Львівської області. Тут, серед мальовничої природи розквітав талант хлопця. Перші мистецькі уроки отримав від батька – сільського кравця і художника-самоука. А ще були твори мистецтва у сільській оселі: писанки, вироби з кераміки, різьба по дереву. Дитячу душу полонила мамина вишивка, колискові пісні, без яких немислиме буття нашого народу.
В 1941-1944 роках Григорій Паламар навчався у Львівській художньо-промисловій школі (відділ графіки). Попри жорсткі рамки окупаційного режиму в школі жив дух українства. На превеликий жаль, наука обірвалася.
Підлітком, у роки Другої світової війни силою був вивезений до Німеччини, а після – «с целью проверки» опинився в російському місті Горькому.
Згодом Григорій Паламар розповідав про те, як перевозив продовольство для воїнів УПА, як втікав у рідні краї з Німеччини, а потім з росії. У 1947 році вступив до Львівського художнього училища на відділ альфрейного живопису. З вдячністю і повагою згадував своїх перших вчителів Т. Бережницького, Е. Куценка. Митець вчився не тільки у львівських майстрів. Ще були монахи у Почаївському монастирі, які досконало володіли секретами іконопису, фрески, позолоти.
Після навчання в училищі Григорій працює альфрейником-живописцем у Львові, бере активну участь у розписах інтер’єрів готелю «Інтурист», залізничного вокзалу, оперного театру і навіть приміщення Верховної Ради в Києві.
Значну частину свого життя Г. Паламар присвятив Стрийському склозаводу, на якому працював з 1954 року художником, а з 1973 по 1985 рік – головним художником. За участь у ряді виставок – від крайових до всеукраїнських і міжнародних – отримував медалі й дипломи, а в 1982-му – звання «Заслужений художник України».
Як митцеві, багато дала Г. Паламару поїздка на навчання в місто Дятьків Брянської області на кришталевий завод художнього скла. Все життя пам’ятав він ті мистецькі уроки.
Виробничі процеси на заводі майже не залишали художникові по склу часу для занять живописом. Але були відрядження, творчі дні, поїздки в гори, звідки митець привозив замальовки, етюди. Дуже любив відвідувати музеї, виставки. Багато давала творча дружба з художниками – витонченим колористом Народним художником України Михайлом Біласом, художником-керамістом Зеновієм Флінтою, одним з піонерів студійного скла Андрієм Бокотеєм. Дуже любив закарпатських художників, їхню школу, мав творчі зв’язки із Заслуженими художниками України чудовими пейзажистами Антоном Кашаєм та Іваном Шутєвим.
Кожну вільну хвилину використовував для самовдосконалення. Пробував себе у різних техніках: в монотипії, малюнку фломастером, пастелі й акварелі, в техніці гуаші, темпери, але найбільше і найнаполегливіше працював у техніці олійного живопису. Любив портрет, натюрморт, та найвагоміших результатів досяг у пейзажі. Звичайно – після художнього скла.
«Неможливо бодай коротко описати художнє скло Григорія Паламара, його треба побачити», – писав про художника і його роботи в брошурі «Сивина століть», виданій до персональної виставки Григорія Паламара у 2002 році член Національної спілки художників України Мирон Нестерчук: «Домінує техніка гутного скла, яке мало давні традиції в Україні, а поруч – сучасний сервіз із використанням алмазної грані як своєрідного прийому «кракле» (візерунок тонких тріщин на поверхні для декоративного ефекту старовини – прим. авт.). Пам’ятають глядачі виставок його композиції «Бойківщина», «Чорногора», «Сивина століть», декоративну композицію «600-річчя Стрия». Численні міжнародні виставки, на яких експонувалися твори художнього скла Григорія Паламара – свідчення його майстерності як художника прикладного мистецтва… Невтомна щоденна праця приносить свої плоди: результатом її ставали численні персональні виставки у Стрию та його за його межами».
– Нині картини Григорія Паламара знаходяться в музеях та в приватних збірках в Україні й за кордоном, – додала ведуча. – У фондах нашого музею є сім його творів. А в нині діючій виставці скла Стрийського склозаводу в Меморіальному комплексі «Борцям за волю України» – скловироби його авторства. Фантастична працездатність митця варта наслідування.
Згадували присутні й ще одне захоплення Григорія Паламара – туризм. Власне, саме завдяки цьому захопленню, враженням від поїздок, від чарівної природи рідного краю проекти художника виливалися в чудові скловироби, в прекрасні пейзажі. Захоплюючись альпінізмом, не одну стежину протоптав Григорій Паламар у Карпатах, на Кавказі, в Середній Азії, на Памірі. «Якби скласти докупи всі стежки, які пройшов митець, то вони напевно оперезали б земну кулю. Лише карпатський край з усіма селами, горами й річечками обійшов він кілька разів. Пішки, з етюдником, він обійшов усе Підгір’я, Бойківщину», – писав Мирон Нестерчук.
Про захоплення туризмом згадували на зустрічі Роман Мазяк та Зеновія Ханас – колишні члени туристичного клубу «Прикарпаття», створеного у Стрию на початку 1981 року, який об’єднав туристів-пішохідників, вело- і мототуристів, скелелазів, спелеологів, альпіністів, що проживали у нашому місті. Єднав усіх саме пішохідний туризм.
– Цей вид спорту, – згадував пан Роман, – притягував не тільки молодь, а й людей старшого віку, для яких мандрівництво було найулюбленішим захопленням. Коли до клубу прийшли Григорій Паламар та Володимир Ольшанський, у багатьох його членів докорінно змінилося уявлення про пішохідний туризм. Поважні новоприбулі туристи принесли на засідання клубу велику добірку кольорових слайдів про свої мандрівки Карпатами, а в Карпатах вони сходили майже всі стежки, побували чи не на всіх вершинах, тож ми, молоді, мали на чому вчитися, мали з кого брати приклад.
Григорій Паламар був добрим організатором пішохідних мандрівок. Він водив групи за чітко розписаним маршрутом, знав, скільки часу потрібно на подолання того чи іншого відрізку шляху, у його розпорядженні завжди був розклад автобусів і поїздів у різні напрямки Карпат, тому під час мандрівок туристи не витрачали час на очікування транспорту. Мандрівникам-початківцям Григорій Іванович рекомендував одноденні маршрути по Прикарпаттю, але завжди зазначав, що варто скористатися першим рейсом автобуса, п’ята-шоста ранку. Це давало можливість здійснювати довші й складніші переходи всього за один день. Туристи під час такого походу не були переобтяжені важкими рюкзаками, наметами й харчами. Завдяки Григорію Паламару багато хто з пішохідних туристів здійснив свої перші походи в Горгани, навчився правильно пересуватися по кам’яних схилах…
Під час мандрівок Григорій Іванович був живою енциклопедією з краєзнавства. Він розповідав своїм супутникам багато цікавого з історії краю й географії, народного побуту та архітектури. У нашому турклубі в 1982 році він одержав путівку до альптабору «Ельбрус», де виконав нормативи на значок альпініста. Не секрет, що поїхав Григорій Іванович до альптабору з етюдником. В результаті його колекцію гірських пейзажів доповнили кавказькі краєвиди із засніженими вершинами… Багато хто зі стрийських туристів вважає Григорія Паламара своїм наставником і вчителем, – підсумував пан Роман. – А в гори ніколи не йшов без етюдника. Часом відходив від нас – і малював… А як турист – тримав залізну дисципліну. Він і Володимир Ольшанський – старше покоління – були для нас, молодих, прикладом в усьому. Гори знав, як свої п’ять пальців: Сколівські Бескиди – кожну гору, кожну вершину, скільки метрів висоти… А ще – мали розроблені власні туристичні маршрути…
Про це згадувала і Зеновія Ханас, зачитавши присутнім спогади зі збірника «За вами сумують гори» про мандрівку на гору Високу ще одного затятого туриста Миколи Ханаса: «Своїм першим знайомством з Горганами – серйозними горами – я завдячую Григорію Паламару. Я бачив чудові горганські верхи на кольорових слайдах пана Григорія, захопився його розповідями про мандрівки цими верхами. Невдовзі з’явилася нагода побувати там… Ось тут я спізнав мандрівничий стиль Григорія Паламара. Зрозуміло, що він вже не раз бував у Горганах. Наш маршрут він чітко розписав, враховуючи час на кожний відтинок дороги. Ми рухалися за його графіком: тут ідемо, а тут відпочиваємо. Деколи пан Григорій зауважував: «О! Ми зекономили 15 хвилин, тож можемо довше відпочивати». Мене, початківця в туризмі, це все дуже дивувало. Наш провідник прекрасно орієнтувався на місцевості, показував нам всі верхи, зазначав їх висоту, розповідав про підходи до вершин. А ще корисним для нас було те, що він знав місцезнаходження колиб у цих місцях і розклади автобусів. Все це набагато спрощувало умови мандрівки».
Спогадами про батька поділився і його син Любомир:
– Він і надихав, і вчив. Батько для мене був прикладом непохитності, і коли в сьомому класі я з ним поїхав у Москву – батькові міністр промисловості на ВДНГ вручав тоді нагороду – медаль ВДНГ – я був здивований: стільки людей підходило до батька і його вітали! Серед його друзів було багато знаменитостей. До речі, батько ніколи не розмовляв російською, і в тій самій Москві його любили за те, що він говорив прекрасною українською мовою, за це його дуже поважали. А ще батько був дуже вимогливим, і в першу чергу – до себе, й так само виховував нас.
– Батькове виховання завжди зі мною. Його девіз: «Як-небудь нічого не роби!» я сповідую у своєму щоденному житті. Якось, коли я навчався у школі, попросили, щоб батько нашвидкуруч оформив якийсь навчальний альбом. Батько запротестував наголошуючи, що кожну справу, яку б тобі не доручили, слід робити якнайкращим чином. Тобто або робити добре, або не робити зовсім. І так і зробив – якнайкраще. А ще якось задали нам на домашнє завдання намалювати натюрморт – і вчитель не повірив, що то намалював я сам, казав, що батько… Довелося при ньому ще раз перемальовувати… Але я таки довів, що я не брешу…Тато завжди вчив нас з братом Орестом обстоювати правду і ніколи не обманювати.
Великий вплив на наш світогляд мали його патріотичні переконання. У своїх поглядах ніколи не кривив душею. А ще тато розумівся на кравецтві і міг перешити будь-яку річ, розписував стелі, робив побілки, біля хати посадив сад, у якому працював до самої смерті, майстерню свою вимурував власноручно… Батькове виховання завжди зі мною…
Сам пан Любомир, хоч мав задатки до малювання, але знайшов себе у спорті. І тут теж допомогло батькове виховання: педантичність, скрупульозність, цілеспрямованість і величезна працьовитість. Нині Любомир Паламар – Заслужений тренер України з боксу, Заслужений вчитель України, як і батько – Почесний громадянин Стрия, має високу науково-теоретичну підготовку, володіє сучасною методикою, новітніми формами та прийомами викладання, засновник школи боксу «Майстер-клас Паламара», а його вихованці – переможці регіональних і міжнародних змагань, чемпіони та призери України, Європи, світу з боксу та кік-боксингу. Оця запорука успіху – надзвичайна працьовитість – передавалася в родині Паламарів з діда-прадіда.
– Пам’ятаю, як казав мені: «Сину, ти на першому місці став свою роботу, те, що тобі подобається… Якщо ти будеш робити якісно свою роботу, ти будеш щасливою людиною. Краще бути супер столярем, знаним серед столярів, ніж поганим лікарем… Чи прибиральником, чи сантехніком, але хорошим. І добре робити свою роботу». А як ходив на етюди, брав з собою палатку – і, бувало, пропадав на п’ять-шість днів… Ми переживали, мама особливо… Адже навіть виходив на ведмедя, маючи тільки ніж… Якось нас з братом, вже після інституту, взяв з собою в похід на пару днів… І я, молодий, спортивний, за ним не встигав… Отакий він був – приклад у всьому… До останнього дня, коли лежав у лікарні й уже був без пам’яті, руки ще наче водили пензлем… Дотепер стоять перед очима ці спогади, – додав пан Любомир.
Згадувала про неймовірну працьовитість, чітку дисципліну й акуратність у всьому й невістка пана Григорія, дружина сина Ореста пані Романа.
– В їхню сім’ю я прийшла в 1970-му році. І була в захопленні від їхньої дружності: сини між собою, сини з батьками – то було таке родинне тепло, така творча аура!.. Григорій Іванович – людина творча, неординарна – задавав усьому тон. Він був страшним педантом, в першу чергу, до себе, а ще – до дітей, до дружини, до порядку в домі, навіть до тих квіточок-трояндочок, що садив на цьому подвір’ї… Донині сусіди пам’ятають, що такого подвір’я, як було при ньому, не було ніде й ніколи… Не маючи майстерні, малював удома, в однокімнатній квартирі… Кожна фарба мала бути на своєму місці, кожен пензлик, кожна шматка, якими витирав пензлі… І навіть після того як він закінчував роботу, якщо би хтось зайшов до хати, не подумав би, що тут живе художник, який малює тут свої твори… Хіба картини могли вказувати, що тут працював художник… Оцю дисципліну, педантичність, акуратність, відповідальність передав і своїм дітям: що Орест, що Любомир – педанти страшні, й так само це передалось внукам.
Згадувала власне перше знайомство з художником й Ірина Ханик:
– З Григорієм Івановичем я познайомилася, коли прийшла на роботу в музей у 1991-му. Мені доручили занести йому запрошення на конференцію. Сказали, що там буде дві брами, то треба зайти і добре постукати. Зустрів мене пан Григорій таким допитливим підозрілим поглядом!.. – мовляв, що це за дівча підійшло? Але запросив до хати, ми пішли до нього в майстерню… Запам’яталася вузенька доріжка, викладена плиточкою, і сама майстерня – там справді так акуратно все було поскладано, як колись в мого дідуся-столяра… Потім ми ще багато разів зустрічалися на різних виставках, а якось, вже майже перед смертю, він прийшов до нас у виставковий зал, де саме сиділа й малювала моя донечка – вона в цей час ходила в художню школу – і він каже: «А що ти малюєш, ану покажи!». Вона витягла свої малюнки, й він каже: «Зачекай мене тут!» Ну, і ми з Юлією чекали, спілкувалися, а він прийшов і приніс невеличку роботу, підписав і каже: «Це тобі на пам’ять від пана Григорія!». – І вона тепер, сама вже художниця, з теплотою згадує ті дні, а картину зберігаємо, як дорогу реліквію… Потім, коли ми мешкали на вулиці Степана Бандери – колишня Миру – часто бачила, як пан Григорій зранку їде в гори… Вікно з кухні виходило на вулицю, там і стіл стояв: хочеш-не-хочеш – всеодно бачиш, хто йде… Дивлюся – пан Григорій у спортивних штанях в повній екіпіровці уже крокує на вокзал…
До 80-річного ювілею, вже Заслужений художник України мав Григорій Паламар уже згадувану тут пам’ятну персональну виставку «Сивина століть», де, зокрема, презентувалися й малярські роботи сакральних споруд краю. «Завдяки невтомності Г. Паламара, – писав Мирон Нестерчук, – ми маємо змогу милуватися неповторною красою України, її чарівними місцями, замками і церквами в Поділлі, на Лемківщині, Бойківщині, Гуцульщині, Закарпатті, Волині. Дивишся на пейзажі – картини Григорія Паламаря – й робиш для себе відкриття, що готика – не витвір суворого середньовіччя Західної Європи, а явище суто українське, а у вужчому значенні – суто карпатське. Бо стрімкі смереки й щедрі дощі спонукали будувати високі дахи (аби скоріше стікала вода) й горді, бездоганно-вишукані форми сакральної архітектури. Неписьменні майстри вибудовували довершені у своїй формі храми, що стають за мистецькою вартістю в рівень з найвищими творіннями людського духу – Парфеноном чи могутньою пластикою Мікеланджело. Музика вишуканих ліній карпатських церков завдяки таланту Заслуженого художника України Григорія Паламара нині торкається і наших сердець, щоб зостатися там назавжди, за що художникові низький уклін і глибока дяка».
– На жаль, частина цих церков згоріла й непоправно втрачена, але вони залишилися на картинах пана Григорія, що додає цим картинам ще більшої цінності, – підкреслив у своєму виступі побратим Григорія Паламара Ігор Сивик, бо, як писав Мирон Нестерчук, «такої кількості намальованих церков не спромігся відтворити напевно жоден український художник. Деяких з них давно нема, як, наприклад, дивовижної краси церкви в Тейсарові на дорозі між Стриєм та Жидачевом, або маленької церковці в глухому закутку Карпат, де любив у свій час бувати й молитися митрополит Андрей Шептицький».
– Художники в ті часи були бідні на якісні матеріали – фарби, пензлі, білила… То пан Григорій сам робив ті пензлі… Ніколи не викидав старі, а переробляв… Сам перетирав білила… Давав собі раду, як міг, – продовжив розповідь Ігор Сивик. – Надзвичайно працьовита людина… Тому й залишив дуже велику творчу спаладщину. А як їздив у гори, обов’язково привозив купу етюдів і замальовок…
Спогадами про художника поділилися також стрийська поетеса Теодора Савчинська-Латик, прочитавши власного вірша, присвяченого майстрам пензля, очільниця мистецького об’єднання «Стрий-КО» Дарія Михаць, художник Михайло Кучер.
– Він не тільки жив живописом, не тільки жив своїми скляними виробами й ескізами, він ще дуже любив спілкуватися з людьми, – згадала пані Дарія. – Він входив у Літературно-мистецьке об’єднання «Хвилі Стрия», де збиралися і художники, і вишивальниці, і різні митці, адже наш Стрий багатий на творчих людей і не тільки художників.
Так, наша благодатна стрийська земля виплекала не одного митця, що примножив її славу. А нині наше завдання – виховувати нове покоління творчих людей, і для цього в нашому чудовому прикарпатському місті є всі можливості: скільки художніх гуртків працює у Стрию, скільки шкіл мистецтв діє в нашій Стрийській територіальній громаді – тільки користуватися цими благами і розвивати власні таланти. На Перемогу, на розбудову України, на наше майбутнє!
Галина ПУГА-ДАНИЛЬЦІВ. Фото автора.