У Стрийській хоровій школі «Щедрик» відбулося урочисте відкриття виставки «Прийшли, заспівали, перемогли». Проєкт присвячений історії міжнародного тріумфу «Щедрика» Миколи Леонтовича та світових гастролей Української Республіканської Капели під керівництвом Олександра Кошиця. Як ми уже писали, авторка проєкту – Тіна Пересунько, дослідниця історії інтернаціоналізації «Щедрика» та культурної дипломатії України, наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, засновниця Інституту Леонтовича.
«Стрий – унікальне місто в історії гастролей Української Республіканської Капели. Одне з двох міст в Україні, де хор під орудою Олександра Кошиця давав організовані концерти перед гастролями за кордоном. Після евакуації з Києва й доукомплектування у Кам’янці-Подільському капела переїхала до Станіславова (нині – Івано-Франківськ), де виступила із прем’єрними концертами (11, 14, 15 квітня). Наступні два концерти пройшли в Стрию – 22, 23 квітня (перший – для військових). Тут хор пробув трохи більше тижня (16-24 квітня 1919 року), потрапивши на Великодні свята.
Зі Стрия проводжав хор у турне видатний стрийський композитор і диригент, священник і громадсько-політичний діяч Остап Нижанківський: «Прощаючись, поцілував і благословив Кошиця на далеку і тяжку путь, висловивши певність, що наша Капеля покорить серце Європи» (зі спогадів хориста Віктора Андрієвського). У Стрию «покорив серце» Кошиця син диригента Нестор Нижанківський – «віртуоз-піяніст», котрий служив тоді у війську, й котрого Кошиць відпрошував на гастролі у військового командування УГА (не відпустили). Зі Стрия диригент капели звітував у телеграмі Симону Петлюрі (21 квітня) про перші успіхи й концерти, вітав головнокомандувача із Великоднем («Христос Воскрес! Капела щиро вітає Вас з праздником. Бажає здоровля, поспіху, славу України»). В Стрию, далекого 1919 року лунав на концертах капели «Щедрик» Миколи Леонтовича. Стрийська сторінка Української Республіканської Капели багата на події й пам’ятні місця» (Тіна Пересунько, ФБ).
– Стрийська хорова школа «Щедрик» – єдина хорова школа з такою назвою в Україні і в світі, – розпочала свою розповідь ведуча, – й мені дуже приємно приїхати нині до Стрия з проєктом, реалізованим за підтримки й на грант Відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні U. S. Embassy Kyiv Ukraine. Ця мандрівна виставка з такою актуальною нині назвою «Прийшли, заспівали, перемогли» – виставка з історії «Щедрика», яка нагадує, що пісня – наша зброя, що культура – той фронт, де Україна перемагає! Пісня, яку щороку на Різдво співає цілий світ, уже сто років, як вилетіла до Європи і до Америки з України.
Той хор, що поніс у світ «Щедрика» – Українська Республіканська Капела – державний хор Української Народної Республіки, створений за ініціативи тодішнього нашого Верховного головнокомандувача Симона Петлюри, який розумів, що пісня – це наша велика зброя, що ми можемо через пісню, через культуру показати світові українську націю! Створений у Києві хор їхав до Парижа через Галичину, і от у квітні 1919 року він приїхав до Стрия, дав тут два концерти – 22 і 23 квітня – в Стрийському Будинку «Сокола» – нині міський Будинок культури. Тут хористи познайомилися зі стрийською інтелігенцією, з Остапом і Нестором Нижанківськими, вони були у них вдома на гостинах і саме звідси хор вирушив у турне до Праги, потім – до десяти країн Західної Європи і далі – до Америки. Виставка, як і книга, розповідає історію цього турне, історію самої пісні «Щедрик», і що дуже важливо – вперше в Стрию сьогодні експонується унікальний раритет, якому 102 роки – це платівка, що приїхала в Україну прямо з Нью-Йорка. На ній – запис «Щедрика». Коли хор приїхав до Америки і виступив в Карнегі Хол, за тиждень до прем’єри він записав на платівку свої хіти, й зокрема – «Щедрика». Нині ми почуємо цей запис під час моєї екскурсії.
А далі була екскурсія. Присутні, затамувавши подих, наче пригодницьку історію, слухали розповідь про перипетії закордонної поїздки хору, про тодішні історичні умови цієї поїдки, про тріумф нашої української пісні й нашої української культури за кордоном. Оповідачка провела чітку паралель між подіями історичної давності й сьогоденням, коли знову воюємо з одвічним ворогом, що століттями прагнув знівелювати, знищити все українське, нагло крадучи досягнення нашої культури.
– Ця виставка – дійсно непересічна подія, – підкреслив директор Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» Микола Закусов. – Ми зараз, як ніколи, відчуваємо, що слово, в тому числі покладене на музику – це дійсно зброя, і це об’єктивно довела історія турне капели. Особливо приємні для нас дні, проведені капелою в Стрию, спогади безпосередніх учасників, проникнуті такими інтимними моментами…
Детальніше на цих моментах зупинилася заступниця директора музею Зеновія Ханас:
– У Стрий колектив прибув 16 квітня, а 22-23 квітня були концерти в Будинку «Сокола» (нині міський Будинок культури). Там, до речі, відбувалися і репетиції… Пройшли два концерти, перший – для військових, другий – для цивільних, і це дуже важливо, бо всі їхні концерти й зокрема – для військових в Стрию – були на користь Українського Червоного Хреста. А після першого концерту в Будинку «Сокола» – 22 квітня – хористи ходили в гості до Нестора Нижанківського. Звичайно, не весь хор – 80 осіб – а якась частина співаків, й у спогадах, які збереглися, згадується, що Нестор Нижанківський грав на піаніно, а солістка-альтистка капели Антоніна Антонович співала… А Остап Нижанківський давав свої критичні зауваження, що і як можна покращити… Тобто, такий мистецький діалог Кошиця і галицьких композиторів. До речі, керівництво хору відпрошувало Нестора Нижанківського їхати з ними в турне, як піаніста-віртуоза, але його не випустили…
Також на Великдень капела з громадою міста співала Великодню Літургію, беручи участь у Богослужінні, а вдень в ресторані Розенберга (Віденська кав’ярня, яка зараз, на жаль, на ремонті) відбулося велике розговіння хору, де його учасників вітало громадянство, вся влада міста.
І ще кілька штрихів про ті дні… Насамперед, про сам приїзд 16 квітня… Все-таки можна рахувати, що перший концерт хор дав на вокзалі, бо коли вони приїхали на дворець (вокзал) у Стрий, їх ніхто не зустрічав: чомусь телеграма про їх приїзд десь «загубилася» чи, можливо, поляки, які хотіли взяти своєрідний реванш, десь ту телеграму сховали… Але факт залишається фактом: приїжджає такий великий хор – і ніхто їх не зустрічає!.. І от вони одразу дають концерт на вокзалі, адже колись вокзал був дуже видатним місцем: там навіть один час засідав уряд – коли місто згоріло від пожежі… Отож – перший концерт саме на вокзалі. Звичайно, вже потім інформація поширилася, і все стало на свої місця. Є також відомості, що хор співав Службу Божу і в церкві Благовіщення у Стрию, й це була Служба для військових, тому що тоді ще всі військові корпуси Української Галицької Армії були тут, у Стрию, вони ще не відступали… Очевидно, брав участь хор у Літургіях і в Страсну п’ятницю, і на Великдень…Ну і також відомо, що й отець Остап Нижанківський запросив хористів до себе у Завадів, де був гарний прийом і оте велике спілкування, бо Стрийщина дуже багата на хорові традиції: знаємо про «Стрийський Боян» – знаменитий хор, яким керував отець Остап Нижанківський, а заснував його брат Володимир Нижанківський – тобто Стрийщина – своєрідна колиска хорового мистецтва, тому стрияни так радісно й урочисто сприйняли приїзд хору: вони розуміли всю історичну важливість моменту.
І ще один цікавий штрих. В отця Остапа Нижанківського був ще один брат – Олександр, який виїхав до Америки, і от мені трапилась така інформація, що його дружина Катерина, на той час уже вдова, пише до нас в Україну до сестри Остапа Нижанківського Михайлини Говикович й розповідає різні родинні справи, але попри те говорить, що керує тут, в Америці, українськими церковними хорами, а навчив її цього мистецтва власне Олександр Кошиць. Отож, великий Маестро ще й передавав свої знання й уміння іншим українцям, які були за океаном і пропагували український спів. І ще додам, що частина хористів ночувала у Гірному, де саме і в кого – дослідження тривають, і, думаю, ще не один цікавий штрих можна буде внести в цю історію, а пані Тіні хочу щиро подякувати за таку титанічну працю, бо ми, музейні працівники, можемо її належно оцінити.
– З різних фондів, і не тільки українських, я досліджувала історію «Щедрика». Знаємо, що це наш тисячолітній фольклор, але все ж таки починаємо з 1916 року, коли автор пісні Микола Леонтович надіслав рукопис «Щедрика» Олександру Кошицю, і ось тут на стендах є світлина оригіналу рукопису «Щедрика» – почерк автора Миколи Леонтовича, що дуже цікаво для хоровиків, бо він зазначав, що «Шедрика» треба виконувати «не хутко…» – продовжила розповідь авторка проєкту. – До речі, наступного, 2025-го року ми відзначатимемо 150-річчя від дня народження диригента хору, хрещеного батька «Щедрика» Олександра Кошиця. Люблю проводити паралелі. І ось одна з них. «Щедрик» – це не Різдвяна колядка, це новорічна пісня-привітання, яка співалася в давні часи навесні, коли додому поверталися ластівочки. От ластівочка прилітає до хати господаря, благословляє його на плідний, щасливий, багатий Новий рік. І «Щедрик» теж вперше лунає на Новий рік у Києві 1916-го: пісня-поздоровлення Миколи Леонтовича благословляє українців на щасливий наступний Новий рік – й рівно через два місяці після цієї прем’єри стається так звана Лютнева революція, падає російська монархія, цар Микола зрікається престолу, падає двоголовий орел і на зміну поваленому «російському орлу» прилітає до Києва в березні 1917 року «українська ластівочка»: у Києві постала Українська Центральна Рада (до речі, і Микола Леонтович, і Олександр Кошиць працювали в тодішньому уряді в музичному відділі Міністерства освіти та мистецтв, останній навіть його очолював), а через два роки після появи «Щедрика», 22 січня 1918-го, наступною після Фінляндії Українська Народна Республіка проголосила незалежність. Але, на жаль, ми знаємо: де українська Незалежність, там і російська окупація… І от в січні 1919-го, коли російська армія вже підступала до Києва, з ініціативи Симона Петлюри було вирішено надіслати у світ пісню з місією заявити про Україну як самостійну незалежну державу з багатовіковою культурою і традиціями, щоб Європа дала Україні зброю протистояти російській більшовицькій окупації. Все те, що ми переживаємо і сьогодні… Як повторюється історія! І от за день до окупації Києва росіянами, 4 лютого 1919 року, хор виїздить в турне. Вони їхали до Парижа, на Паризьку мирну конференцію, де тоді вирішувалося українське питання. Якщо говорити дуже спрощено, президент Америки і президент Франції зібралися й вирішували – дати Україні зброю чи не дати…
Головнокомандувач Симон Петлюра – наш тодішній Залужний – вирішив: не тільки мечем, але й піснею ми маємо довести, що Україна – не частина Росії, і що ми потребуємо зброї. Бо «занадто довго світ дивився на Україну крізь російські окуляри». А на ідею музичної дипломатії надихнула Симона Петлюру ще одна пісня Миколи Леонтовича «Легенда», почута 1 січня 1919 року у Київському Молодому театрі у виконанні хору Олександра Кошиця. 24 січня 1919 року уряд затвердив закон про гастролі хору «до Парижу і інших країн західної Європи», 4 лютого музичні посланці УНР останнім евакуаційним потягом вирушили на захід, а вже наступного дня армія російських окупантів захопила Київ…
– Це все було дуже-дуже складно… Майже тисячу кілометрів до західного кордону співакам довелося долати ледь не пішки, і все ж, хоч були виснажені, але прем’єра українцям вдалася на славу: перший закордонний виступ Української Республіканської Капели пройшов 11 травня 1919 року у Празі. Симпатія до українського фольклору пробудила, як і сподівався Симон Петлюра, цікавість до самої України. Відомий чеський диригент Ярослав Кржічка, котрий раніше не поділяв прагнення України до незалежності, після концерту хору в Празі писав: «Тяжко руці писати критику, коли серце співає хвалу. Українці прийшли і перемогли! Я думаю, ми мало про них знали і тяжко кривдили, коли несвідомо і без інформації з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом російським. Українці відрізняються від росіян, і що їх відрізняє – це їхня пісня». До речі, позавчора ми відзначали 105-ту річницю європейської прем’єри «Щедрика», тобто, коли «Щедрик» вперше пролунав за кордоном. І саме в цей час я у вашому славному місті, звідки капела фактично почала свої гастролі.
Після гастролей у Чехословаччині хор переїздить до Австрії й Швейцарії, українські концерти проходять у Відні, Бадені, Лозанні, Цюриху, Женеві, Базелі та Берні. Концерти хору й надалі відкривають західній публіці Україну. Маса газетних публікацій містить захоплені відгуки про хор і про українську пісню, українську культуру («Я співаю – отже я існую!»). Такі б відгуки – та від Парижа, щоб можна було виступити перед учасниками засідань Паризької мирної конференції, але до участі в цих засіданнях не допустили навіть офіційну дипломатичну місію УНР. Про Україну західні лідери воліли говорити без України… Паризький французький уряд не дає хорові візи, як представникам невизнаної держави… Однак прорив нарешті стався: на українському концерті у Берні побував посол Франції. Захоплений українським співом, він терміново пише рекомендаційного листа французькому Міністру закордонних справ, і той у жовтні 1919 року дає хористам дозвіл на гастролі в Парижі – це після цілих дев’яти місяців!.. У листопаді 1919-го хор приїздить до Парижа і дає тріумфальні концерти.
– Коли хор приїхав до Парижа, наша українська армія вже була оточена ворогами – і поляками, і росіянами, й жодної військової допомоги Симон Петлюра як Головнокомандувач і глава держави так і не отримав… Хор тоді здобув культурний тріумф, але, на жаль, політичної допомоги не отримав і не міг повернутися під окупацію. Україна опинилась під окупацією Росії, а хор продовжив гастролі. Після Парижа були Бельгія, Нідерланди, Велика Британія, Німеччина, Польща, Іспанія… Ви бачите тут відгук королеви Бельгії Єлизавети, яка була на концерті хору в Брюсселі, сказавши: «Мої всі симпатії на боці вашого народу Але я знаю, як тяжко він здобуває собі волю!» Ряд світлин – з архіву диригента Кошиця у Вінніпезі (Канада) і публікуються вперше, як і відгуки та рецензії тодішньої преси.
– Нація українців, писала тодішня періодика, заслуговує на здобуття дружби всіх вільних народів світу. З такою рецензією вийшла газета в Парижі 23 січня 1921 року, і цього самого дня, за кілька годин до концерту хору в «Театрі Єлисейських полів», стається вбивство Миколи Леонтовича, автора «Щедрика», який залишився під російською окупацією – трагічна іронія долі… А хор Олександра Кошиця назавжди переїжджає до Америки… Отак «Щедрик» з’явився на американському континенті, тому що вони просто не могли повернутися додому на Батьківщину…
У самій книзі – більш детально – і розповідь про перипетії останніх місяців життя Миколи Леонтовича, який на піку своєї закордонної слави був змушений покинути Київ і понад 300 кілометрів йти пішки до Тульчина на Поділлі, «…в благенькому літньому пальтечку, геть змарнілий, застуджений… Наступні два роки – найзлиденніший період життя Миколи Леонтовича. Йому, дружині та двом донькам не вистачало елементарного: їжі й одягу, і навіть за таких умов Микола Леонтович продовжував творити. В роботі та злиднях композитор навіть не здогадувався про масштаб своєї міжнародної слави. А вона була грандіозною».
– На всіх концертах твори Миколи Леонтовича – перлина українського репертуару, а особливо його «Щедрик» – це хіт гастролей і музична візитівка України. У Нідерландах пісня Миколи Леонтовича здобуває чи не найбільшу популярність в Європі. У столиці королівства Гаазі її співали просто на вулицях.
Далі – надзвичайно цікава розповідь про американський період капели, її світовий тріумф, про запис пісень на студії рекордингової компанії «Brunswick».
– Так з’явився оцей запис «Щедрика» й оця платівка, – продовжила оповідачка. – І, до речі, соло сопрано тут виконує дружина Олександра Кошиця Тетяна Кошиць. Нашим прекрасним мистецтвом захопилася вся американська інтелігенція. Сенатор США Джордж Пеппер сказав: «українці першими приїхали в Америку не брати, а давати». Після виступу в Карнегі Хол у Нью-Йорку хор дає ще дуже багато концертів у Вашингтоні, в Чикаго, загалом – в сорока містах, і ці концерти проходять не тільки в концертних залах, а й в університетах, в інших місцях. А гроші з концертів ідуть – як ми сьогодні говоримо – на донати. В листі до Олександра Кошиця Симон Петлюра дякує за ці гроші на українську армію, говорить, що стежить за їхніми гастролями і вітає хор з п’ятою річницею державності… А ця виставка мною задумувалася як виставка з нагоди 105-ої річниці проголошення державної Незалежності України, бо нам аж ніяк не тридцять років! Нам важливо про це говорити й наполягати на тому, що ми – давня держава, а не молода, щойно народжена нація. І про це теж історія «Щедрика».
Історія «Щедрика» – все те, що сьогодні ми переживаємо знову. Знову проливаються сльози наших жінок, наших вдів, проливається кров наших героїв – котрий рік поспіль… Ми чекаємо на переможну українську весну – як сто років тому українська еміграція, українські посланці… Тому ми не маємо права забувати історію «Щедрика». Навпаки – її повертати як дуже важливу. Як завершилося це п’ятирічне турне? Тоді, на жаль, ми так і не здобули підтримки Західного світу. Велика Україна надовго опинилася під окупацією Росії, Галичина – Польщі, Румунії, Чехословаччини. А хор, який повіз у світ «Щедрик», зокрема – Олександр Кошиць – на еміграції…
Далі на стендах – як «Щедрик» – уже на американському континенті – здобував собі славу (унікальні світлини, цитати, відгуки з преси), як далі намагалися «зросійщити» інформацію про «Щедрик» та інші наші українські пісні.
– Звичайно ж, після вбивства композитора Леонтовича кремль не був зацікавлений щось розповідати світові про українську культуру і про українських композиторів, тому в Америці американські виконавці не могли знайти жодної інформації про Миколу Леонтовича. Натомість українська еміграція робила все від себе залежне, щоб донести до Америки не тільки українські імена, але й ідею Незалежної України, – підкреслила оповідачка. – Згадується цитата: «Ви теж наша закордонна армія, теж наше військо на чолі з отаманом Кошицем. Їдете на дипломатичний фронт здобувати волі Україні!..». Це, до речі, до питання, що сьогодні витрати на культуру – важливі! Тоді це було зрозуміло навіть військовій інтелігенції, тобто тодішнє головнокомандування – Симон Петлюра – розуміло значення культури, необхідність її фінансування, – підсумувала виступаюча.
Неможливо згадати все у газетній статті, але історія «Щедрика» неперевершена. А ще – дуже повчальна. І насамперед тому, що це був ще й проект культурної Злуки, бо ми справді єдина нація, у нас єдиний голос у світі:
– Хор теж піклувався про те, щоби звучали твори не лише наддніпрянських, але й галицьких композиторів. До речі, хітом в Америці був не тільки «Щедрик», а й колискова «Ой ходить сон коло вікон» галицького композитора Василя Барвінського в аранжуванні Кошиця, – додала оповідачка.
– І нарешті ми дійшли до відомої комедії «Сам удома», яку всі дуже добре знають і яка виходить на світові екрани в листопаді 1990 року й «Щедрик» вкотре лунає в черговому американському фільмі, щоправда, вже англійською мовою, але на цілий світ! До речі – символічно: в фільмі йдеться про хлопчика, який захищає свій дім від загарбників і таки вдало його захищає! І це теж до питання контексту «Щедрика» – такого багатовимірного! «Щедрик» знову лунає на весь світ як пісня благословіння України на наступний щасливий 1991 рік – і Україна в серпні 91-го відновлює свою державну Незалежність! На жаль, не встигли ми ще розбудувати свою державу, свою культуру, повернути повністю свою мову, як знову російська окупація, як знову ця пропаганда про один народ, про те, що начебто української нації не існує… Пам’ятаємо 24 лютого, початок повномасштабного обстрілу всієї України… А вранці 25 лютого вперше в столицю України в Київ прилітає російська ракета в житловий квартал, не в інфраструктурні військові об’єкти, а саме в житловий квартал і влучає… в будинок по вулиці Олександра Кошиця. Для більшості українців і зокрема киян це було невідоме прізвище. Для мене, як для людини, яка вже роками досліджувала історію хору, що ніс у світ ідею Незалежної України, що ми – не росіяни, перша ракета в столицю Незалежної України в житловий квартал влучає настільки символічно в будинок на вулиці, названій на честь цього диригента – і вся Україна тепер знає, хто такий Кошиць, тому що ми з командою зняли документальний фільм про це влучання. А 27 лютого, через два дні, виходить Андрій Хливнюк на Софійську Площу і записує пісню «Ой у лузі червона калина», не знаючи, що в Нью-Йорку її вже давним-давно співали наші українці, не говорячи вже про часи Першої світової війни, і що ця пісня – це пісня боротьби за Незалежність. Нині гурт «Пінкфлойд» і весь світ підспівує Україні! Слава Богу, сьогодні ми маємо підтримку – і моральну, і політичну, і фінансову! І що найважливіше – військову, і тому ми віримо і не сумніваємося, що Україну ми звільнимо й дочекаємося на прихід Переможної Української Весни!
Доповнення виставки, а фактично її результат – 200 примірників книжки «Щедрик. Відома пісня з невідомою історією». В ній вперше викладена історична схема популяризації «Щедрика» в світі, наголосила авторка, подарувавши примірники книги Стрийській хоровій школі «Щедрик», Дитячій музичній школі імені О. Нижанківського та Стрийському краєзнавчому музею «Верховина».
«Дякую за теплий прийом й вітальні слова на відкритті виставки директору хорової школи «Щедрик» Роману Бунику, директору Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» Миколі Закусову, заступниці директора музею Зеновії Ханас. Велика подяка дитячому хору «Щедрик» та диригентці Вірі Лисик за прекрасний спів! Діткам – за чудові квіти, гарну промову, знання історії! Дякую присутнім на події представникам влади (начальниці відділу з питань культури, національностей та релігій Управління культури, молоді та спорту Стрийської міської ради Наталії Катерняк), духовенству (священник УГКЦ, отець Степан), стрийській пресі й телебаченню… Дякую за щирий прийом у Стрию та цікаву екскурсію містом Богдану Костю, багатолітньому викладачеві й колишньому директору Стрийської дитячої музичної школи. За попереднє комунікаційне сприяння – пані Уляні Молчко, стрийській музикознавиці, викладачці Дрогобицького педуніверситету, провідній дослідниці творчості Нижанківських», – написала авторка проєкту у ФБ.
Під час екскурсії містом гостя відвідала міський Будинок культури (колишній Будинок товариства «Сокіл»), де 22, 23 квітня 1919 року пройшли концерти хору, стрийську садибу Нестора Нижанківського, де разом із капеланами гостював Олександр Кошиць, «Віденську кав’ярню» Йозефа Розенберга – найпрестижнішу тогочасну ресторацію міста, де стрийська влада та інтелігенція влаштувала хористам урочисті проводи в турне. Побувала київська гостя і в Стрийському краєзнавчому музеї «Верховина», де зберігається цікава колекція «Хорова Стрийщина», фонограф Філарета Колесси, яким фольклорист в експедиціях записував народні пісні, оригінал першої української самостійницької книжки «Україна Irredenta» Юліана Бачинського, котрий у 1919 році, задовго до Макса Рабінова, дбав про приїзд хору в США, як тодішній голова місії УНР у Вашингтоні. Відвідала пані Тіна й кімнату-музей Остапа й Нестора Нижанківських при Стрийській дитячій музичній школі імені О. Нижанківського, де зберігається цікава колекція фотодокументів з історії життя видатних музикантів, подякувавши директору краєзнавчого музею «Верховина» Миколі Закусову та провідній викладачці школи Лідії Чабан за цікаві екскурсії.
А пересувна виставка поїхала далі й нині вона уже в Кам’янець-Подільському. Та нам залишилися книги, подаровані авторкою – про неймовірне турне Української Республіканської Капели, про історію «Щедрика» і про величезну любов українців до своєї культури та їх неперевершений талант, який підкорив світ!
І про віру в нашу Перемогу!
Галина ПУГА-ДАНИЛЬЦІВ. Фото автора.