Організатори та виконавці цього жахливого вбивства думали, що як знищити носія духовних цінностей, то життя в Україні та боротьба з ненависним ворогом через розпач погаснуть, затухнуть. Але не так сталося, як гадалося. Мільйони людей в Україні добре знають, чиїх рук це справа. Коли цей атентат сповнився, то вся Європа через ЗМІ спостерігала, як у вовчому лігві в кремлі очільники недодержави росії торжествували, рукоплескали, підтанцьовували. Ну справжній тобі відьомський шабаш! Очолювали його патентовані вбивці, носії смерті, слуги диявола, яким потурає, і наче заохочує, цілий світ,
бо й сам він скочується в безодню. Сучасним людожерам невтямки, що тіло убити і знищити легко, але дух їм непідвладний, бо душа – це творіння Бога, і вона безсмертна.
Ірина Фаріон – ця білява, красива, тендітна жінка була надзвичайно працелюбною, і в усіх сферах, яких вона торкалась, досягла небувалих успіхів: громадська діяльність, мовознавство, літературознавство, публіцистика.Все своє життя вона присвятила захисту української мови, бо добре усвідомила: без мови немає держави, а без держави немає мови. Іноді Ірина Дмитрівна робила це різко й радикально. Але це можна простити людині, пращурів якої за національність і мову катували не одне покоління – ця радикальність була частиною справедливості. Нащадки жорстоко знищених не можуть бути лагідними.
Ірина Фаріон за своє коротке життя написала дуже багато про українську мову, про творчість ведучих письменників. Вона мріяла, щоб реально Україна вся заговорила українською мовою. Якщо би це сталося, то не було би війни, Україна зберегла би тисячі, мільйони людських життів, уникла би тотальної руйнації. Основна ознака нації – це мовна ознака. Мова – це кордон між державами. Ми збереглися, як окрема держава, тому що ми зберегли свою мову. Мова – це наш ідеологічний фронт перемоги, це наша зброя.
Вона утверджувала ці постулати з усією різкістю, безкомпромісністю. Я би порівняла її творчу діяльність з досягненнями полковників, генералів на фронті. Не прагнула ніяких відзнак, нагород. Бо все вона робила заради майбутнього України, не шукала ніяких вигод, преференцій.
Донька її Софія розповідала на Львівському телебаченні: «Коли після теракту прийшли слідчі оглянути квартиру, то були вражені скромністю її побуту. Нічого цінного в квартирі не побачили, крім стосів книг, які були всюди: в шафах, на полицях, на підвіконнях…». Дивувалися, що І. Фаріон, хоч була професором університету, не мала навіть автомобіля. А цим в даний час уже нікого не здивуєш…
Виступали по ТБ її знайомі, співробітники. Їх до глибини серця зачепила ця трагедія.
А почалося усе з листопадла 2023 року, коли зі східних областей ринули біженці до Львова. Зокрема, до Львівської політехніки влилась маса абітурієнтів, студентів. Думаю, що керівництво університету було неабияк задоволене… Мало хто з керівників політехніки зацікавився цими «біженцями». Та принциповість, безкомпромісність нового професора була їм не по нутру. Вони глухо нарікали, а пізніше почали бунтувати. Благо, коли відчули «слабинку» керівників університету та деяких викладачів. Хтось підбурював молодих людей до непокори та порадив вийти під стіни закладу з лозунгами проти Ірини Фаріон. А біженцям з Донбасу тільки цього було треба. І вони поставили ректору ультиматум: негайно вигнати з університету викладача Ірину Фаріон. Інакше вони все трощитимуть: меблі, машини. А ректорат почав ховати голову в пісок і пішов найменшим шляхом – задовольнив вимоги бунтівників. Це замість того, щоб подумати, що мирним шляхом не закінчиться конфлікт, а слід звернутися до правоохоронних органів. Позиція ректорату «не виносити сміття з хати» була від початку хибною, що й призвело до непоправного.
Одна із співпрацівниць покійної (здається, Недашківська) з великим болем у серці зауважила, що під час акцій «руськоміровців» на підтримку колеги вийшла маленька жменька викладачів. Вони чи злякалися, чи були солідарні з протестувальниками. То ж хай це буде на їхній совісті. Впевнена, що вона буде їх мучити до кінця життя. Якщо таких буде багато, то нашої держави (української) нам повік не бачити. До речі, Ірина Фаріон не здавалася. З позовом звернулася до суду. Відбулося кілька засідань, і кожне з них закінчувалось вердиктом: «Звільнена безпідставно, поновити на своїй посаді Фаріон Ірину Дмитрівну». Та це було не до шмиги ворогам України, які не склали зброю…
І сталося непоправне: в середмісті Львова здійснили цинічне, нахабне, жорстоке, показове вбивство 19 липня ц. р. на очах тисяч людей. Розстріляли вірну патріотку, захисницю України Ірину Фаріон, яка була гордістю української нації, її майбутнім, її Світочем. Хочу зауважити, що це вбивство було ретельно сплановане організаторами і розраховане на те, що воно ніколи не буде розкрите. Вона загинула як воїн – на посту.
Чому так сталося? Цьому сприяли деякі умови. Як показує історія, у військовий час гуртуються кримінальні елементи, піднімають голови. Незадоволені шукають віддушину, щоб випустити пару. Воно накопичувалось більше тридцяти років і пекло-боліло путінців, мов дуплавий зуб. Як стверджували московити: віддати Україну – це подібне до смерті московії.
По-друге, жителі України перевтомлені довгою війною, прибиті загибеллю рідних та близьких, багатьох тисяч інколи безглуздих смертей. А, по-третє, часті відключення електроенергії на тривалий час, а також похоронні та траурні завивання ворожих сирен хоч кого виб’ють з життєвої колії.
По-четверте, наші одвічні вороги розраховували таким демонстративним вбивством роз’єднати нас, пересварити, бо їх жертва не була однозначною особою: у одних викликала щире захоплення до поклоніння, у інших – найнегативніші емоції: гнів, ненависть і лють. Решта були просто байдужі – «какая нам разніца». Єдність всіх українців – це єдина можлива відповідь на можливі дії ворога, який організовує вбивство для розз’єднання. Наша єдність – це найкраща пімста ворогу, якого ця єдність бісить,і який здатен убивати, щоб цю єдність порушити. Наша єдність – це майбутній запобіжник від політичних вбивств. Якщо ворог побачить, що такі вбивства розділяють нас, він буде продовжувати. До честі львів’ян, вони дружно відгукнулись на цю трагедію, прибувши на прощання з Іриною Фаріон до гарнізонного храму св. Петра і Павла, вислухавши парастас. Тисячі людей прийшли на похорон убієнної, що відбувся на Личаківському цвинтарі в понеділок, 22 липня на центральній алеї.
Сумно аж за край,.. що українці легко піддаються на ворожу пропаганду і не цінують своїх сучасників. Прикро, що недовіру в деяких українців викликає педагог, видатний мовознавець, літературознавець, доктор філологічних наук, професор НУ «Львівська політехніка», патріот Ірина Фаріон, яка виховала тисячі патріотів Заходу та Сходу України, яка не боялась монстра рф, що залякує ядерними бомбами весь цивілізований світ. А останній, сховавши голову в пісок, живе однією думкою «Як зберегти обличчя путіну?». Хочеться спитати: «А хіба у вбивці дітей, жінок, стариків, у ката народів може бути людське лице?».
Влада, що не здатна захистити державної мови – ніколи не захистить державних територій. Відомо, що історія повторюється – через незасвоєння уроків і через невідплатні акції українців. В Україні ніколи не карають злочинців, хіба кидають за грати і катують тих, хто бореться за свободу і незалежність України.
І на закінчення хочу сказати:
Хай світло вічне світить їй, Господи,
Зі святими Твоїми вічно, бо Ти чоловіколюбець.
Спокій вічний даруй їй, Господи,
І вічне світло хай світить їй!
Марія ЦЕСЛІВ-РІШКО.