НАШЕ ЖИТТЯ — ЦЕ ВСЬОГО ЛИШЕ КОРОТКА МАНДРІВКА ЗАДЛЯ ВИСОКОЇ ІДЕЇ

Організатори та виконавці цього жахливого вбивства думали, що як знищити носія духовних цінностей, то життя в Україні та боротьба з ненависним ворогом через розпач погаснуть, затухнуть. Але не так сталося, як гадалося. Мільйони людей в Україні добре знають, чиїх рук це справа. Коли цей атентат сповнився, то вся Європа через ЗМІ спостерігала, як у вовчому лігві в кремлі очільники недодержави росії торжествували, рукоплес­кали, підтанцьовували. Ну справж­ній тобі відьомський шабаш! Очо­лювали його патентовані вбив­ці, носії смерті, слуги диявола, яким потурає, і наче заохочує, цілий світ,

бо й сам він скочується в безодню. Сучасним людожерам невтямки, що тіло убити і знищити легко, але дух їм непідвладний, бо душа – це творіння Бога, і вона безсмертна.

Ірина Фаріон – ця білява, кра­сива, тендітна жінка була над­звичайно працелюбною, і в усіх сферах, яких вона торкалась, досягла небувалих успіхів: гро­мадська діяльність, мовознавст­во, літературознавство, публіцис­тика.Все своє життя вона при­святила захисту української мови, бо добре усвідомила: без мови немає держави, а без держави немає мови. Іноді Ірина Дмитрівна робила це різко й радикально. Але це можна простити людині, пра­щурів якої за національність і мову катували не одне покоління – ця радикальність була частиною справедливості. Нащадки жор­стоко знищених не можуть бути лагідними.

Ірина Фаріон за своє коротке життя написала дуже багато про українську мову, про творчість ведучих письменників. Вона мрія­ла, щоб реально Україна вся заговорила українською мовою. Якщо би це сталося, то не було би війни, Україна зберегла би тисячі, мільйони людських життів, уникла би тотальної руйнації. Основна ознака нації – це мовна ознака. Мова – це кордон між державами. Ми збереглися, як окрема держава, тому що ми зберегли свою мову. Мова – це наш ідеологічний фронт перемоги, це наша зброя.

Вона утверджувала ці постулати з усією різкістю, безкомпро­міс­ністю. Я би порівняла її творчу діяльність з досягненнями пол­ковників, генералів на фронті. Не прагнула ніяких відзнак, нагород. Бо все вона робила заради май­бутнього України, не шукала ніяких вигод, преференцій.

Донька її Софія розповідала на Львівському телебаченні: «Коли після теракту прийшли слідчі огля­нути квартиру, то були вра­жені скромністю її побуту. Нічого цінного в квартирі не побачили, крім стосів книг, які були всюди: в шафах, на полицях, на підві­кон­нях…». Ди­вувалися, що І. Фаріон, хоч була професором універси­тету, не мала навіть автомобіля. А цим в даний час уже нікого не зди­вуєш…

Виступали по ТБ її знайомі, співробітники. Їх до глибини серця зачепила ця трагедія.

А почалося усе з листопадла 2023 року, коли зі східних облас­тей ринули біженці до Львова. Зокрема, до Львівської політехні­ки влилась маса абітурієнтів, студентів. Думаю, що ке­рівництво університету було не­абияк за­доволене… Мало хто з керівників політехніки зацікавився цими «бі­женцями». Та принциповість, безкомпромісність нового про­фесора була їм не по нутру. Вони глухо нарікали, а пізніше почали бунтувати. Благо, коли відчули «слабинку» керівників універси­те­ту та деяких викладачів. Хтось підбурював молодих людей до непокори та порадив вийти під стіни закладу з лозунгами проти Ірини Фаріон. А біженцям з Донба­су тільки цього було треба. І вони поставили ректору ультиматум: негайно вигнати з університету викладача Ірину Фаріон. Інакше вони все трощитимуть: меблі, машини.  А ректорат почав ховати голову в пісок і пішов найменшим шляхом – задовольнив вимоги бунтівників. Це замість того, щоб подумати, що мирним шляхом не закінчиться конфлікт, а слід звер­нутися до правоохоронних орга­нів. Позиція ректорату «не ви­носити сміття з хати» була від початку хибною, що й призвело до непоправного.

Одна із співпрацівниць покійної (здається, Недашківська) з вели­ким болем у серці зауважила, що під час акцій «руськоміровців» на підтримку колеги вийшла ма­ленька жменька викладачів. Вони чи злякалися, чи були солідарні з протестувальниками. То ж хай це буде на їхній совісті. Впевнена, що вона буде їх мучити до кінця життя. Якщо таких буде багато, то нашої держави (української) нам повік не бачити. До речі, Ірина Фаріон не здавалася. З позовом звернулася до суду. Відбулося кілька засідань, і кожне з них закінчувалось вер­диктом: «Звільнена безпідставно, поновити на своїй посаді Фаріон Ірину Дмитрівну». Та це було не до шмиги ворогам України, які не склали зброю…

І сталося непоправне: в се­ред­місті Львова здійснили ци­нічне, нахабне, жорстоке, показове вбив­ство 19 липня ц. р. на очах тисяч людей. Розстріляли вірну патріот­ку, за­хисницю України Ірину Фаріон, яка була гордістю української нації, її майбутнім, її Світочем. Хочу за­уважити, що це вбивство було ретельно спла­новане організа­торами і розрахо­ване на те, що воно ніколи не буде розкрите. Вона загинула як воїн – на посту.

Чому так сталося? Цьому сприяли деякі умови. Як показує історія, у військовий час гуртують­ся кримінальні елементи, підні­мають голови. Незадоволені шу­кають віддушину, щоб випустити пару. Воно накопичувалось біль­ше тридцяти років і пекло-боліло путінців, мов дуплавий зуб. Як стверджували московити: віддати Україну – це подібне до смерті московії.

По-друге, жителі України пере­втомлені довгою війною, прибиті загибеллю рідних та близьких, багатьох тисяч інколи безглуздих смертей. А, по-третє, часті від­ключення електроенергії на три­валий час, а також похоронні та траурні завивання ворожих сирен хоч кого виб’ють з життєвої колії.

По-четверте, наші одвічні воро­ги розраховували таким демон­стративним вбивством роз’єднати нас, пересварити, бо їх жертва не була однозначною особою: у одних викликала щире захоплення до  поклоніння, у інших – найне­га­тивніші емоції: гнів, ненависть і лють. Решта були просто байдужі – «какая нам разніца». Єдність всіх українців – це єдина можлива відповідь на можливі дії ворога, який організовує вбивство для розз’єднання. Наша єдність – це найкраща пімста ворогу, якого ця єдність бісить,і який здатен уби­вати, щоб цю єдність порушити. Наша єдність – це майбутній за­побіжник від політичних вбивств. Якщо ворог побачить, що такі вбивства розділяють нас, він буде продовжувати. До честі львів’ян, вони дружно відгукнулись на цю трагедію, прибувши на прощання з Іриною Фаріон до гарнізонного храму св. Петра і Павла, вислухав­ши парастас. Тисячі людей при­йшли на похорон убієнної, що від­бувся на Личаківському цвинтарі в понеділок, 22 липня на централь­ній алеї.

Сумно аж за край,.. що українці легко піддаються на ворожу про­паганду і не цінують своїх сучас­ників. Прикро, що недовіру в де­яких українців викликає педагог, ви­датний мовознавець, літературо­знавець, доктор філологічних наук, професор НУ «Львівська політех­ніка», патріот Ірина Фаріон, яка виховала тисячі патріотів Заходу та Сходу України, яка не боялась монстра рф, що залякує ядерни­ми бомбами весь цивілізований світ. А останній, сховавши голову в пісок, живе однією думкою «Як зберегти обличчя путіну?». Хо­четься спитати: «А хіба у вбивці дітей, жінок, стариків, у ката народів може бути людське лице?».

Влада, що не здатна захистити державної мови – ніколи не за­хистить державних територій. Відомо, що історія повторюється – через незасвоєння уроків і че­рез невідплатні акції українців. В Ук­раїні ніколи не карають зло­чинців, хіба кидають за грати і катують тих, хто бореться за сво­боду і незалеж­ність України.

І на закінчення хочу сказати:

Хай світло вічне світить їй, Господи,

Зі святими Твоїми вічно, бо Ти чоловіколюбець.

Спокій вічний даруй їй, Господи,

І вічне світло хай світить їй!

Марія ЦЕСЛІВ-РІШКО.